«На білому коні» Улас Самчук

Читати онлайн книгу Уласа Самчука «На білому коні»

A- A+ A A1 A2 A3

Мені було б не легко представити своїх близьких, а особливо найближчих людей, з якими я ділив своє вигнання, яких я любив і в яких вірив. Я відчував глибинну, невимовну, навіть незбагненну трагіку нашу, як тих, що зустрілися на півдорозі, завжди випадково і завжди несподівано, дуже різні за вдачами, дуже недопасовані і завжди контроверсійні.

З особливою ніжністю і любов’ю згадую мою першу дружину Марусю, з якою ми пройшли добру частину нашого празького життя, наповненого переважно турботами з дуже невеликими радощами і дуже невиразними надіями. Різні за фахом, різні вдачами, різні життьовими інтересами, ми жили, пов’язані лише випадковою долею. Якась невідома сила хотіла нас одного разу звести, щоб потім лишити нас у довгій, безнастанній боротьбі, а разом у глибинній, сливе трагічній пов’язаності, ніби два бігуни однієї плянети. Бачу її молоденькою дівчиною з сірими, схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою, як вона недавно ще приїхала на нормальний пашпорт УРСР, щоб жити у брата емігранта і вчитися у місцевих школах. Вона ось щойно скінчила українську емігрантську гімназію в Жевницях біля Праги і завзятої шукала практики у якійсь з празьких аптек, щоб пізніше вступити на фармацевтику Празького університету.

її рідню розкуркулено, два брати її емігранти, її наставления наскрізь позитивне, вона хотіла б мати чоловіка, дітей, родину, засоби, здобуті чесною, продуктивною, корисною працею. І разом з тим її доля захотіла, щоб вона зустріла і пов’язала себе в людиною, приреченням якої е не бути дома, не мати громадянства, не мати практичного фаху, писати книги українською мовою і нічого з них не мати, бути ізгоєм на тлі величезного, бурхливого, багатого світу.

І ще та сама доля хотіла, щоб усе це пов’язалося, освятилося і закріпилося, майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любови, пристрасти, створюючи Гордіїв вузол, який тяжко розв’язати, але з яким не можна і жити. Ми не належали до світу богеми, але ми не могли також здобути таке становище, що дало б нам Гарантію нормального прожитку. Над нами постійно висіла загроза кризи, непевности і зривів. Це мусіло впливати на нерви такої вразливої, а разом раціональної людини, якою була Маруся. Вона боролася зі своїми, а пізніше і нашими неспроможностями, вона знайшла свою аптеку, вона скінчила свій університет, вона почала працю в аптеці. Вона навіть здобула чеське громадянство, що було завершенням неможливого, бо цього громадянства майже нікому з емігрантів не давали. Вона ж зреклася радянського, дістала чеське, здобула потрібні засоби і все це робила своїми силами, своєю ініціативою, своєю працею . ..

Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви ... З надією, що одного разу це дасть результати більші, ніж ті, що їх може чекати людина, яка пише українською мовою не Е себе дома. Кар’єра діячів літератури, яка починалася з мансарди, а кінчилася світовою славою і великими банковими контами, завжди здавалася нам досяжною. Ми в той час ще не перевірили нашої ситуації у широкому світі і лишень згодом, геть згодом, мали нагоду переконатися, що між нами і рештою світу стоять різні умовності на подобу китайського муру і що зрушити їх силою однієї людини, протягом короткого часу, є справою неможливою.

Усе це, розуміється, не могло не вплинути на наші родинні будні, з цього виникли наші побутові труднощі, їх годі пояснити словом, вони є інтимною частиною життя людини взагалі, а нашого зокрема.

Мав я й інших добрих, щирих, інтимних друзів — українців і не українців, людей, переважно з-поза літературних сфер, пов’язаних зі мною лишень дружбою і душею. От хоч би з особливою теплотою хочеться згадати чудового Івана Паламарчука, родом з Літина на Поділлі, ветерана армії УНР, студента Празької високої технічної школи, незамінимого друга і товариша, який, вірний своєму приреченню, згинув у боях за Хуст у березні 1939 року під час карпатських подій. Безмежно щирий і безмежно відданий, він був безпосереднім свідком і співучасником усіх моїх літературних гараздів, творчих планувань, успіхів і неуспіхів. Не бувши сам літератором, він багато читав і був прибічним моїм критиком, з яким часто доводилося рахуватися. У відплату за це я возвів його до чину — полковника" (дарма що він мав, здається, лишень чин хорунжого), наподоблюючи О. Генрі, який мав подібного полковника в особі доброго друга Дженінкса. Михайло Мухин, який часто у нас бував, звав його "пілківніком", а Маруся просто Івасем. Незабутній, прекрасний "полковник".

І багато інших друзів, багато зустрічей, багато розмов і багато імпрез. Особливо патріотичних, як свято державносте, як Крути,

Базар, свято Шевченка, Листопада... Був час, коли я був винятково модним промовцем і мусів промовляти сливе на кожній з таких імпрез, а взагалі все разом це — безконечне, багатолітнє, а разом щоденне і щогодинне чекання людей з розбитого корабля на безлюдному острові, які напружено вичікували, невідомо звідки, рятунку.

Тисячу разів доводилося проходити з південного передмістя Панкрац до університетського центру на Старому місті з його Центральною міською і Університетсько-Слов’якською бібліотеками, і, здавалося, не було дня, коли б наново і наново не передумувалося те саме настирливе питання: чому я тут, чому не дома, що сталося, що я не можу там бути, які причини стоять на перешкоді, хто зумовив це наше століття і чи відкриється дорога назад.

Мені не раз снився мій поворот, завжди в тому самому вигляді, серед якогось широкого поля, вкритого житом, півлегально, півзаборонено. Мені снився Київ, снився Дніпро, яких я ніколи не бачив. У загальному, у великому понятті я не вірив у ті чисельні причини і мотиви, що спричинили катастрофу нашого століття. Мені нічого не казали всі ті творці і генії, що спричинилися до цього. їх слова, їх ідеології не переконували мене, і здавалися вони мені як вияв якоїсь здеформованої, іноді і патологічної, одержимої ілюзіями душі, яка розминулася з правдою, ясністю, логікою і глуздом.

Але ці метафізичні міркування не міняли реального становища. Я проходив побережжям Влтави від Карлового до Палацького мосту, бачив щодня ті самі краєвиди і старанно обдумував ті самі питання. Хотілося збагнути не лише їх зовнішню видимість, але і їх внутрішні первопричини. Було тихо, лагідно, спокійно.

Хоча десь там на обріях ідилічних днів, коли іноді так гарно світило сонце, обливаючи своїм сяйвом вежі готичного храму св. Віта на Градчанах, коли над Влтавою, якій Беджіх Сметана присвятив одну з своїх найкращих симфоній, кружляли білі меви, у той саме час десь далеко за обріями збиралася густа хмара, що мала принести нові зливи подій і потрясень. І відчинити двері до мого Києва, мого Дніпра, до землі моїх предків.

Це був повільний, загальмований, але настирливий і закономірний процес, і в моїй втомленій від чекання уяві він представлявся, як вирок самої долі, як вище і неухильне приречення.

І ось сталося. Я сиджу у переділі вагону другої кляси Прага-Берлін, яким не раз було їздив у цьому напрямку, але ця моя теперішня поїздка здається мені судьбоносною. За останні роки багато дечого сталося, і що нас чекає в майбутньому — зовсім не відомо, але в кишені в мене телеграма Ольжича, який виїхав туди раніше, з Кракова: "Приїжджай негайно", і мені здається, що її зміст говорить дуже багато.

Десь біля другої години я вже на Поцдамер-бантоф Берліну, де мене зустріли Панченко-Юревич і Кость Мельник, які відпровадили мене до пансіону "Барбаросса" на вулиці Кляйста, де я вже не раз під час минулих відвідин цього міста зупинявся. У цьому пансіоні пережив я вперше потрясаючу вість про епохальну подорож фон Ріббентропа до Москви 28 серпня 1939 року, тут пережив фатальне перше вересня того ж року, перший летунський сполох... І ось тут також, на другий день по приїзді, почув про несподіваний, спектакулярний, повний містерії стрибок Рудольфа Гесса на Британський острів. Ця перша інвазія німців на той зачарований острів не віщувала для них нічого привабливого. В кожному разі цього хороброго буревісника одразу проголошено божевільним. І тоді я не міг знати, що під цим гасом "Барбаросса" провадилося все те, що пізніше стало повною катастрофою для цього міста.

Вечеря в ресторані насупроти кафе "Ам-Цо" у товаристві редактора газети "Український вісник" Панченка-Юревича, який бував також у мене в Празі, мого старого знайомого і приятеля Ярослава Барановського, колишнього президента Центрального союзу українського студентства і довголітнього діяча ОУН, який тепер прибув з Відня, мого довголітнього сусіди з Праги і невтомного працівника усіх студентських і політичних організацій Костя Мельника, сотника Богдана Гнатевича, а з старих берлінців — знаного, незмінного секретаря чисельних оуенівських організацій Миколу Селешка.

А взагалі пригадую Берлін у його різних фазах розвитку, починаючи двадцять восьмим роком, коли він, перетривавши першу світову війну, революцію і інфляцію, шумів, як шампанське, першими врожаями великого господарського "буму" двадцятих років. В основному, не зважаючи на всі потрясения, він був ще тоді кайзерівським, пруським, масивним і добротним. Тоді ще грізний залізний канцлер Бісмарк стояв на своєму п’єдесталі насупроти гордої статуї перемоги і відомого, контро-версійноіго Райхстаґу, в апартаментах Кайзер-шльосу, що були вже відкриті для публіки, все це пахло парфумами придворних дам, а Унтер ден Лінден була ще ажурно причепурена відомими липами і по ній кожного полудня проходила сотня ідеально виструнчених Гвардійців на зміну варти біля пам’ятника невідомого воїна.

(Продовження на наступній сторінці)