— Надивишся, надивишся… Це, зрештою, не наше діло. Хай там собі роблять революцію ті, що не мають іншого діла, — говорить з чисто жіночою експансивністю Татяна.
— Ні, ні, Танюсю! Їхати я мушу. Це ясно… У мене там діло… Якраз діло, і я не маю права сидіти тут на хуторі.. І взагалі наше хуторянство… Там десь маршують, ідуть, співають, а ми ось на хуторі… — рішуче каже Петро.
— Відколи це ти набрався сприту до маршу, — іронізує Татяна.
— До маршу ні. Але і не до сидіння тут, мила моя сестричко… Що тут, зрештою, робити… Тато будуть працювати, Іван буде працювати, ти будеш працювати, а я буду спати до десятої, снідати до дванадцятої, обідати до шостої, вечеряти до десятої, а завтра те саме. Таким паном Халявським я зовсім не збираюсь бути також. Я почав тепер цікаву річ… Малюю власне революцію…
— Ти?
— Я.
— Чи ти щось розумієшся в революції…
— У нашій — так. Я розуміюся в її типажі, в її настрої, а для маляра це головне. Я чую її запах, і в барвах можна виявити кожні очі справжнього революціонера. Я недавно бачив незабутню картину. В Києві на Хрещатику, в самому, так би мовити, центрі йде німець у шоломі. Знаєте: німець! Ноги у кованих чоботях, голова обложена крицею, очі вперед… На обличчі у нього стільки гордості, стільки пихи, що, здається, вона його розірве, незважаючи на всі його міцні шкіряні паси. Всі дають йому дорогу, всі стороняться. Але якраз проти українського клубу зовсім зненацька перед тим німцем, ніби з-під землі, виростає жебрак. Обдертий, в семерязі[19], без шапки, борода рідка і розкошлана… Гальт! — кричить жебрак просто в обличчя німця. Той став і отетерів. Хвилина мовчанки і незрозуміння. Публіка, що миттю тут же знайшлася, юрбиться навкруги. Німець надувся і тільки що зібрався крикнути, як жебрак так само несподівано і рішуче плює йому в обличчя. Плює, повертається, спокійно продирається через юрбу і відходить.
І що ж, думаєте, німець… Розгубився. Не знав, що наперед робити... Обтирати надуту пику чи бігти за жебраком. Перелякався. Бідака скинув свій шолом, вийняв хусточку і почав обтиратись… Фафлюхт-но-маль! Фафлюхтер гунд! Флюхтав, флюхтав, флюхтав, після зрозумів, що треба того жебрака піймати, кинувся… Ну, але було пізно… Татяна сміялась.
— Уявляю собі того німця…
— Ефееектно! — басив Сопрон.
Старий та Іван посміхалися мовчки і спокійно.
— І ти це малюєш? — питає Татяна.
— Не це, але щось подібне.
Іван не втручається до розмови. Після сніданку всі розходяться, хто куди, а він іде до своєї кімнати. На столі знаходить записочку: "Забула Вам сказати: в середу обов’язково будьте у нас. Мої народини. Мар’яна". Він прочитав записку і відложив. Відчинив шуфля-ду свого старого, з зеленим порваним сукном столу. Шуфляду, до якої він уже багато років не заглядав. Відчинив її з дивною сумішшю остраху та цікавості, ніби він вривався в якийсь зачарований світ. Знайшов там свої речі, які тримав у руках багато років перед цим. Купу листів покійної дружини Марусі. Кілька старих, товстих пер, кілька олівців, стару чорнильницю, в’язку різних листів і листівок, купу старих фотографій, папку з особистими документами. Всі ці речі знайшов у порядку, зложеними майже так, як це було колись за нього. Знайшов листи своєї жінки в тому вигляді, як їх положив. Ні одна рука не сягала по них, ніхто не розв’язував їх зеленої стяжечки… Хотілось розв’язати їх, заглянути досередини, але втримався. Сів, задумався, дивився перед себе у вікно, на чорний дерев’яний частокіл, на якому сиділи горобці.
Збоку на столі стоїть фотографія Марусі. Усміхнена, трохи заповна, міцно збудована молодиця з добрими, наївно-щирими очима, Тут же лежить купа книжок, які належать його синові Василеві..
Простягнув руку і взяв одну з книжок у м’яких палітурках. Видання бідне, папір поганий, малюнки зле виконані. І це читає син? — Рідне слово, — читає поволі Іван, розгортає далі книжку і знаходить віршики та оповіданнячка. Що за автори — Черкасєнко… Олллєєєсь… Боррііс Гррііннччєєєнко, — читає Іван і вимовляє Е як Є, И як І; на устах — прихована іронічна посмішка, а в душі протест. "Учітеся, брати мої! Думайте, чітайтє! І чужого научайтесь — свого не цурайтесь! Бо хто матір забуває, того Бог карає". "Гей, бікі, чого ж ві сталі? Чи поле дуже за-ро-с-ло?.."
Як це дивно звучить, а головне, чого така розрідженість, чого така деградація стилю. Він пам’ятає ще свої старі читанки, і йому здається, що ці навмисне одягнені зле і неохайно, щоб зійти на кілька східців вниз. А все ж якась у тому є правда. Подумати тільки — "хто матір забуває". Жорстоко.
Іван мандрує по кімнатах і заглядає до Андрієвої. До речі. Андрій. Так багато про нього чує. Таня, коли називають його ім’я, підносить голову. Навіть старий, навіть Василько і навіть Мар’яна. Іван вступає до кімнати — вузької, довгої, з одним, майже на цілу стіну, широким вікном, що виходить у сад. Вхід з коридору. Зліва їдальня, справа кімната Тані. Стіни завішені класикою — міфологія, греки, римляни. Праворуч у куті столик, над ним овальний портретик молодого, того, що зі свічкою, Шевченка, тут також Ґете і кілька невідомих Іванові облич. Дешева, вишневої барви шафа зі скляними дверима ціла запхана книгами. Корінці дещо вияснюють — також класика. Шекспір. З росіян — Пушкін, Достоєвський, Толстой. І знов щось українське: серія брошур у темно-червоних окладниках — "Літературно-Науковій Віснік" — читає повільно Іван. А далі ще і ще. "Нова Хата". "Дзвін"…
Так. Всього чотири роки, а от… Навіть тяжко пізнати. Все так дивно обернулося. Іван заходить трошки далі, до сестри. — Можна до тебе, Таньчику? — каже він винятково ніжно. Таня в домашній капоті шиє на машинці. — Розуміється. Прошу. Сідай, — каже Таня, відвертається від машини і пропонує Іванові стільця.
Кімната Тані, можливо, найгірша. Наріжна. Вікна на схід і північ — там і там сад. На стінах так само Петрове мистецтво і кілька шкіців його колег. Але меблі старші, різні, все витерте, багато речей, що не надають ніякої естетики — чужа білизна, залізко, розкидані приналежності побуту. Запах нафталіну.
— Хочу поговорити з тобою про Андрія, — каже Іван. — Заходив ось до його кімнати, і мені здається, що маємо якогось професора класики.
Таня, приміряючи шиття, з посміхом каже: — Не професора, а письменника. Я ж тобі писала.
— Що ж він пише? — питає спокійно Іван.
— І вже друкується. Побачиш. Пише прозою. Ось, як хоч — подивись. — Таня встала, знайшла невеличкий журнал і подала його Іванові. Іван розгорнув. — Також по-українському? — кинув між іншим.
— Так. Це наш головний українець, — каже Таня. — Ти б його тут послухав. Він тоді таке вирікає, що на ногах не встоїш. З ним навіть Афоген Васильович не вступає в розмову.
— А хіба ж є така українська література? — питає Іван.
— Я цього не знаю, — каже Таня.
— Головне, щоб він не тратив марно часу. Ніхто в світі такої літератури не знає.
— Ми вже про це говорили, — каже Таня.
— І що ж він каже? — цікавиться, видно по всьому, Іван.
— Каже, що йому це зовсім байдуже, що пише він не для світу, а тому, що писати мусить, і що не в мові суть, а в змісті. Це його позиція.
— Але він же мусить знати, що наша держава мовне питання уважає за питання політичне, і Росія ніколи не допустить, щоб тут творилась якась нова культура. А тим більше не допустить цього у ширший світ.
— Знає! Він все це дуже добре знає, — каже Таня і пускає в хід свою машину. Іван пережидає шум, а потім Таня знову говорить: — Він має на це свою філософію. От почуєш.
— Шкода часу. Власне шкода часу. А до всього: це страшенно небезпечно. За це пішлють його хтозна-куди.
— Та ж революція! — каже Таня. — Свобода.
— В Росії ніколи ніякої свободи не було і бути не може. Що, ти цього не розумієш? І раз він має талант, раз хоче його виявити — нащо тут політика? З цією мовою він ніколи не попаде в світову літературу. У нас нема для того сили, а світ нас не знає.
Таня знов пустила в рух машину. — Я цього не знаю, — каже вона по хвилинці, — однак що ти зробиш, коли він пише так і каже, що інакше не може. По-російському в нього не виходить.
— А потім: що у них, у тих українців, за дивний стиль. Саме село, і до того ще яке! Діди і баби, воли, матнисті штани. Невже вони ніде у нас не бачать міста? Чому ж це бачать росіяни?
— Я цього, Іване, не знаю. Але ж ти також любиш хутір.
— Розуміється. Але поки у нас не було того "рідного слова", у нас тут було повно життя. Пригадай, які ми читали казки: Ґрімм, Гавф. Іван-Царевич. Заморські царства. Спляча царівна. А я он заглянув до тих, що знайшов у Василька. Геть з тим сміттям! — досить нервово сказав Іван. — Вони хочуть вернути мого сина назад до діда і баби з козою та куркою. Ні одного натяку на справжнє. Якась суцільна тупість. Ні крихти лету. Де, питаю, фантазія?
Таня відорвала погляд від машини і дивилась на брата. — Тут, Іване, він з тобою цілком погодиться, — казала вона. — Андрій також цим обурений.
— Також знайшли собі стиль. Подумаєш, велике щастя — широка турецька матня. Це ще для маляра екзотика, але подумай, Таню, що скаже житт… Це відбивається на душі. Побут села — це застій. Зрештою, безмірно брешуть… Де у нас такий побут тепер? Вони тримають його у своїх тупих головах з-перед ста років.
Таня шиє далі, і шум машини глушить останні слова Івана. Потім Таня до нього звертається: — Скажи мені краще, чи будеш в середу у Лоханських?
Питання дуже відмінне, і воно відразу переводить розмову на інші рейки.
— Здається, буду, — каже Іван.
— А як ти знаходиш Мар’яну? — питає далі Татяна.
— Ти її добре знаєш? — від себе питає Іван, і на обличчі в нього зросла цікавість.
— Моя найкраща приятелька. Вчились разом у гімназії, а потім у Петрограді.
(Продовження на наступній сторінці)