Старий засміявся, а це був добрий знак. Він уже знав, де зникала його Катерина, та й Пріська його не раз натуркувала йому повні вуха. І коли подивився на того ведмедя, якось ніяково було відмовити йому. А той ще й підсолив: — Я нічого від вас не хочу. Тільки її, тільки її!..
— Ну, ну, — каже з посмішкою старий. — Тобі сльози не до лиця… Якось-то воно буде…
І те "якось-то воно буде" наповнило Грицька такою бурею радості, що він не був переконаний, чи все гаразд з його розумом… І те саме з Катериною. Обоє ніби вдруге, чи навіть втретє народилися. У них появилися не тільки усмішки, але й крила. Вони вже не ходять, а літають, і то попід небесами, як то буває з усіми, що кохаються.
А деякі сусіди з того приводу казали: — А воно гарно з боку Дениса, що він того ведмедя не прогнав. Він працьовитий і, треба сказати просто, не дурний. Має добру на в’язах голову. Що тут казати…
Весілля сталося невдовзі. Дістав щасливий Гриць не тільки Катерину, як того хотів, але і кусень пагорка з дібровою; отам, за лугом. Порядний кусень землі і в доброму місці. І прийшла до Грицька думка побудувати на тому місці хутір. Гарна, розумна і щаслива думка… І почав він переводити її в життя з такою завзятістю, що всі думали, чи цей добряка часами не з’їхав з глузду. Ніхто його не бачив інакше, як тільки облитого потом, як тільки при роботі. Забув навіть за святу неділю, а це взагалі щось страшне. Навіть Катерина йому вже не раз казала: — Чоловічку мій! Тож ти перервешся… — А він зіб’є на потилицю бриль і сміється на ціле обличчя, показуючи великі, мов у вовка, зуби. — Знаєш ти, — казав він їй пізніше. — Ти дала мені стільки сили… Так, так! Гори можу вернути, їй Богу!
Здоров’я його не кидало, розум також був на своєму місці, і з роками Грицько став не тільки господарем, але і поважаною людиною, а потім обрали його навіть на старшину громади, а потім, а потім… І так пішло. І діти йому родилися. Але найкомічніше було таке. Родився у нього перший син. Це був Сопрон. І тільки він родився, Гриць твердо постановив: конче хочу віддати його на вищі школи. Обов’язково на школи і обов’язково на вищі. І що мара нашептала йому з мужика робити пана, і то, як кажуть, хоч кров із носа.
— Ти, чоловіче, либонь, уже остаточно збочив, — казали йому сусіди. — А хіба ж що? — мав він звичку питати. — Та як що. Маєш таке господарство — і дитину посилати до школи… — А хіба ж що. — питає своє Грицько. — Та ти хіба не при своїх, — казали йому сусіди. — Ну, так хіба що. — провадив своє Грицько. — Тьху! Здурів чоловік!.. З ним уже не можна й говорити.
Так. З ним уже не можна говорити. Раз Грицько, якого вже почали величати Івановичем, щось вбив собі в голову, то з ним уже не можна говорити. А що вбивав він собі в голову направду не дурні речі, а тут був чомусь зовсім переконаний, то говорити йому щось проти було все одно, що сваритися з хмарами. Грицько Іванович, а пізніше Григор Іванович робив своє діло з такою послідовністю, що ніяке стороннє слово, будь воно сказане самим канівським протоієреєм, не могло тут що-небудь змінити.
Досить того, що як Сопрон підріс (а тим часом Бог йому подарував Петруся та Івана), то Грицько Мороз рішив здійснити свій намір. І пішов він з цією думкою наперед до канівського протоієрея. — Так і так, батюшко! Маю, мовляв, дитину і хотів би, як то кажуть, дати трохи світла до її розуму… Чи ж ні? Сам я, либонь, грамоту не дуже знаю… Так от, прочитати ще часослова чи Псалтиря доведу, але до великих книг зовсім не способний… — А йому покійний протоієрей каже: — Та що ти? (Тоді ще Грицькові казали просто ти). Хочеш змарнувати робочу силу? Чи ж тобі не треба парубка дома? Не раджу я тобі того робити.
Ні. Не погодився з такою радою Грицько. Пішов він таки своєю стежкою далі. Пішов він просто до директора школи, тоді ще не Афогена Васильовича, а покійного Романовича-Ткаченка. А той мав такі сильні козацькі вуса, що міг дуже легко замотувати їх не тільки довкола вух, але й довкола шиї. Так той козарлюга й каже Грицькові: — Це, каже він, добре, але з цього нічого не вийде… Ви, дядьку, либонь, гаразд знаєте, що наше учіліще предзначено для вищих сословій нашей родіни… Найнижче, що тут ще може вчитися, це діти дячків… Але не нижче…
Це кепсько. Вийшов Грицько від директора, думка у нього погана. Знає він гаразд і добре, що і до чого. Не треба йому казати два рази. Мужик він, хоча і пишеться десь у метриках козак, але який він там у дідька лисого козак. Коли б він козак, як це було десь і колись, то він трохи інакше поговорив би з тим Романовичем-Ткаченком. Він би йому загнув таку іжицю на доказ, що той би тямив її досить-таки довго, та й хтозна, чи не переказав би її своїм дітям. Але Грицько є Грицько. Мужик, і точка. Що тут вихиляти хвостом. Однак він не зупинився перед цією барикадою, а рішив і її взяти боєм. Вже в той час Грицько мав за душею, як то кажуть, гріш. Мав він повні комори та обори. Ніхто вже не міг сказати, що Грицько — голодранець собі та й годі. Грицько, не довго думаючи і не особливо тратячи слова, прийшов до такого переконання: не можна мужикові без титулу, то, може, вдасться йому з чимсь іншим. Набрав Грицько хуру борошна та мішок солонини, та кошик ковбас, та кілька курей та готівкою червінців зо три та й поїхав до Романовича-Ткаченка. Той зустрів його, як і перед тим, але Грицько замість слів почав звалювати йому зі своїх широких плечей якісь лантухи. — А це що? — питає Романович-Ткаченко. — А тож як? — Той питає, а той носить, той питає, а той носить, і коли все зібралося гарненько разом, то Романович-Ткаченко не знайшовся в своєму збентеженні ні на що інше, як тільки крикнути: — Та добре! Скільки там тих ковбас?
— Та… Трішки… Дрібничка, — каже вкрай зніяковілий Гриць-ко. Він в той час виглядав дивно. Почала у нього рости густа борода, і він її не голив. Був все зарослий, мов жид з Біблії. Тоді ще русявий. Скінчилося це все тим, що Сопрона таки записали до Канівського двокласного городського імені Пушкіна учіліща, бо вищої початкової школи тоді ще не було.
І так воно йде, аж до останнього дня, коли в тій самій школі вже сидять діти дітей Грицька, а з ними в тій самій школі сидять сотні таких самих Грицькових внуків, що виросли під солом’яними стріхами мужицьких хат.
І от перед нами лежить хутір, справжній хутір, шматок добірної землі, засаджений і заставлений потрібними речами. І сад, і висад, і пасіка, і город… Дім Мороза просторий, а в ньому повно і ситно. І над ним небо — своє і добре.
Холодного ранку в понеділок Іван зрозумів остаточно, що він дома. Він одразу увійшов на своє місце. Ось він уже одягнутий у свою "капоту" з жовтою вставкою на лівому рукаві, в якій прийшов з полону. Треба ближче ознайомитись з хутором, увійти знов до його нутра. Це тіло має свою незаперечну душу, дихає своїм диханням, чує, бачить і розуміє.
Вже на току першої клуні нав’язується з батьком розмова: — Я вже трохи нездужаю, — каже старий. — А до всього війна. Деяку дещицю слід буде привернути до порядку.
Іван на це: — Я, знаєте, ще "там" багато про це думав.
— Ну от. І як ти дивишся на це діло? — підняв голову старий.
— Так дивлюся, що ми господарили погано, — каже спокійно Іван.
— Хм, — муркає старий. — Мені всі казали, що навпаки. Бувало, граф Демідов не нахвалиться.
— Це з якого боку бачити. Демідов рівняє нас до себе.
— Ну, не кажи! Демідов — перший господар.
— Двадцять чотири тисячі десятин. У всіх кінцях імперії. Велика штука бути таким господарем. Я, батьку, не про те. Я нас рівняю на захід Європи, на Америку.
— Знаєш… Захід, захід. Всі про захід. Я вже стільки про те чув, а от все-таки там їдять брукву й дерево.
— Тату! На заході так їдять, що нашим панам і не снилося так їсти. Особливо нашим селянам. А війна? Зрозуміло. Війна є війна. Німеччина робить менше хліба, ніж машин.
Іван вичуває, що ця розмова не зовсім до вподоби батькові. Замовк. Що слова! Прийде час, і він покаже діло. У нього вже давно, ще там, у таборі, запало рішення, що його хутір мусить бути тим, чим бути має — зразком господарства. На досяг руки всі дані, і треба лише ту руку простягнути.
Іван обійшов стайні, побував у корівні, оглянув усю худобу, уважно, по-господарськи. Він уже не офіцер, не полонений без дому і зайняття. В його очах повно заклопотаності, його чоло морщиться від думки, ціла його істота перейнята тим, що бачать його очі. Земля є те найважніше, що може мати людина. На землі стій твердо обома ногами. Вона тебе не зрадить… Не бійся. Не зрадь тільки ти її. Так казав колись батько, але Іван, сам здоров, знає ці заповіді землі.
При сніданку зібралися всі, вже без гостей. Сопрон, Петро, Іван і батько. Татяна була також. Сиділи біля великого столу у їдальні, що виходить вікнами на північ у сад. Було трохи сіро, у кімнаті не багато світла. Через широкі полотняні завіси просякає кволе світло дня. Кущі бозу та жасмину і купи слив заслоняють простір.
Мова йде про від’їзд братів. Вже всі висловилися, зісталась тільки Татяна. — Я, — каже вона, — гадаю, що ви можете всі побути у нас… Це моя думка, і я від неї не відступаю…
— Хто може — хто не може. Я не можу… У мене виклади в академії, — каже Петро.
Старий не втручається. У нього була і є засада невтручання, раз хтось каже, що якраз так має бути. Він сидить спокійно на своєму місці, п’є своє молоко, закушує чорним житнім хлібом…
— От інша річ — Сопрон, — каже Петро. — Цього ми, розуміється, так скоро не відпустимо до його Сибіру.
— Про Сопрона не може бути і мови. Пересвяткує, переколядуємо, покачаємо колодку — і тоді до Сибіру…
— Погоджуюсь, — каже басом Сопрон. — Я з усім погоджуюсь.
— У Києві тепер мусять творитись дивовижні речі, — каже Петро.
(Продовження на наступній сторінці)