Завзятим моїм опонентом був студент Альфред Буркгард, що походив з польських Катовиць, який зневажливо ставився до слов’ян взагалі, а до поляків зокрема, не визнавав ніякої України, а мене вважав лишень за росіянина, а тим самим обдаровував мене поблажливим респектом; він цілком виразно передрікав нову війну за простір сходу з її неминучими консеквенціями: відтиснення поляків на схід, росіян за Урал, очищення України "нур фюр дойче". Я, розуміється, сміявся з цього, у чому підтримував мене також Герман, який був прихильником політики Біс-марка, а також і союзу з Росією. Мене він також не визнавав за українця; це, казав він, лишень примха людей "великого простору", зворотний бік "кляйнравму", який вони за всяку ціну хотіли б збільшити. Мої посилання на мову, культуру й історію ніяк його не переконували, бо, казав він, мови і культури, які до цього часу не ствердили себе державно, не конче мусять існувати взагалі. Ігнорував він також дуже модну тоді книгу Освальда Шпенглера "Занепад Заходу" як філософію штцбюрґера, який метиться сам на собі за власну неспроможність. Тоді дуже цікавилися спортом, особливо ужитковим, як наприклад, повітряний з його "люфт— ґ лі дер а ми " (плянерами), винаходом ракет фірмою "Опель", досягненнями Екенерових Цвітелінів, перелетом Ліндберґа через океан, питаннями раси і політикою типу Фрідріха Великого або Отто фон Бісмарка.
І от тепер, по десяти роках, прощаючись із заходом, я мав причину і нагоду ще раз глянути на Бресляв. Я прибув до нього пообідньої години. Був розчарований. За цей час тут багато змінилося. Було тихо, сумно, мало руху. На всьому помітно настрій війни. Я мав усього дві години часу, проїхався здовж трамваєм головною Швайдніцькою вулицею, кинув лишень погляд на
Швайднщер-келер, на університет, на вулицю Розенгайм, де жили фон Лінденсгайми, яких я також не зміг бачити. Пані Германіна змінила помешкання, жила десь на вулиці Канта, Герман був мобілізований, а його мати, жінка і діти виїхали на село.
Тоді ще годі було передбачити все те, що сталося з цим містом кілька років пізніше. Що з Бресляв стане Вроцлав, що "дранґ" відбудеться, але не на схід, а на захід, що я бачу те місто востаннє. Можливо, це був інстинкт, але, перебуваючи на вулицях того міста цього гарного, лагідного літнього дня, я не міг позбутися виразно похмурого, якогось похоронного почуття, яке весь час мене переслідувало, дарма що в загальному я мав добрий настрій подорожнього з виразними надіями.
По обіді, який я спожив у якомусь ресторані, від’їзд далі, але все ще не до Кракова. По дорозі маю ще одне місце спогадів з минулого. Це Бойтен, тепер Битом, на Горішньому Шлезьку, центр вугільного басейну, до війни передове граничне місто Райху, тісно пов’язане з моїм скитальським минулим, один з вирішальних пунктів мого життя. У тому місті, що було тоді зо всіх боків, за винятком західнього, оточене границею Речі Посполитої Польщі, одного темного дощового вечора, 23 серпня 1927 року, появилася дуже своєрідна брудна, мокра і голодна постать у дуже зім’ятій уніформі вояка польської армії. Не вариться, що це міг бути я, що це зі мною таке трапилося.
Розповісти ту драматичну одіссею кількома словами нема змоги, а на багато нема місця і часу. Коротко, я був "дезертиром", як наслідок наших "братніх" слов’янських польсько-українських стосунків того часу. Це були тяжкі, небезпечні хвилини, години, дні і місяці, але я їх переміг, і переміг щасливо ... І згадую їх з схвильованою подякою долі, що вона мені їх дарувала, бо без них моє життя мешканця глибокої провінції під постійною "опікою" поліційних органів, без права, без законности було б мізерне. І хоча я втратив усі стежки до краю предків, але знайшов вихід у світ, і було це для мене вирішальним.
Це була моя друга (перша ще там, дома) нелегальна границя у моєму поході до Києва, за яку я заплатив трьома тижнями свободи за вироком німецького суду. Далі я працював три місяці биндюжником, тобто тягаровим візником. Я працював у багатого міщанина Павельчика і його кіньми розвозив по копальнях вугілля та залізних гутах тяжке залізо фірми Фібік-Ґрінфельд. Ще пізніше, сливе чудом, я опинився в родині директора гімназії цього міста на становищі учителя російської мови. Мій "учень", шановний студієнрат Павль Кроненберґ, у скорому часі став не лишень моїм учнем, але, можливо, найкращим і найближчим другом, якого я тільки міг коли мати. Він став моїм опікуном, моїм учителем, моїм виховником, завжди цікавим, багатим співрозмовником, ствмандрівником і товаришем. Він вивів мене дослівно "в люди", він зробив з мене письменника, він познайомив мене з багатьма цікавими людьми, а між ними і з панею фон Ліндельсгайм, щоб я міг побувати в Бресляв, прослухати університетський курс, познайомитися з ширшим життям країни. Тут також я набув ще одного великого друга, студента права Ґюнтера Ґерофке, в яким ми побраталися і пережили спільно багато років чи тої разом, чи то листуючись, чи мандруючи по Европі, а також по наших Карпатах.
Це було, здавалося, неймовірне. Я прибув до цього міста гнаним, обідраним, голодним дезертиром, а вже по рокові був бажаним гостем кращих громадян міста, почував себе краще, ніж дома, вивчив мову, пізнав багате індустріяльне життя і, головне, здобув стільки дружби, приязні і любови.
А ті наші розмови з Кроненберґом. У кафе "Гінденбурґ" на площі Франца-Йосифа, або в кафе Ющика, або в затишній кава-ренцД Штадтпарку, або в наших сливе щоденних вечірніх мандрівках у міському парку, в позаміських гаях ... Або в більших мандрах навіть по на птах полонинах Гуцульщини — Ясіні, Гри-горівки, Говерлі... І яка безодня тем. Література, філософія, політика. Кроненберґ, крім директорства, викладав німецьку літературу, французьку та англійську мови. Мав великий нахил взагалі до мов, вчив завзято російську мову, розумів добре чеську і польську. Кожного року з німецькою систематичністю робив подорожі за кордон, до Парижу, Лондону, Риму, Мадріду. Того року, коли ми з ним познайомилися, він щойно вернувся з Москви, де познайомився з Луначарським і цілим рядом московських професорів-педагогів, навіз цілі купи книг і спостережливо та цікаво оповідав мені про те місто, тих людей, порядки. Вони йому, очевидно, не цілком імпонували, але він оцінював ті явища делікатно і по-філософськи, вважаючи, що росіяни з своїм месіянстзом і неконкретністю саме чогось такого потребують. Тоді ще не було Сталіна з його "переходом до соціялізму", а в Німеччині це були часи Ваймарської республіки в початкові її роки, коли шукалося доріг до Москви наперекір версальським диктаторам.
І тут вперше я почав знайомитися з російською літературою радянського часу. Леонов, Еренбурґ, Огньов, Бабель, Гладков, Серафімович, Маяковський і навіть Демян Бедний з його блюзнірською "євангелією", за яку йому заслужено дісталось від Сергія Єсеніна.
Тут також почав я вперше читати по-німецьки, і першою моєю справжньою лектурою було "На заході без змін" Еріха-Марії Ремарка, яке зірвало тоді цілу бурю захоплення або протесту. Потім я читав Ептона Сінклера, Драйзера, Велса, Келлермана. З філософських речей вперше прочитав в оригіналі "Рефлексії історії" Якова Бурґгардта.
З свого боку я старанно і не зовсім успішно розчарував Кроненберґа, що я не руський, яким він мене вважає, а українець. Ця тема вимагала негайно коментарів і викликала дискусію. Ознайомлений з різновидністю слов’янських племен, Кроненберґ одначе не міг з’ясувати собі істотної різниці між "кляйнруссен" і "ґросруссен", він не мав для цього відповідної літератури, і я подбав дістати для цього граматику Ґартнера-Смаль-Стоцького, що для філолога могла мати найпереконливіше значення.
Я покинув Бойтен уперше влітку 1929 року. Бував тут часто і пізніше. Востаннє це було 1939 року, за кілька місяців до початку війни, після нашої карпатської катастрофи.
І оце знов їду туди. Біля години дев’ятої вечора я у Бойтені. І одразу прямую до Кроненберґів на Ґартенштрассе. Як звичайно, бурхливе, радісне, тепле вітання. І сам масивний, тепер уже шуль-рат Кроненберґ, і його дружина Елеонора, і дочка Крістіна, і син Роберт. Кроненберґ сильно постарів, посивів, мав перепрацьований вигляд. Багато його колеґ мобілізовано, і їх треба заступати. Пані Кроненберґ також постаріла і мала ще більше недбалий вигляд, як колись. І дуже виросла, витягнулася, похорошіла, з великими претенсіями на панну дочка Крістіна, яку я колись носив на руках і яка не раз приходила мене будити: "Даня! Штий ауф!". Дуже виріс також наймолодший син Роберт, який уже кінчає народну школу ...
Вечеря, як звичайно, у великій їдальні, знайоме оточення, широкий, білий стіл, кришталь і порцеляна... Лише без Бургундського, як це бувало колись. Тепер скромніше взагалі, бо ж "на картки". Розмови на тему війни я, як людина зі світу, у фокусі уваги. Що буде далі? Чи підуть на схід? Чи переможуть? Шануючи патріотизм моїх друзів, я намагався бути обережним, але передаючи настрої з Праги, делікатно зазначав, що та політика не дає ґарантій на загальний успіх. Непотрібне викликання ворожнечі, ароґантність і зарозумілість . ..
(Продовження на наступній сторінці)