— Не видержить, пане генерале, — казав Трифон.
— Тоді за борт з баластом, — казав генерал.
— Як воєнна людина, пане генерале^ ви добре знаєте, що значить для армії постачання, — обізвався я.
— Ну ж мені і герої. То виходить, що одинокий зайвий баласт це я. І ви конче заповзялись мене тут кинути. А у мене там справи, — сперечався генерал.
— Не покинути, а зробити тільки невеличнкий маневр. Як що цей паш віз щасливо довезе нас до Рівного, ми готові вислати вам його назад вже завтра рано. Чи згода, Трифоне? — розважав я. , ,
— Згода! — відповів Трифон.
Для маневрів не було більше місця і генералові пришилось здатися.
— Тоді знаєте що, мої герої, — казав він з ноткою огір-чення. — Ви з Богом їдьте, а я вже якось знайду до вас дорогу сам. Без вашої машини.
І він почав вилазити.
— Пане генерале. Даруйте нашу неспроможність. Нічого в цьому особистого, — казав я.
— Ну, ну, герої! Допобачення! — сказав він вже на хіднику у своєму кожушку з піднятим хутряним коміром. І махнув нам рукою.
— До скорого побачення, пане генерале! — відповів я і машина наша рушила. Мені було шкода старого, але не було іншої ради. Харчі були для нас тоді першорядною справою і вони диктували нам свої умови.
Ми їхали дуже обережно, темпом волів. Був мороз, небо затягнулося хмарами, біля Дубна почав падати сніг, а коли пару годин пізніше ми в’їжджали до Рівного — сніг пустився дергою і все довкруги затягнулося сірою гущою, у якій машини сновигали, як привиди. Я був все таки вдячний Фія-тові за його витривалість, а головне його механікам в міській управі, що були переважно з військово-полонених і знали своє діло дуже добре. Але надалі Трифон заявив рішуче, що більше він цією машиною нікуди не поїде... Я ж думав про Київ, що одначе боявся в голос сказати. З надією, що станеться ще якесь чудо, особливо,, коли я ще раз полюбезничаю з майстрами авто-майстерні міської управи.
А вдома несподіванка. Застав Бжеського, який умудрився скорше прибути сюди, ніж ми домовились. А головне: він мав намір у мене оселитися. Маючи вже одного високого гостя, я почав побоюватися, що моя мала жилплоща такого навантаження не видержить. Отже, прощай, моя самота! Моя поезія! Моя музика...
А на другий день ще одна напасть. Не дивлячись на снігопад, на моє подвір’я в годинах ранніх, заїхали залубні, запряжені парою міцних коней, якими управляв закутаний в кожух по самі вуха, друг мого дитинства, сусід з Дерманя Архип Бухало. Який з місця заявив, що він приїхав забрати мене до Дерманя. На Щедрий вечір. Де чекає на нас чи не ціле Запоріжжя.
Заносилось на катастрофу, я ледве видержав Різдво в Тилявці, а тут ще й це. Але Архип не давав пільги. Ось тільки попасемо коні і в дорогу. До вечора маємо там бути.
Отже, відклику не могло бути. І єдине, що мені пощастило зробити для усправедливлення цієї ситуації, це заполу-чити до цього Івана Шеккера з його Лейкою та зробити там серію знимків. На що він охоче погодився, пам’ятаючи минулі наші поїздки до тих дулібів з їх гостинами, якими не слід легковажити.
Ми закутались в кожухи, всілися статечно до саней і вирушили в засипаний снігом простір.
І, як сказано, зима цього року була примхлива. Морози раз-ураз налітали твердими ударами. Було досить снігу, а оце під Різдво насипалось його ліктів зо два. І як бачить око, все довкруги було ним завалене.
А там у тих далечах були фронти і на них мільйони людей, битих хугою, борюкалися в смертельних обіймах за посідання цього простору. Замітало снігом цілі полки, потягами везли приморожених. На цих днях наша газета містила пропагандивні звідомлення, як то люди Берліну складають для війська теплий одяг. "Німецький народ зібрав для своїх вояків на фронті 2.958.158 футер та іншого футряного одягу, 492.766 вовняних, плетених светрів, 5.956.337 шаликів, 7.781.711 скарпеток, 6.862.828 іншого теплого убрання, 1.485.215 футля-них покривал". Ця докладна статистика хотіла сказати тим, що могли сумніватися, про жорстокість простору, до якого вислано їх чоловіків, які пішли туди, щоб його підкорити, або згинути там навіки.
Ідилія, що й казати. Фронти загрузли. Через Здолбунів їдуть засипані пургою вантажні потяги. Туди їдуть здорові, червонолиці, молоді люди — назад поторощені півтрупи. Ой, ні! Не туди ви, голубчики, потрапили. Не вийде це вам на здоров’я.
Але ми з Архипом та Іваном їхали тепло. Коні бігли бадьоро. Страждав хіба Іван, який не міг на вітрі закурити, але це до нас з Архипом не стосувалося. Під вечір, коли починало смеркати, ми вже прямували затишними долинами Лебедщини, попри місце, де був колись наш маленький хуторець, далі лугами попри манастпр і так до самого взгір’я, де оселилося наше "Запоріжжя".
Тут було вже затишно, пам’ятаю, тут було завжди затишно, коли віяло із заходу. Вітер шумів верхами старих дубів, та берез, та ясенів, але при землі був ласкавий затишок, що мені завжди подобався.
А коли приїхали "на Бухали", там вже чекало на нас багато нашого народу. Іван Іванович відразу пустив в хід свою Лейку, намуштрував дівчат та хлопців, щоб йому позували і почав блискати блискавками селітри, викликаючи в дівчат зриви реготу. — Ой, засліпив мені очі! Веселі, здорові, повнощокі, в кожушках, пов’язані теплими хустками і притрушені снігом молоді люди, які сміються зі всього просто, бо їм весело. Бо їм хочеться сміятися. Що їм зима, чи сніг, чи мороз, їх щоки рум’яні, їх очі блискучі, їх сміх дзвінкий.
А там і за столи, зі Щедрим вечором, як колись, пам’ятається, засипані "житом, пшеницею та всілякою пашницею", та притрушені сіном з препишним дідухом на покуті... Колись, було, щедрували під вікнами, а на другий день "посипали" по господах, — "Роди, Боже, жито, на новее літо", щоб було і з води, і роси, і тепер, і завжди, і во віки вічні. Така жива, свіжа, пахуча містерія землі і неба.
Приємно бувати на місцях, де родились, жили і вмирали твої предки. Де все освячене їх невмирущим духом і згадкою.
На другий день ми обійшли з Іваном Івановичем наше поселення, на всьому лежала груба верства чистого, пухкого снігу, все так і просилося на знимок і він наробив їх спору кількість.
А закінчили ми цей день але на другому кінці села, на кутку Залужже, де ми кінчали наш Щедрий вечір співом щедрівок та частувалися такою вишнівкою, що ніяка Малага не може з нею рівнятися.
Тожто додому, до Рівного, нас віз Семен за гарної, ясної погоди і веселого сонця, яке заливало своїм сяйвом розлогі білі поля, покриті грубою верствою снігу. Десь біля Басового Кута наші залубні заточилися на рівній дорозі і кокетливо, з театральним ефектом, перекинулись до придорожнього рову, висипаючи нас у холодні обійми снігового пуху. Було багато сміху, а зразковий майстер візницького мистецтва Семен, не міг вийти з дива, як це могло з ним статися.
А вдома нас зустріла Віра Шеккер з такими драматичними обіймами, ніби ми, з її шановним мужем, вернулися з полярної експедиції і не бачилися міленіум. До цього долучився і редактор Бжеський, і генерал Капустянський, який щасливо вернувся з Кремянця, і ми всі разом розпили пляшку залужської вишнівки, яку нам дали на дорогу. І вийшов гарний бенкет, яким командувала нова моя господиня Дуня Струк — великий майстер таких церемоній.
Другого за чергою дня я вже урядував у своєму редакторському кабінеті, приймаючи інтересантів "Від год. 10 до 12" і враз, дуже несподівано, ввалився до мене здоровенний німчура в уніформі порядкової поліції в ранзі майора. Я вже хотів було зчинити тривогу, коли враз чую російською мовою: — Здравствуй, Улас!
Свят, свят, свят! На хвилинку я отетерів. Герман! Гер-
ман Блюме! Старий друг і товариш з часів Бойтена і Брес-
лавля. Син пані Германіни фон Лінгельсгайм. У яких я ко-
лись мешкав і зжився, як з рідними. З яким ми зустрілися,
познайомилися і зприятелювалися 1927 року, я в ролі дезер-
тира польської армії і робітника-биндюжника одного бойтен-
ського міщанина, а він в ролі студента права Кельнського
університету. А опісля ми пережили разом багато цікавих
місяців в Бреславлі, вчащали на лекції університету, обго-
ворили беЗОДНЮ ЦІКаВИХ ТЄМ. І. г й’ ;
Від того часу минуло щось, як п’ятнадцять років, ми довгий час не бачились і рідко листувалися. І ось ми знов зустрілися. Робітник-биндюжник сидів за столом редактора газети "Волинь", студент права в уніформі майора поліції, стояв у дверях його кабінету. — Герман! — викрикнув я по німецьки і ми кинулися в обійми. — Та сідай! Та яким чином? — Війна, — відповів Герман. — Але ж чому в цій уніформі? Ти ж, здається, готувався на дипломата. — Поліції також треба, — відповів він з усмішкою. — Я сподівався бачити тебе амбасадором в Москві, чи щось подібне, — казав я. — Лібер Гот доручив мені іншу місію, не рахуючись з моїми ідеалами, — відповів Герман.
Виявилось, що він дістав призначення директора цивільної поліції на ввесь Райхскомісаріят. І завдяки тій самій російській мові, якої він учився від мене, готовлячись до дипломатичної кар’єри на університетах Кельна, Парижа і після Бреславля. Він досить добре володів російською^ мовою а крім того говорив по французьки і по англійськи. Його мати наполегливо добивалася дипльоматичної кар’єри її сина, але у нього це ніяк не виходило з його дуже не дипльоматич-ною вдачею. Але ще менше мав він талантів для охоронника порядку й законности, що сталося напевно не з благословення його матері, а з якихсь інших мені не відомих мотивів, ї тепер, у тій його уніформі, навіть з острогами на чоботях, з рангою майора і регірунгсрата, він виглядав, як театральний актор у незвичній для нього ролі. —
(Продовження на наступній сторінці)