Іван встав. Таня зрозуміла, що він про це не хоче говорити. Сказав ще якесь слово і вийшов.
Далі Іван іде в поле. Хоче бачити, як воно виглядає тепер. Що там тепер можна бачити, але він хоче окинути зором самий простір, подивитись, як лежать межі, побачити ще раз барву землі.
Погода погана. З північного заходу дме досить різкий вітер, і чорні клапті хмар, що звідти вириваються, виразно погрожують снігом. Іван пішов головною стежкою через сад, переступив перелаз і попростував серединою поля в напрямку Гісина. Часом він зупиняється, бере груду землі і чавить її в кулаці. Земля мокра, м’ястка, буруватої барви — пшенична земля. Це досить дивно. Розлогий кряж нагадує велетенську перевернуту половину мушлі, що лежить на піску. І кругом дійсно пісок, луг, від півночі — болото. Над болотом зводиться пагорок, місцями з невеликими зарвами. А сам цей острів має добру, буру верству землі, на якій прекрасно ростуть пшениця, соняшники, кукурудза і навіть кавуни. Закінчується він від півночі добрим шматком лісу — мішанина сосни, дуба і берези, що тягнеться здовж болота ген на північний схід, пересягає межу Морозового володіння і доходить до Роздолу, Пильника і аж до Тростянкова. У лісі — яри, зарослі терниною, і старі прекрасні сосни, що гордо зносяться над молодняком і шумлять своїми широкими коронами. Влітку тут багато чорниць, малин та інших ягід.
"Ну, от, — думає Іван. — Дорослі люди. Революція. Чому вони носять ті червоні шмати і спішать вмирати на барикадах, а чому не йдуть ось у цей простір, не беруть лопати, щоб прокладати тут нові дороги, сушити ці багна, регулювати цю велику ріку, будувати тут варстати праці й добробуту. А маємо тут такі необмежені можливості. Дурні. Думають, що сама революція їх нагодує. Гадають, що як змінять владу, то хліб сам буде рости на оцих занедбаних просторах?"
Іван і тут не бачить, щоб усе було в порядку. Ще колись йому здавалось, що їх земля найкраще оброблена, найкраще використана. Тепер йому здається, що тут ще залишається дуже багато зробити. Чому, наприклад, весь урожай з цілого поля обов’язково везти додому? Чи ж не було б доцільніше побудувати отут, серед поля, накриття і складати його тут? Чому у них до цього часу немає ні одного трактора, коли він бачив такі в Німеччині навіть по малих господарствах? Можна збільшити видайність землі, можна побудувати свій млин. А головне — використати оті піщаники по краях, де нічого не росте. Все то треба засіяти лісом, більше лісу. Більше підприємливості. Більше вкладу праці. Більше уваги.
Тепер тут порожньо, таємниче, холодно. Іван бореться проти вітру. І щойно під лісом стає затишно. Тут навіть приємно, і приходять на думку гарні згадки. Це той саме ліс, що не раз ховав у своїх гущавинах веселе товариство братів Морозів, тут проходило дитинство, хлоп’яцтво. Тут зріли перші їх романи. І от тут також у Івана виринає перша думка: а чи не варто йому женитись. Ні. Цю думку він уже не раз обмірковував, але вона виявлялась давніше в зовсім абстрактній формі. Тут же Іван висловив цю думку у зв’язку з цілком конкретним уявленням. Пригадалась йому недавня розмова з Танею і той натяк, що зробила сестра. Іван, здається, вже згадував сам з собою ту дівчину з огненно буйною косою. Щось у ній є. Певне, міцне, п’янюче.
І на нього напав знов страшний голод до жінки. Подібне було не раз отам, на чужині. Воно переходило у звичайний біль, тугу, неймовірне напруження всього єства. "Так, — думає він. — Мушу женитись. Мар’яна. Ця буде моєю жінкою. Хочу якраз її".
І ця приємна думка досить швидко розростається, набирає певного виразу. Треба ще говорити з Танею. І з цією думкою Іван вертається до хати.
Першим зустрівся дома Петро.
— Їду, Іване, до Києва, — каже він.
— Таки рішився? — питає Іван, і обидва заходять до Іванової кімнати.
— Мушу їхати. Маю діло. До всього там тепер таке твориться!.. Катерина не дасть собі ради, і треба довезти трохи харчів. Там тепер, напевно, знов балаган.
— Петре, — каже рішуче Іван. — Ну, скажи, що це справді в нашому світі діється? Ти ж усе добре знаєш?
— Нащо тобі це потрібно? — питає Петро.
— Як нащо? Хочу братись за життя. Хочу знов господарити. Мушу знати, що власне діється.
— Знаєш, ще Тютчев сказав: "Умом Расії не панять", — каже Петро. — А загально таке: у Петрограді стався ще один переворот. На місце Керенського прийшов Ленін. Буде диктатура пролетаріату. В Києві прогнано гетьмана й німців. Засіла поки що Директорія. Край наш темний, відсталий. Народ неграмотний. Розважання великих російських голів — понурі. Ціла Росія в огні — горить, шквариться. Десь там у Сибірі, кажуть, воює Колчак, десь там на півночі є ще Юденіч. Десь там на півдні — Корнілов. Десь там на заході — Петлюра. І що ти з цього, брате, зрозумієш?
Іван слухав Петра з зацікавленням. Він приблизно і сам все це вже знає, але в ньому ткніє[20]кілька дуже діткливих питань, на які нема відповіді, але він все тієї відповіді шукає в собі та біля себе.
— Дурне, — було його висновком, коли він рішився на слово. — А головне: тут нічого не вдієш. Стихія. А як ти уважаєш, Петре? Чи варто і нам до когось з тих змагунів пристати.
Петро відповів не відразу.
— По-моєму… хіба тільки… до Петлюри, — обережно, поволі проговорив Петро. Іван підняв голову. Він дивився хвилину на Петра.
— Ти це поважно?
— З конечності, — каже Петро.
— За відокремлення? — тривожніше питає Іван, і очі його засвітились.
— Бачу, ти боїшся, — каже спокійно Петро.
— Я в це, Петре, не вірю. Я в таке не можу вірити.
— Знаю, Іване. Ми заповажні на таку власне непевну гру, — говорить Петро.
— Мене разить не тільки сама думка про відокремлення, хоча і це справа нереальна. Мене разить їх стиль. І взагалі. Навіть та їх романтика — шлики і червоні штани. Ні, ні! Це, Петре, все не для мене. Я не артист.
— Це все так. Але це не поможе, Іване. Інші йдуть, і хтось з них переможе.
Перерва і мовчанка, а потім Іван каже: — Ні. Я мушу робити своє. Баста! Я воював, як було треба. Тепер революція. Я буду далі воювати працею… І одного разу — переможу. Так робив мій батько.
— Побачимо, Іване. Сьогодні нічого не можемо сказати.
І так Іван лишається без відповіді. Має тільки непереможну жагу кинутися на своє господарство і почати діяти. Над ним тяжить вісімдесят десятин доброї, родючої, масткої землі, яку він ось бачить під ногами, до якої торкався своїми пальцями і в яку, як живу видимість, вірить. Все інше — туман. Ідеї — туман. Революція — туман. Рано є — ввечері нема. Це вітер, настрій і роса. А земля — земля, і вона всмоктує в себе. Вона тягне з людини краплю по краплі піт і кров, а зате дає життя.
Таня покликала братів до столу, і розмова скінчилась.
VI
Другого дня рано було вже біло. В повітрі кружляло і вихорилось. Незважаючи на це, Петро зібрався в дорогу. Його валіза тяжка, мов камінь. Вона наповнена дарами хутора у вигляді цілком приватних, майже інтимних речей зі скромними назвами, але нескромним запахом та смаком. Петро не має нічого проти — приїхати з хутора і дома, в присутності дружини і сина, розкрити ту валізу, мов ріг щедрості, і усміхнено передати її за приналежністю.
Всі Морози на ногах. З Петром їде також Сопрон. Він не може в такий час утриматись на хуторі. Хто знає, що там у цей саме час діється. Але Таня взяла обіцянку, що на Різдво всі вертаються, що приїдуть також Катерина і Михайло. — Тільки так, — казала Таня, і вони легко погодилися. Всі в русі. Дмитро виточує з повітки поржавілі обшивні, обмітає старанно з них куряву, чіпляє шлеї і запрягає ліпшу, ту сиву, пару. Старий, як звичайно в таких випадках, також тут, і його око бачить усе до найменшої дрібниці. Татяна заклопотана і схвильована. Омелянчиха ще також тут з позакочуваними по лікті рукавами і попідтиканою спідницею. Тільки Іван спокійний, рівний, діловий. Він з кожним днем, ба, навіть з кожною годиною приходить до себе і направляється. І незважаючи на те, що він мало говорить, його присутність усі дуже вичувають…
— Ну, Іване, почоломкаємось, — каже Петро, коли вже все готове. І брати, обнявшись, три рази за старим звичаєм почоломкались. Те саме, але без пафосу і театральності, зробив Сопрон. Потім усі гуртом пішли до саней, Петро і Сопрон усілись, обгорнули ноги, цвьохнув батіг, коні рушили, і сани легко поповзли по свіжому снігу, лишаючи за собою ржаві сліди. Таня кивала всім рукою, старий та Іван з посмішкою дивились їм услід.
З від’їздом Петра і Сопрона рух на хуторі не зменшився. Можливо, навіть навпаки. За цей час пішла чутка довкруги, що повернулися сини Мороза… На хутір потягнулися рідні з Андрушів, з Ліпляви… Знайшлося чимало дядьків, тіток, племінників та похресників, які приходили і приходили привітатись. На кухні постійний рух, в їдальні постійно накритий стіл, на столі постійно пляшка з горілкою і закуска…
— Ба, повернувся! Дай Бо! Як Бо’ милує? — Це все свої люди…
Старші, молодші, чоловіки і жінки, і навіть діти. Іван охоче з ними патякає про всякі справи. Перш за все війна. Ну, звісно… Війна кінчилася і хай не вертається… Було не дуже приємно в тих мазурських багнах, нічого казати. Німці там насипали нам досить, хай їм грець… Але що то буде? Дивіться, що навкруги діється! Народ встає, а як же… Кажуть — вся земля мужикам, і то без викупу. По десять десятин на душу… Поміщицькі землі ляснуть, то вже рішене. Хтозна, чи й не манастирські… І взагалі всі землі…
(Продовження на наступній сторінці)