По приїзді я одразу зголосився на вулиці Зеленій 26 — головній квартирі ОУН-М. Велике, на п’ять кімнат, з рококовими меблями помешкання, і урядували там Микола Сціборський, Омелян
Сеник, Олег Ольжич, який недавно переїхав з Праги, і, здається, Роман Сушко. У іншому, нижньому приміщенні містився пропаґандивний і культурно-освітній відділ, де трудилося чимало секретарів, писарів, друкарів, малярів і взагалі людей паперу і пера.
Тут був постійний рух. Люди приходили й відходили. їх приймали у різних кабінетах різні референти. Мені здавалося, що найбільше відвідувачів мав Ольжич. Усе це творило так зване Організаційне бюро ОУН, головою якого був Сеник, а членами, крім вищезгаданих, були генерал М. Капустянський, Зиновій Книш і Юліян Васиян. Між гостями помітно було чимало військових, які приїжджали з різних країн, готові до послуг і акції...
Я вітався, зустрічався і розмовляв з багатьма членами цього бюра, як також з чисельними гістьми, що весь час сюди приїжджали, але діло мав лише з Ольжичем. Нашими турботами були справи культури — літератури, театру, пропаганди. Цій останній у той час надавали багато значення, бо на ній фактично трималися основи сливе всіх тодішніх європейських режимів. Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, ми плянували ще ширше розгорнути її тепер. Тому що Ольжич не був промовцем, до великої міри ці речі припадали на мою долю. На Закарпатті я об’їхав з промовами дослівно цілу країну, не минувши ні одного міста, містечка і навіть більших сіл. Теперішня ситуація вимагала ще більшої в цьому напрямі активности, і ми запланували цілий ряд моїх виступів: два у Кракові, по одному в Варшаві, Ярославі, Любліні, Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці.
Теми моїх виступів були не конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз’яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдности і національної мети. Звичайно на мої виступи приходило багато слухачів, і вони мали чималий успіх.
Час вимагав негайної в цьому напрямі активности, але на перешкоді було моє здоров’я. За останні тижні моя хвороба знову почала робити мені чималі труднощі, а тому треба було знайти місце для якоїсь курації, маючи на увазі, що в скорому часі нам доведеться бути ще більш активними. У повітрі було повно алярмуючих настроїв нової війни. Німецька воєнна машинерія була зайнята окупацією Греції, Кріту і Північної Африки, але не було вже сумніву, що і на цьому фронті треба чекати чогось нового, дарма що "дружба" Сталін-Гітлер існувала далі і більшовики старанно виконували постачання збіжжя і нафти, не дивлячись на те, що, з другого боку, всі залізниці Губернаторства були завантажені воєнними транспортами у східньому напрямі.
Картина, гідна богів! Унікальна переплутаність фактів і понять. Величезний простір сходу Европи був виразно смертельно загрожений, і разом здавалося, що він не усвідомлював цього . . . Сотні дивізій закутого у панцери вояцтва стояли готові до походу.
Наша міжконтинентальна емігрантська імперія бачила цю макабричну істину цілком виразно і була постійно у стані хворобливого збудження. її перспективи винятково туманні, її шанси сливе зникаючі, але вона гарячково день і ніч діє, нагадуючи космічну туманність, у якій замало концентричної енергії, щоб стати зосередженою цілістю. Справді, не легко було уявити собі нашу батьківщину в її незалежній формі, дарма що саме це було основною метою цієї акції.
Ситуація дійсно макабрична. Розуміти своє безсилля, мати дані для виходу з становища і не могти знайти такого виходу.
Ми з Ольжичем не раз наполегливо намагалися збагнути цю парадоксальність. Нас сильно вражало усе те, що тепер дістало назву "бандерівства", яке ми дуже добре знали ще з часів закарпатської практики; ми його по-своєму розуміли, але не могли морально виправдати і логічно сприйняти. Там були чисельні наші близькі знайомі, часто приятелі, там була більшість друзів Ольжича, там були сливе всі Основні динамічно-активні сили організації, гарячі, патріотичні голови, довголітні мученики тяжких тюрем, заслань, вигнань з-під усіх "визволень" і учасників усіх активних підприємств нашого опору." Добрий, розумний Ольжич від душі любив тих хлопців, але разом з тим уся їх динаміка не давала запоруки для рішення нашої проблеми.! І це було одним з головних клопотів думаючих людей того часу. Ми багато з цього приводу дискутували, але всі дискусії не приносили рішення. Реальна дійсність лишалася такою, якою хотіла її природа.
Краків не лише "вулиця Зелена" другого поверху, він є також і на поверсі третьому, де містилися наші високі і найвищі уряди того часу на чолі з достойним професором Володимиром Кубійовичем і не менш достойним його заступником, з титулом ділового керівника, магістром Василем Глібовицьким.
Моя візита до цього Українського центрального комітету лише куртуазійна, а тому без претенсій. Тут також звичайно багато руху. Пригадується Хуст з відвідуванням уряду. Цілі валки людей, цілі черги біля кабінету прем’єра Волошина. Тут трохи спокійніше, але все таки і тут вичувається нервовість доби.
Авдіснція відбувається у невеликому покої, біля круглого столу, у м’яких фотелях. Сам, невисокого росту, з ознакою лисини, спокійний і зосереджений професор, його високий, з чіткими рисами обличчя, чорнявий, з нотатником у руках, заступник і я. Засадничо я маю більше довір’я до цього роду урядів, ніж до тих поверхом нижче. Говоримо про звичайні речі — про Прагу, Берлін ... Про мою подорож, мої враження, мої праці. Діловий керівник час від часу щось нотує у своєму нотатнику, пан професор натомість сидить спокійно, сливе нерухомо. Я пропоную свої послуги для якоїсь роботи, мені обіцяють щось відповідне знайти, я розумію, що це лише форма чемности, і вони, мабуть, розуміють, що це лише форма чемности, але ми взаємно вдоволені і прощаємося з побажанням скорого побачення, як добрі друзі і порядні громадяни.
Професор Кубійович був відомий тоді як добрий географ, його "Географія України" мала широку популярність, і взагалі, він належав до наших передових наукових сил; лише я не міг зрозуміти, чому саме він несподівано очолив цю багатонадійну інституцію, яка під виглядом допомогової установи мала без сумніву багато амбітніші наміри в майбутньому розвитку подій.
Пізніше мені стало відомо, що пан діловий керівник комітету Глібовицький цілком одверто заявив, що він належить до тієї тоді розповсюдженої касти людей, які вважають себе покликаними вищого волею для ролі вождів. А коли я пізніше ще зустрічався з паном магістром, він недвозначно, дуже одверто і зовсім щиро оповів мені про різні свої наміри, проекти і закони, які мали б бути реалізовані на нашій батьківщині під його проводом. Тепер уже не легко в деталях відтворити ті його думки і погляди, пригадую лише, що в той час звучали вони досить патетично і досить паперово.
Після відвідин комітету приходять справи дрібніші . . . От хоч би відома, рідкісна, майже екзотична поява у вигляді невеликої каварєньки десь на Плянтах, що має таку запашну назву, як "Полтава", з різними, справді блискучими іменами львов’ян, як Святослав Гординський, Едвард Козак, Ростислав Єндик, Марійка Донцова, Василь Дядинюк і багато, багато інших, які вже призабулися, а в тому числі також така варшав’янка, як.. . Олена Теліга.
Ці зустрічі були для мене винятковою насолодою, бо всі вони вводили мене, родового і задавненого емігранта, трішки у засяг клімату рідного краю. Про цих людей багато читалося, багато чулося, вони виповняли собою багато ділянок культурного сектора західньої метрополії українства. А зустріч з Оленою Телігою стала для нас своєрідним приреченням, фатумом. Пригадую цю зустріч у подробицях. Надворі накрапає. Біля третьої години по обіді. Заходжу до каварні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз (бо каварня містилася в сутеренах) легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому, ясно-зеленому, плястиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: "Олена!" Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на двірці у Бойтені, але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить,
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.
Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чирський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимсь акцентом, голосом, сказала:
— То це так виглядає Самчук? — вимовляючи моє прізвище — "Самчюк" ...
— Ви, здається, розчаровані? — відповів я.
— Я думала, ви гігант! "Волинь", "Кулак" ... А між іншим ... "Кулак". Ви для мене не "Волинь", а "Кулак". Читала його два рази...
— Для мене це несподіванка, — сказав я.
— А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев ...
— А це всього лиш Улас, — казав я далі.
— Зовнішність може бути оманною, — вставив Чирський.
Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.
(Продовження на наступній сторінці)