Це вже будень. Понеділок. З півночі дме холодом — буде сніг. Небом зловісно пересуваються розтріпані клапті чорних хмарин. В будинку з трьох димарів валить дим. Над садом літають боком чорні птахи — галки і ворони. Над лугом простора тиша і порожнява, тільки далекі верболози гнуться під вітром.
Іван Мороз нарешті не тільки дома. Більше. Він уже ввійшов у будень. Вже день, треба йти на господарство. Він тут уже не гість. Минулося те, що було, є те, що є. Чотири роки десь за плечима і вже розплилися в просторах. Дивні, дуже дивні і неймовірні інколи роки. Скільки лишили вони в тілі і в душі, в руках і голові, в серці і ногах.
Рано, зовсім рано старий Мороз встав, одягнув свій кобеняк — довгу аж по коліна, широку і простору одежину, підперезану старим зеленої барви шерстяним поясом. На голову наложив свій звичайний, засмальцьований потом кашкет. Так пішов до стайні, до коней, до корівні, де корови, на свинюшник, де свині, до клуні, де машини і скирти проса та пшениці. Оглянув також ожереди біля клуні, великі, сірі, прикриті почорнілою пшеничною соломою ожереди.
На цьому господарстві так всього повно. Стоять вози. Це все робочі потрібні речі з розхитаними легкими колесами, на яких ще видно землю полів. Стоять плуги одно— і двоплитні, скинуті набік і залишені. Стоять борони і сівалка, і драпачі. Все те в різних місцях, те знаряддя чорної мужицької праці, обчовгане долонями чиїхсь рук. Старий кожного дня, як не зараз зранку, то пізніше, пройде тут і погляне на ті речі. Він їх бачить зовсім добрими, в цілості і не мине, щоб не піднести чогось, щоб десь чогось не поправити, не викинути чи принести. В клуні чи в дровнику, чи в останньому курнику він завжди знаходить таке місце, що потребує його втручання.
До цього часу він був тут сам, і треба сказати, що всі ті довгі роки уважав він такими, що їх треба перечекати, "пережити". Прийде мир, бо всі знають, що війни кінчаються миром. Буде мир, прийдуть додому люди, прийде котрийсь з його синів, і все, що тут є, мусить бути до того часу в порядку.
Він має двох парубків — Дмитра і Корнія, чубатих і зарозумілих, бо вони вже парубочаться і ночами десь зникають у напрямку Ліпляви. Є ще у нього співробітник і помічник — поважний, хоровитий, з легкою цапиною борідкою Кость Кандор. Це є чоловік тверезий і порядний до шпіку костей. Він курить велику люльку і садить сам для себе ціле плесо сильного зеленого і буйного бакуну.
У хаті є ще у нього дві дівчини — Домаха і Меланка. Дві сильні, повновиді, з розвиненими грудьми жінки. Всі ці люди керовані старим Морозом та його дочкою. Всі вони щодня, від світанку до смерку, а часто і по смерку, стоять на ногах і весь час зайняті. Не говориться про жнива… Про кожний день. Рік-річно.
І от воно є… Мир. Війна скінчена. Приходять сини, мов грім на голову серед ясного неба, тільки грім великої радості. Старий бачить своїх дітей, дуже вже дебелих і міцних, але все-таки вони його діти. Навіть повернувся Іван… Цікаво довідатися, що старий думає? Треба знати, що ціле те велике, добре упорядковане господарство — це діло рук і голови старого Мороза. Сорок років тому на цьому пагорку, положеному на всонні, повернутому одним боком до великого дніпрового лугу, а другим до молодого соснового і дубового лісу Гісин, стояло тільки небагато більших і менших дерев різної породи. Дубина вперемішку з грабом. Сосна з березою. Був це притульний своєю первісною красою закуток, де весною цвіло безліч рясту і дзвіночків, а влітку рясніло на гриби.
Але з’явився тут Григор Мороз. Звідки він прийшов? Хто його сюди післав? Де він взявся? Він прийшов з села Андруші, з того самого, звідки походить капітан Водяний, але тоді ще Водяного не було. Його ніхто не посилав. Це сталося простіше: молодий, здоровий парубок на ім’я Гриць, зовсім так, як це буває в оповіданнях, приїхав одного разу на ярмарок до Канева. Він хотів там щось продати і щось купити. І там на ярмарку він побачив і покохав дівчину з Ліпляви на ім’я Катерина.
Катерина була дочкою багатого селянина з Ліпляви, пристойна, міцна і гарна. Ще всі старші люди її пам’ятають і всі твердять те саме: вона була красунею і багачкою. Вона мала багато майна, багато краси. До неї сватались і сватались парубки — дуки і багатії, але ніхто не міг полонити її. І полонив її аж Грицько Мороз з Андрушів.
І як це завжди пишуть повістярі, Грицько Мороз не був ані дука, ані багач. Мав він, правда, як то кажуть, виступ… Рослий, дебелий, трохи тяжкуватий, тоді досить соромливий і напрочуд добрий. Чим він купив прихильність дівчини? Дуже простим, як оповідають, випадком. Дівчина Катерина, одягнена в оксамитовий корсет з вишивками, в барвистім намисті з дукачами і з вінком на голові з живих квітів, тиснулася до рундука, в якім рудий кацап продавав свій немудрий крам — образки, хрестики, мідяні персні, калачі і бублики.
Купчилося тут чимало людей, було душно, шумно. Побіч, трохи далі від людей, стояв здоровий парубок у білих, широких селянських штанях і в солом’яному брилі, з-під якого виглядало міцне, смугляве, з великими синіми очима обличчя. Інколи його грубуваті і соковиті уста з чогось посміхалися. Він пильно спостерігав малу дівчинку, що стояла біля того самого рундука. Вона стояла і жадібно дивилася, скільки там всього продається, її малі оченята горіли прагненням і по всьому було видно, що найбільше хотілося їй мати велику целюльозову ляльку, що гордо лежала між іншим крамом гамірливого кацапа. Але вона, мабуть, не могла її купити. І ця дівчинка сталася причиною знайомості Грицька з Катериною. Отже, Грицько дивився, посміхався, а потім не витримав, підступив вайлувато до кацапа, не вибачившись, розіпхав натовп, досить нечемно штовхнув красуню Катерину і сказав кацапові: — Ти… Ге… Що коштує оце — о! — і показав на ляльку. Всі, що тут стояли, здивувалися: нащо цьому Голіафові потрібна лялька? Кацап каже: — П’ятак і бярі! Грицько вийняв п’ятак:
— На! Бере ляльку, всі за ним дивляться, він підходить до малої, нахиляється, гладить її широкою долонею по голові: — Як звешся? — питає. Та, майже крізь сльози, сльози сорому, ледве пропищала:
— Маринка… — Добре, Маринко… На. Маєш… — і відійшов.
І це все. Але не зовсім. Сценку бачила також красуня Катерина, і добрячий Грицько ані й не думав, що за цього п’ятака він купив значно більше, ніж тільки ляльку. Це виявилося пізніше. А спочатку вийшла тільки невеличка суперечка між Грицьком і Катериною. Вона йому каже: — Але, парубче, міг би не так пхатися. — Він їй відповів: — А, хіба що? — Та що, — каже вона. — Ось мені розтоптав ногу. — Нічо, — каже він. — До свадьби заживе, — і посміхається. Катерина й собі посміхнулася. Він, вона, він, вона, слово по слову. Вони пішли від рундука, він купив їй полив’яний глечик, якого Морози мають і до цього дня, в якому носять коливо і свячену воду і до сьогодні. Потім він провів Ті аж до пристані, де чекав на Катерину віз. Вона сказала, звідки вона, він сказав, звідки він… Обіцяв їй, що прийде на музики, якщо ліплявські парубки не намнуть йому боків; вона подивилась на його вроду і засміялась: — Не знаю, скільки їх треба, щоб нам’яли вони тобі боки. — А він тільки відповів: — Один тузінь — і стане…
І так воно у них почалося. Вони вже не раз і не два виходили до Дніпра, Гриць приїжджав човном, Катерина приходила пішки. Це були дуже теплі вечори і, незважаючи на жнива, на працю, ночі їх минали в якомусь млосному, казковому півсні. Місяць світив, тіні від осокорів і дубів лежали над водою, берег ріки був окутаний теплим туманом. А Дніпро, той справжній, щирий чарівник, давав їм щедро-щедро всі свої дари, які мав — і ширінь, і спокій, і чар величі. І тільки над ранок Гриць вертався своїм човном, веслуючи крізь тумани проти течії, розбиваючи плюскотом тишу, велику, мов сам світ. А Катерина, п’яна і щаслива до безглуздя, боса і піднесена, верталась по росі до своєї світлиці. Як їй було — це не легко сказати. Вона і боялась, і плакала, а разом сміялась і співала. Скільки сліз пролила вона, коли одного разу її батько зненацька сказав їй: — А ти, Катерино, що? По ночах уже тягаєшся? Щоб я цього більше не бачив…
Тягаєшся… Та хіба вона якась повія чи волоцюга, щоб тягатися… І в дівчини не вистачило сили стримати сльози, а приходить вечір, сходить за Ліплявою місяць, і Грицько, напевно, вже приплив своїм човном і чекає під вербою. — Ой, не видержу! О, мамо, ой, тату! — шептали уста дівчини. Вона йшла в садок, мов приблудна, струнка, як тополя, гнучка і знесилена. І там за городом, щоб ніхто не чув і ніхто не бачив, між соняшниками і поплетеним гарбузинням бідна Катерина виливала свій біль, її біль, її жагучу любов.
Минуло так кілька тижнів, настала осінь, закрутилося жовте листя. Катерина змарніла, зовсім змарніла, мов після тяжкої хвороби. І одного разу прийшов знову Гриць. Так і так, каже їй. Катерино, коли я візьму тебе… Втечемо… — Боже! Чи ж хочу? Без тебе не буду жити, не буду, не буду! Бог мені свідок… — Порадила йому піти до батька. Але Грицько знає закони багатих і заможних. Він не має семи пар волів. У нього немає великої і гарної хати. Він, що й казати, біда-бідою, от так якось сталося, і ніяке ремесло до рук не липне. Хоч би шевство яке або стельмаство. Одно, що може косити та трачку різати, та всяку тяжку працю робити. Все це сказав він просто і твердо, а Катерина йому, проте, радить:
— Йди, голубе! Йди до батька! Він тебе мусить бачити.
Довге було вагання Грицька. Ходив і думав, ходив і думав, перевалювався з ноги на ногу, здіймав то накладав бриля, струшував головою, але все-таки пішов… І взяв він дядька Дениса тим самим, що й Катерину. Прийшов і сказав: — Дядьку Денисе! Ось тут бачите мене. Я не багач, але я люблю вашу дочку Катерину. Робіть, що хочте, але я без неї не можу…
(Продовження на наступній сторінці)