«На білому коні» Улас Самчук

Читати онлайн книгу Уласа Самчука «На білому коні»

A- A+ A A1 A2 A3

З того, що я чую, мені не все імпонує. Я непоправний скептик, що в цей час рішуче не в стилі доби. 15 березня, під фірмою УНО, читаю доповідь з виразно критичною настановою — забагато фраз, ілюзій, патосу, замало знання, фаховости, конкретного діла. А до того розбиття, яке весь час поглиблюється. Любимо повторювати фразу Яновського — "стоїмо плечима до плечей, а перед нами шаблі", але в дійсності стоїмо один проти одного з безсилою в очах ненавистю.

Ольжич картає мене за таку одвертість, це, мовляв, використають наші противники, не сміємо творити наперед дефетистич-них настроїв, але, не дивлячись на мій скептицизм, він наполегливо радить мені чимскорше збиратися і їхати до Кракова, де концентруються передові фаланги емігрантської України. Краків і так манив мене. Поперше, це був би перший мій виїзд "на схід", куди всі дороги для мене закриті; подруге, там зосереджено чи не весь актив найновішої еміграції з "визволених" західніх земель, видавалися книги, газети, творились організації на чолі з найвищою владою — Українським Центральним Комітетом. Там також утвердились обидві централі воюючих "Бе" і "Ме".

Для мене це хліб насущний — їхати, та ще на схід, "вертатися" в напрямку ... Одним словом, я їду. І так не відомо, чому я так довго "тут" забарився, в той час, коли "там", можливо, діються великі діла. їхати, їхати, їхати!

їхати, але як? На які документи? Я ж бездержавний. До війни це не було аж такою проблемою, я жив на тимчасовий дозвіл перебування в Чехо-Словаччині, коли хотів їхати за кордон, діставав тимчасовий папшорт бездержавних, тепер же ця справа значно погіршилася. Ще минулого року мене несподівано викликали до ґестапо, і з того докладного протоколу, що там з мене списали, виходило ясно, що я належу до тих емігрантів, яких ця влада хоче мати на обліку. Згодом це підтвердилось і моїм дозволом перебування в Протектораті, який часово обмежено одним роком, а просторово самим містом Прагою. Звичайно, я мав дозвіл на три роки і на цілу республіку.

Це мене бентежило, але дуже скоро я зрозумів, у чому справа. Хоча про ці виклики до ґестапо було заборонено’ говорити, одначе скоро стало відомо, що цього удостоївся не лише я, а майже всі видатніші діячі націоналістичного середовища, які пізніше були виарештувані і розсаджені по різних концентраційних таборах. Я уникнув цієї радости тільки тому, що заздалегідь залишив цей терен, а головне, при допиті в ґестапо, я цілковито заперечив яку-будь приналежність до політичних організацій, подавши себе виключно за непартійного, аполітичного письменника. Це не було легко мені довести, бо мої політичні переконання того часу були загальновідомі, і ті, що включили мене до своїх списків, напевно зробили це не випадково^ але зорієнтувавшись у політиці націонал-соціялізму у відношенні до нас. я рішуче настоював вважати мене непартійним. У цьому я різнився від моїх колеґ по нещастю, які гадали, що нацисти-німці переслідують лишень комуністів і соціялістів, а тому охоче подавали себе за націоналістів, навіть такі, які націоналістами ніколи не були. Вони ще не читали "Майн Кампф" Гітлера, "Міту двадцятого століття" Розенберґа і взагалі не дуже орієнтувалися у певних засадах імперіялістичної політики. Це те саме, що робили совєти, "визволивши" 3 ах і дню Україну, виарештовуючи, побіч націоналістів, також українців-комуністів, і що вони робили свого часу, зліквідувавши боротьбістів. Тут бралися на увагу вимоги завойовництва і поневолення, а не ідеології, совєти користувалися списками польської поліції, а німці і польської і совєтської разом.

Мені ця філософія була давно зрозуміла, а тому треба було відповідно діяти. Перш за все щезнути з цього терену, поки ще не пізно. Я почав старання про перепустку до Генерального губернаторства, це довго тривало, я мусів ще і ще твердити про свою аполітичність, німецькі установи тих часів не були аж так надто підозрілі, а тому, з початком травня, таку перепустку, з дійсністю до ЗО червня і правом переїзду через Райх, мені пощастило дістати.

Починається збирання в дорогу... І досить цікаво: це був місяць травень, буде війна чи не буде, а як буде, як буде розвиватися, — ніщо ще не було відоме, але, збираючись у цю дорогу, я свідомо збирався, як тоді казали, "до Києва" . .. Брав відповідні речі, робив прощальні візити знайомим, відвідав, у товаристві доктора Євгена Омельчука, мого чудового друга Миколу Чирського, який догоряв свої дні у шпиталі для туберкульозних на Дейвицях — при цьому завжди повторювалося — "побачимось у Києві". З Чирським, якого я застав у відділі безнадійних, у товаристві людських кістяків, на які тяжко було дивитися, відогралася ціла мелодрама:

— Що? То ви вже ідете? На Україну? А мене лишаєте тут? Ніколи! Я іду також!

Було не легко дивитися на цього полум’яного патріота і жагучого оптиміста в його трагічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі.

ЩАСЛИВА ПУТЬ!

І вороги й не вороги, Прощайте! В гості не приїду!

Т. Шевченко

Отже, нарешті, і день від’їзду. Гарний, погожий ранок, шоста година. Прощання з Марусею ... За ці останні роки ми так часто прощалися, що кожне нове прощання вважалося звичайною рутиною. Ніяких особливих зворушень. Ніхто не проводив мене на двірець. Мій потяг відходив о шостій годині і десять хвилин з колишнього Масарикового, а тепер Гибернського двірня. Мав лише невелику, чорного кольору валізу і леткий дощовий плащ. Вниз їхав трамваєм колишньою Фошовою, тепер Німецькою вулицею, місто було ще порожнє, легкий, ранній туман висів у повітрі. Все довкруги виглядало буденно, невесело, навіть похмуро. Отже прощай, Праго! Дякую за всі твої роки!

На двірці також мало руху, мляво і сонно. У потязі мало пасажирів, у моєму переділі другої кляси я був сам — прекрасна нагода віддатися мріям і спогадам.

А було що згадати. Сьомого березня 1927 року я залишив дім моїх батьків. Отже з того часу минуло чотирнадцять років і шістдесят три дні, з чого дванадцять років було прожито на цьому просторі. У житті кожної людини е час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Не можу сказати, що це був мій щасливий час. Найгірше, що це був час моєї молодости, якої я фактично не помітив. Жив, здавалося, у порожньому, глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріяльною нуждою. Але все таки тут я визрів як письменник, тут. появилися основні мої писання, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-морґани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя. Бачу виразно їх у тому застиглому, давноминулому, паноптикальному просторі, взаємно зненавиджених, які робили це з надміру любови до всього, що вони стратили, бувши засуджені на ув’язнення чужим простором, зв’язані по руках і нотах тисячами різних умовностей, які не давали змоги виявити себе позитивно і довести собі й світові свою апокаліптичну трагіку і свою безмежну правду. І хоча були переможені — не були переможені, і, бувши вигнані — далі перебували у своєму раю ... І хоча ненавиділи — були носіями любови.

(Продовження на наступній сторінці)