Японці повірили, що наша далекосхідня імперія впаде їм просто в пелену. Що ж... Вони не були одиноким народом, що зробив помилку, повіривши на слово Гітлеру і вони не будуть одиноким, якому прийдеться за це розплачуватись.
Все, що японцям пощастить зробити, розширюючи цю війну, це лиш продовжити її закінчення, хоч ми і в цьому не певні. Японська гра може лиш приспішити час відплати усім тим кримінальникам.
Що ж до З’єднаних Держав Америки — найбільшої в світі сили, то вона тепер також у війні і тепер нарешті всі її гігантські ресурси сили будуть дуже швидко і повністю мобілізовані.
Я не знаю, чи я зможу вистачально зрозуміло пояснити вам, що це значить для нас в Англії мати Америку по нашому боці. Це наповняє наші серця таким почуттям надії, що його неможливо описати".
Але по цьому боці не треба було витрачати багато слів для пояснення, всі це добре знали і без слів. І значило це багато не лишень для Англії, а й для Совєтського Союзу і то в першу чергу. Совєти були розгромлені на всіх фронтах і всі це бачили намацально. А читаючи спогади Хрущова про ті часи, він це стверджує також. З них ми бачимо, якою купою нещастя була та ціла оборонна сила з її героєм Сталіном. "Я знав, яким саме героєм він був, — пише Хрущов. — Я бачив його, коли він був паралізований страхом перед Гітле-ром, як заяць перед боа констриктором... Розуміється, я не мав наміру говорити людям, в якій поганій сщуації ми були... І чому ми були так погано озброєні... Бо це було тому, що ми були самозадоволені в комісаріяті оборони і деморалізовані та паралізовані в проводі", — каже той оракул, зам’явши для ясности головне: що населення всіх народів Союзу, дослівно відмовилось захищати зненавиджений режим і хотіло від нього звільнитися за всяку ціну... Чого Гітлер, через свою зарозумілість, не зумів використати.
І тепер, у поєднанні з безглуздою політикою всіляких його кохів, японський удар по Перл Гарборі був найнищивні-шим ударом по всіх його плянах. Від цього мораль розгромлених совєтів неймовірно зросла. Населення Европи, а особливо її сходу, зрозуміло, з ким має діло, полонені перестали напливати масами, совєтські армії вперше почали показувати ознаки спротиву. А наш говорун Хрущов в тих самих спогадах почав писати: "Після успішного завершення наших операцій під Москвою, у яких ми, тобто Південно-Західній фронт, брали також участь, я був покликаний до Москви на консультацію з Сталіном. Я зустрівся з новою людиною. Він дуже змінився від того Сталіна, якого застала війна. Він узяв себе в руки, випростався і почав діяти, як справжній вояка. Він також почав думати про себе, як великого мілітарного стратега"...
Отже, японський удар не так по Перл Гарбору, як по американській гордості, був дуже бажаним для всіх аліянтів... І трагічним для трикутника Берлін-Рим-Токіо. А що це значило для нас, українців? На початку ми дивилися на це по різному. Найкраще задержати невтральність. Моя передо-виця, що появилася аж у четвер 18 грудня, старанно розповідала про історію та географію тієї далекої країни сходу, про її міцні традиції та вийняткові здібности господарського відродження. Чи не є це, мовляв, подивугідне, що народ, який проспав свою історію, який щойно 88 років, як почав свої контакти із західнім світом, тепер кидає визов найгріз-нішим потугам світу — Англії і ЗДА. І чи не є це приклад, гідний наслідування й іншим відсталим народам?
На цей раз Японії було суджено спровокувати до акції далеку Америку і цим самим спричинитися до постання цілком нової ситуації в політичній системі світу. Місяць грудень цього року можна вважати переломовою точкою в історії континенту між Атлянтиком і Уральськими горами. Це початок його формального занепаду і початок виходу на гльо-бальні простори заокеанської Америки. А разо"м з цим, це початок імперіяльної кар’єри відновленої Московії під знаменами серпа і молота.
Ми розуміли, що це значить для нас, українців. Про це говорилося і у мене вдома, і в редакції, і на вулицях міста. До певної міри це добре, що по німцях вдарено, бо їх поведінка почала ставати незносною, але з другого боку? Москва. Сталін. Берія. Сибір. Скоряйся, терпи, мовчи. "Цар, да Єрмак, да Сібір, да тюрма"...
У цьому новому укладі політичних сил світу, становище нас, українців незалежницько-державницького переконання, ставало тяжким вийнятково. Для нас там не було місця. Заперечені і призначені на знищення німцями-наці, ми не знайдемо ніяких зрозумінь ні в Москві, ні в Лондоні, ані в Вашингтоні. Це виразне порушення принципів самовизначення народів, які у вільному світі вже тоді почали набирати прав горожанства, в нашому випадку вважалося виправданим. Пропаганда з Лондону агресивно атакувала порушників цих засад в засягу Третього Райху, але ці самі проблеми під советами вважалися недоторкальними. За всю війну ми не почули звідтіль ані одного речення, де б вимовилося слово Україна. Всі ми там "Раша", ігноруючи всі засади правди, історії, географії і навіть політики. Що видавалось нам дуже дивним, особливо, коли це походило з... Лондону. Де, здавалося, люди розбиралися на політиці... Але їх помрачала їх колоніяльно-імперіялістична політика... І хоча вони почали в себе її драстично міняти, як шкідливий пережиток, десь там далі на схід, в інших колоніялістів, вона їм нічим не шкодила... А до того творила "рівновагу" сил, хай ілюзорних, одна-
ково, як тут у Европі, так і там в Азії. Росію, сіріч Моско-вію пущено в хід проти Германії, проти Японії, проти Китаю... Байдуже, скільки там буде затоптано україн, польщ, чехословакій...
Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фалянги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи небути, день-щодень важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також.
Я писав передовиці виразно ризиковного змісту, після першого повернення з Києва, до цього додано серію репортажів "Крізь бурю і сніг", писаних на бігу, на шматках совєтсь-кого паперу, на якому чорнило розпливалося, як на промо-качці, без виправи передавалось Вірі Шекер, яка на своєму старому "Бундервуді" додавала до цього своїх помилок і все то разом віддавалося на лінотип, щоб за кілька годин обернутися в кольонки газетного друку.
Читачам це подобалось, може тому, що і вони не мали часу розбиратися в синтаксах, а хапали, що траплялося на догяг руки — свіже, сире, живе.
І ще за цей час всіляких гльобальних подій у широкому світі, у нашому вузькому, видавничому царстві настали також гльобальні зміни. Виявлені у постаті відомого львов’яни-на, завзятющого видавця і невтомного комбінатора Івана Тиктора, занесеного у наші провінції буревіями війни. Прикметно-характерна індивідуальність двадцято-тридцятих років на тлі галицького відродженецького ферменту часів небіжки Польщі, піонер індивідуально-капіталістичного підприємства з назвою "Українська преса", на яку складалися щоденник "Новий час", півтижневик "Наш прапор", тижневик "Наша мета" з додатком "Української бібліотеки", яка систематично раз у місяць розряжалася книжечкою кишенькового розміру з точно виміряними восьми аркушами друку,, накладом 5.000 примірників в ціні 95 грошів.
Своєрідність тих видань полягала в тому, що технічно-торговельна їх сторінка переважала над змістовою. Коли автор не вміщався в рямці йому визначені, його безпардонно обтинали на пів реченню, не питаючи на це його згоди, ані не вважаючи за потрібне його про це повідомити. За якістю не дуже гонилося. Ім’я автора не розцінювалося, як капітал. Мистецьке оформлення не вважалося також цнотою. Це було наскрізь підприємство села, селянина, дрібного, малого "хлопа", якого "хлопська мудрість" Івана Тиктора хотіла навчити тримати в руках друк, книжку. Байдуже якої якости за найменшу оплату. Одна з його газет популярно звалася "коров’ячою" за її комерційні ідеї. Передплатник такої газети ставав одночасно власником забезпечення корови на випадок її скону.
Тяжке і не дуже блискуче завдання, але Тиктор, здається, блискуче з ним справлявся. Його "концерн" з кожним роком набирав все більшого й більшого значення, сили і слави і можливо з нього виробилося б спражнє солідне видавниче підприємство західньо-европейського типу, коли б не... сталося...
Восени 1939 року відомий наш "старший брат простягнув свою братню руку і визволив Галичину з під панської Польщі"... І після цього, концерн Тиктора на вулиці Косцюшки 1-А перестав існувати... І наш український Герст на довший час був позбавлений фахового зайняття.
Його поява у нас на початку листопада цього року не була чистим випадком. Наше видавництво4 дуже добре розвивалося і мало найбільшу популярність серед усіх інших цього роду підприємств в Україні. Ми мали вже 40.000 накладу і могли б збільшити його кілька разів, коли б ми мали вис-тачально паперу. І крім газети ми започаткували видання дитячого журналу "Орленя", сільсько-господарського часопису "Сільський господар", як також започаткували видавництво книжок своїх і чужих авторів, особливо таких, що їх було заборонено в СССР. А попит на книгу був великий. Книжку не купували, а розхапували. Коли вийшла другим накладом моя "Марія" тиражем 15.000, в ціні 15 карбованців, її не стало на очах.
Розуміється, що досвідчене в таких справах око Тиктора та його гострий торговельний нюх не могли такого не помі-тит. Він появився у нас пару разів, старанно до всього придивлявся... Я розумів про що йому ходить, а будучи прихильником талантів приватного підприємства, мені було навіть шкода, що його здібності так марнуються. Ще коли ми були в Кракові, де перебував також і Тиктор, я запитував в "Українському видавництві", чому там немає Тиктора. На що мені відповіли, що Тиктор не може працювати там, де він не є повним неподільним господарем. Що в їх випадку не могло статися.
(Продовження на наступній сторінці)