Але тут я був між своїми. Дуже близькими. І це не Київ. А тільки мале село, де ми ходили до школи, пасли худобу, гуляли на вечорницях, робили кооперативу, грали футбол, ставили "На перші гулі". Кирило Яремчук, Софрон Приймає і ціла ватага інших. А між ними прикметна постать "барина", вирваного з романів Тургенева, Романа Петровича Леха. Колись пап, власник великого маєтку, вихований мамками, няньками, гувернантками, студент Петербурського університету, а тепер ось "повний", як він каже, пролетар, типу "лішнього человека" з минулого столітя. Яким ще став за Польщі і якого не чіпали навіть совєти і дозволили йому бути народним учителем тут же в Тилявці.
А головне, він був також і "пісатєль". Тобто, він завжди писав п’єси російською мовою, розсилав їх по різних видавництвах, не мав там там щастя, але дещо з того ставив на місцевих сценах в постановці однієї російської драматичної трупи, яка роз’їжджала по Волині.
Він був типовим руским "лішнім челівєком" з високими, благородними аспіраціями — багато читати, багато знати, багато витрачати грошей і не могти за все життя нічого, гідного уваги, зробити. Закопавшись до одної ями глибокої провінції і ніколи з неї не вилізти. Відрікшись цілковито від решти світу.
І єдине, чого він не зрікся — його нахилу до літератури, уміння дотепно й вишукано розмовляти і грати в шахи. Ніколи неодружений, він мав нахил до дружби, міг прив’язуватись до людей і бути добрим приятелем.
Його прив’заність до мене почалася ще з моїх юних
Ш
років, коли я ще був у гімназії, а він на посаді самоуряд-ного референта кремянецького староства. Одного разу я зайшов до нього шукати протекції^ в справі дозволу на видання нашого шкільного журналу "Юнацтво". Такого дозволу йому, здається, також не пощастило дістати на тій підставі, що ми його, в рямцях гімназії не потребували, але ця наша ідея сподобалась йому вельми і він просив мене заходити до нього частіше. Ми зблизились. Він довірливо читав мені свої п’єси, які він писав під Ібсена, Андреева, Шова, Гауптмана, а я зі свого боку, довірився йому зі своїм гріхом. Я сочинив, було, грізне оповідання з назвою "З під влади богів", у якому дозволив одній жидівській дівчині закохатися до нежи-дівського хлопця, які хотіли одружитися, але потрапили в конфлікт з релігіями. І на критика цього творення я вибрав Леха. І я був приємно вражений, коли міг почути, що моє писання було писане під Арцибашева, зі зазначенням, що для наслідування я міг би вибрати щось значно краще, ніж Арцибашев. От хоч би Гамсун... Або Бальзак. Що мені дуже імпонувало.
А також пригадую його у ще одній ролі, яка мала до мене відношення. Одного разу, десь на початку існування Польщі, мій брат Василь купував у Леха землю і платив за неї виключно миколаївським золотом. Лех перебував тоді з театром "Русской драмы" в Рівному, де ставив свою п’єсу і гостро потребував валюти. Я повіз йому з Дерманя цілий міх золотих монет з головою імператора Миколи II, за що дістав 5% "факторового", .плюс запрошення на цілий тиждень бути його гостем в готелі "Европейському" і кожного вечора бувати на виставах того театру. Що^для мене тоді, вважаючи на мої сімнадцять років, було неабиякою подією. За що я йому, залишився назавжди вдячний.
А пізніше, ми. багато подвизались разом тут у Тил явці. Будували, за моїми ідеями, а його коштами кооперативу, ставили п’єси, де я грав любовників, а він режисерів, робили шахові турніри, били по вигоні футбол і, на його кошт, "мо-чемордили".
І тепер ось, повернувшись з Европи Заходу, до якої він мав багато респекту, я знайшов його там саме: в Тилявці. Постарілого, опущеного, зубожілого. Без маєтку, без прибутків, без прислуги— Він вже давно перейшов на українську мову і говорив нею з панською манерою, з вишуканою тона-цією і дотепними прислів’ями, яких він знав силу-силенну. Моя письменницька кар’єра імпонувала йому вельми. — Ну, от... Пригадуєте мою критику? І чи не вийшло це вам на добре? — Вийшло, Романе Петровичу. І я вам вдячний, — відповідав я на пе— — Такої "Волині" треба пошукати. І навіть у світовій літературі... — казав він, підносячи голову з прилющеними опуклими очима в пенсне. — І це не комплімент. Я знаю кращі цього роду явища, але "Волинь" — свіжість, безпосередність. Так, так, голубчику. Колись ми разом мріяли стати письменниками, але ви пішли в світ і обернули свою мрію в дійсність... Через риск, через жертву. Боги без жертви скупі на ласку... А я... Так і залишився з мрією. І, мабуть, назавжди, — казав він роздумливо, але це не звучало сумно. Він не належав до сентиментальних. Це було скорше висловом його не вижитого інтелекту, а’ разом своєрідним девізом життя.
Буваючи в Тилявці, так само, як і в Дермані, я перебував в гущі "своїх людей". Від крови і кості. Тепер тут було повно, сито, багато, але в повітрі чулося небезпеку. Панувало міжцарствіє. Це околиці далекі від битих шляхів і моторизованим чужим легіонам не легко сюди дістатися. Тут панувала воля й незалежність.
Моє свято продовжувалось день-що-день ’до вівтірка по святах. У братів, у сестер, у сусідів, у кумів, у сватів. На подвір’ї завжди стояло в запряжці кілька залубнів, як то в пісні про Нечая: "Держи коня при наряді, для усякого случаю". У нас ходило не про ворогів, про друзів. Кінчалося тут — сідалося з гамором до саней і довгим обозом тягнулося по заметах в інше місце. І так їздилось три дні.
А на четвертий мій брат налагодив повні ґренджоли харчового добра і після довгих обіймів повіз мене до Кремянця, де мав на мене чекати Трифон з Фіятом, щоб вертатися до Рівного. Але Трифона там ще не було. Він, мабуть, загулявся десь ще більше, ніж я.
Отже, я мусів зупинитися і чекати на нього у домі відомої в Кремянці "бабуні" Ольги Струтинської, матері трьох видатних дочок — Марії Черкавської, Лідії Садовської та Ганни Рощинської... І тещі видатних зятів — відомого педагога, громадсько-політичного діяча і сенатора до польського сойму, Михайла Черкавського, відомого політичного діяча, міністра уряду УНР і професора Українського університету в Празі, Валентина Садовського та славного на Волині лікаря і невтомного громадського діяча, Петра Рощинського.
Жила ця бабуся на вулиці Словацького, в невеликому будинку старовинного типу, прикметного для барокових містечок Волині з ґаночками та прибудівлями, який можливо пам’ятає ще час, коли на цій вулиці 1809 року народився автор "Кордіана", "Ангеллів", "Мазепи" — Юлій Словацький.
Бабуня Ольга Степанівна походила із старовинного свя-щеничого роду, була замужем за протоєреєм Струтинським, який був настоятелем собору в Дубні і помер за років революції. Після того вона оселилась в Кремянці і жила в цьому власному домі разом з Черкавськими. Була простої, благородної постави, спокійної речевої мови з освітою столичних шкіл і доброго виховання старої особистої культури. Свого часу, за модою тодішньої поступової молоді, належала до революційних середовищ, брала участь в чисельних демонстраціях і не раз покуштувала козацької нагайки. — Ой, кажу, били, — казала вона спокійно, набиваючи цигарку. — Аж пір’я сипалось. Аж тепер бачу. Наробили ми того клопоту не тільки для себе, але й для дітей, а то і внуків. Молодь. Звісно. Скажіть мені... Що це таке молодь? Поясніть мені ви. Ви письменник. Ну, ні піпетки вам розуму. Клубок чуття. А, здавалось, і університети, і відомі професори, і загра-ниця, і Швайцарія, а вчепилися до того ідола Маркса і хоч ти вмри. Леніна ми ще тоді не дуже знали... О, чули... Якась летючка, що виходила закордоном, з якою носилися з-під поли. Але Герцен. Божество. "Колокол", "Кто виноват", "Сорока-Воровка". Захоплювались. За моїх часів "Колокол" вже не виходив, але його десь там діставали і читали, захоплювались, сварилися. Бувало, як почнуть з вечора, так прокричать до ранку, хто з них краще спасе світ. "Капіталу", розуміється, мало хто читав, але слово "капітал" не сходило з уст. Експлуатація, страждаючий кляс... Ах, знаєте, як це все тоді звучало героїчно. А знайшлися нелюди і все обернули в каторгу... Та наша шантрапа міська. Шкода мені, що ми їх колись боронили, життям ризикували, а тепер, як прийшли большовики, що вони з нами виробляли, аж жасько слухати. Скільки вони тих політруків, та глав-слідчих, та чекістів, та комісарів на нашу голову наплодили. Як прийшли ото до нас совєти, так вони всю власть в Кремянці перебрали. Такий тобі слинявий синочок Райса... Багацький виродок... Або Еля Фрідман — син власника фабрики цементу... Або Раїса Шнайдер... То ж це вони інтелігенцію нашу знищили, Марусю мою, Марусю Кавунову, полковника Олександра Волосевича на Сибір послали... Семена Жука без суду на ходу застрелили. А скільки тих хлопців та дівчат знищили, що й не злічиш...
Вона говорить довго, багато в ній того накипіло, згадки приходили хвиля за хвилею, теми мінялися і переплутувалися. І при цьому вона курила цигарку за цигаркою, — звичка набута в час, коли ще жінки рідко курили, переважно з "протесту" й демонстративної "емансіпації", а тепер це стало її тортурою. їй давали дуже легкий тютюн і вона сама "набивала" собі цигарки з гільз.
Я був добрим її слухачем, її оповідання мене цікавили. Інколи задавав їй питання. Питав, чи вона знала старих українців таких, як Лотоцький, Стебницький, знаних тоді в Петербурзі. Вона багато знала і багато про все пам’ятала.
У цей час з бабунею жили дочка Ганна із зятем Петром Рощинським, а також її внук Юрій, син Марії і Михайла Черкавських — економіст, який закінчив торговельну академію у Варшаві і тепер працював у банку, як заступник директора. Саме тепер він був увесь замотаний бинтами, бо "десь там гасав", як казала бабуня на лижвах, нагнався на дерево і мало не розбився. Його батько помер давніше, а матір заслано на Сибір і ніхто не знав, чи вона ще живе.
(Продовження на наступній сторінці)