Кроненберґ, зрештою, більше це розуміє, ніж я. Як знавця мов, його іноді викликали до якихось там штабів, і він перекладав най-секретніші документи, в яких добре ознайомлений з ситуацією світу. Розуміється, він про це нічого не говорить. І має не дуже веселий вигляд. Він знає, що буде нова війна, що це буде на сході, і з усього видно, що його це поважно непокоїть. Пригадуючи наші колишні розмови на тему сходу, він не дуже вдоволений генеральною лінією політики теперішнього уряду, він уявляв собі її інакше, але він мовчить і лише один раз, витираючи втомлені, під окулярами очі так між іншим каже: "Ах, Данель! (він мене так звав). Не все так діється в історії, як хочеться людям або зумовлюється логікою ... Може пам’ятаєте у Якова Бурґгардта, якого я вам колись рекомендував читати, говориться, що це не так воля людини, як воля Творця, який хотів бачити людину недосконалою, щоб не все стало трафаретом, — керує нашою долею. Це, здається, знав і Толстой, добре знав Геґель, це вже знав Платон. Лише Ленін хотів ощасливити людей готовими схемами, але що з того вийшло.. . Хотіли ж колись соціялісти скасувати границі, армії, пашпорти, кари смерти, а що вийшло? Я боюся, дуже боюся, що і з наших намірів нічого не вийде" ...
Він особливо переживав, що Німеччина знову вступила у війну з Англією. Він мав великий респект до цієї країни і колись, читаючи "Майн Кампф" Гітлера, уподобав те місце, де Гітлер каже, що немає такої дорогої ціни, якої не варто б заплатити за союз з Англією. І поруч з цим якраз війна і якраз з Англією. Звідсіль і витікає його філософія, його песимізм. Пригадую також його лист, який показувала мені його дружина, ще на початку війни. "Господь знає, що нас може тепер чекати" ... — казав він у тому листі.
Його передчуття і його турботи не були безпідставні. Кілька років пізніше їх було вигнано з їх мешкань, з їх міст, з їх країни дослівно без нічого, у мороз, у безвість, у невідомість ... І саме місто Бойтен стало Битомом. Але поки що це місто жило як звичайно, диміли димарі, працювали машини копалень і гут.
Я ще раз і, мабуть, востаннє оглянув знайомі місця, де я колись переживав часи моєї самоти і безнадії. Побував на задимленій, типово індустріяльній вулиці Камінерштрасее, де жив мій працедавець Павельчик, що його кіньми, Пітером і Бертою, я викликав фурор як екзотичний кучер у фірмі "Фібік-Ґрінфельд", побував ще раз на місці тієї границі, яку я зі страхом і трепетом переходив і яка вже не є більше границею, побував у парку, де стільки ходил огат, мріялося і говорилося, побував у приятелів і навіть у знайомих, лише не знайшов мого прекрасного друга Ґюнтера Герофке, який був мобілізований, служив у Хол-мі і від якого я недавно у Празі мав листа. Розмовляв лише з його дружиною, моєю доброю приятелькою Фрідель, яка переживала відсутність свого Ґюнтера і не дуже була захоплена сучасною ситуацією.
Бачився і провів багато часу з наймаркантнішою і найдорожчою для мене людиною у цьому просторі, яка фактично була головною причиною всіх моїх колишніх пригод, знайомств, успіхів і радощів, — Оленою Кравтвурст. Секретарка чужомовної коресподенції тієї самої фірми "Фібік-Ґрінфельд", де вона і тепер працювала, лише під зміненою вивіскою ... Велика дружба, симпатія і любов. Моя русява, синьоока протеже, надхненниця і захисниця. Жила вона на польському боці в Королівській Гуті, до Бойтену лише доїжджала. На її адресу спочатку йшли мої домашні листи, за що її турбувала навіть поліція. Вона перша вчила мене німецької мови, перша влаштувала мої знайомства, перша подбала, щоб я дістав більш продуктивну працю. Вона ж завжди радісно зустрічала мене і завжди зі смутком проводила в дорогу. Так багато разів і стільки років... І нічого для себе не вимагаючи, до кінця і до краю віддано і безкорисно.
Не знаю, що було в нашій неповторній, дивовижній і незбагненній зустрічі, дружбі і любові і чому ми все таки розійшлися і так порівнюючи просто, щиро без драм і невдоволення. Може, вона мене не тільки розуміла, але й знала, може, це була моя летюча приреченість. Але наші пізніші зустрічі були завжди однаково ясні, прості і радісні. Ми багато ходили, їздили, говорили, оповідали, сміялися. Каваренька на розі Ґартенштрасое, каварня "Гінденбурґ", міський парк, міський ліс, кіно "Аполльо", кіно "Ліхтшпіле" ...
Ця зустріч нагадувала всі минулі. Спочатку телефон, острах — чи обізветься, далі радісний вигук і обіцянка негайно, через усі перешкоди, на розі Райхспляцу зустрітися. У неї тепер більше праці, ніж звичайно, але це не важливе. Ще півгодини і ми захоплено вітаємося ...
— Ну-у, Данель! Стільки часу! І нічого не писав! Стільки змін! А ти схуд, що сталося? Ах, яка радість, яка радість! Так куди йдемо? "Кляйнес кафе"?
Так. "Кляйнес кафе". На все годі нараз відповісти. У "Кляйнес кафе" порожньо, кава воєнна, "кухен" на картки, але це таке другорядне. Ми говоримо, говоримо безконечно. Олена вже не за границею, Королівська Гута знову Кеніґс-Гюте, величезні зміни, безліч роботи, багато чужих робітників, полонені французи. Потім ідемо на прогулянку, доходимо аж до старої границі, філософуємо на цю тему. Усе це наслідки великої ґльобальної тривоги, яку, можливо, я тоді перший викликав, бо не вірив у тривалість того ладу, як і не вірю в його тривалість тепер.
Олена не філософ, вона переводить розмову на іншу тему. На буденне, на щоденне, на свою роботу, на родину. Пропонує їхати до неї, до Королівської Гути; тепер це можна. Відмовляюся за браком часу, завтра їду далі. На Краків. Олена навіть не питає, чому і що там маю робити, вона знає, що я завжди кудись їду, завжди щось там роблю, пишу якісь книжки, яких вона не може читати і читала лише одну з них польською мовою. І вона нею захоплена. Читаючи її, вона не вірила, що писав її той самий обідраний "кучер Павельчика", якого вона одного разу зустріла у вантажній рампі своєї фірми, у якого одразу повірила і в якого вірить до цього часу.
Не питав і я її, чому вона, наприклад, до цього часу не одружена, хоча мала для того нагоду. Вона ще й тепер виглядає свіжо і молодо, а тоді це була справжня Ґрета Гарбо з своїм пишним, ясним волоссям і гарними, мудрими, синіми очима.
КРАКІВ
І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею...
Г. Шевченко (Сон)
Мої чотири бойтенські дні минають, як одна хвилина. І ось я знову на пероні залізничого двірця Бойтен. П’ятниця, 16 травня. Дев’ята година. Чекаю на берлінський експрес, що має завезти мене до Кракова. Мене проводять пані Кроненберґ, Олена і Фрідель. З цього місця я почав свою епопею Заходу, з цього ж місця починаю нову епопею Сходу. Тоді зустрів мене тут уперше поліцай, тепер проводять ці три жінки. І я вдячний Великій силі за те, що пройшов ті роки не даремно і знайшов цих людей.
На двірці багато руху, проходять потяги, навантажені воєнним знаряддям. Мій потяг має тут бути о дев’ятій годині двадцять п’ять хвилин. І ось він справді появляється. Довгий, могутній, гарячий. Зривається рух, метушня, гармидер. Одні виходять, інші входять, прощання, зустрічі, сміх і плач. Міцні обійми і прощання. Ніхто з нас не думає, що це прощання назавжди. О, Олена! З її гарними, добрими, щирими синіми очима, у яких блищать сльози! Дякую тобі! Хтось добрий післав мені тебе! У тяжкі дні мого життя! Ще раз дякую! І будь благословенна!
Всього п’ять хвилин — і потяг знову рушає. У вікні, разом з іншими, і моя хустина, а на пероні між хмарою інших, бачу ті три хустини, що’ вітають мене, між ними одна найдорожча. Прощай! Ще і ще раз прощай! І ще раз дякую! Потяг швидко лишає станцію, повертає луком ліворуч і розчиняється в просторі.
І от я знову на території, де чотирнадцять років не мав права бувати. Нікого за це не виню. їх трагедія — їх трагедія, моя — моя. Розуміється, можна було й без цього, але так не було і так не могло бути. Вони мусіли робити своє, а ми своє. Тепер і вони і ми рівні, і зрівняла нас доля. Але все таки чомусь не можна забути пацифікацій, та ревіндикацій, та інших доброт, ВКЛЮЧНО з тим трагічним епізодом, що зветься Карпатська Україна, у якому наші милі брати-поляки відограли ролю такого клясичного і зразкового гістерика-інтриґанта. Мир їх душам!
Але все таки який дивний той польський комплекс і який він відмінний від московського. Бо все таки, коли я був і дезертир, і "вивротовєц", і "нєпожондни русін", і "дзіч гайдамацка", і в домі мого батька час від часу робили труси й шукали мене, в той самий час Тадеуш Голендер робив переклади моїх книжок, видавництво "Руй" у Варшаві їх видавало, Ксавери Пру-шинські, "Ґазета літерацка", "Просто з мосту", "Кур’єр Львов-скі", віленське "Слово" містили чудові про них відгуки й рецензії. Подумати і порівняти лише реакцію на такі ж явища Москви. Анатема, анатема, анатема! Від першого дня до останнього. І во віки віків. І нема різниці — був це цар всеросійський чи Сталін всесовєтський ...
Польща-Україна-Московщина. Три ніби рідні сестри, і такі вони трагічно нерозумні. їх проблема простіша з простих, але саме тому нерішима. Під час дороги переважно стирчав у вікні, було цікаво бачити заборонену землю. Поліцаї мають ту саму уніформу, що й тоді, але тепер вони мене не хвилюють. Бачу багато людей, багато облич, багато будинків, сонця і неба...
Але все це не боїться мене, а я не боюся його. І як інакше було тоді на цьому саме місці у серпні, чотирнадцять років тому Але, як сказано, не маю жалю до тих людей сьогодні. Я тоді втратив лише батьківщину, вони тепер і батьківщину і Річ Посполиту . .. Усі їх величні амбіції лежать під колесами оцього гордого берлінського експресу, ЩО’ ніби бич Божий, бичує цю здивовану землю.
(Продовження на наступній сторінці)