Мені б належало навчитися витримки, яка допомагає добре зважувати слова. Говорив я, мабуть, запально, плутано. До того ж мої переконання нагадували березневий струмок, який не здатний віддзеркалити неба, — він вирує, піниться, руйнує землю і нічого, окрім ярів, не створює.
В цей час двері відхилилися, до зали заглянула та сама дівчина, з якою я розмовляв у вестибюлі. Мені здалося, що вона якось особливо подивилася на мене. Але то була тільки одна мить. Дівчина перевела погляд на Юрія Тихоновича і мелодійним, майже дитячим голоском запитала:
— Тату, ти скоро?.. Юрій Тихонович відповів:
— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з'ясуємо.
— А тут можна?
Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:
— У нас таємниць немає.
Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з'явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.
Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:
— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.
Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам'ятати.
Довго мене переслідувало запитання: "Що це вам дає?" Всі ми їмо хліб — і робітники, і вчені. Все ж звідти починається — від колгоспної ниви. То хіба ж про неї належить думати лише агрономам?..
Наступного вечора я слухав іншу лекцію. Вийшовши з Будинку вчених, зненацька побачив Ніну. Вона стояла біля щита з театральною рекламою. Помітивши мене, відразу ж рушила назустріч.
— Я знала, що ви й сьогодні прийдете, — сказала вона просто й
подала мені руку. — Мене мучить совість за вчорашнє. Це я винна.
Розумієте, тато поспішав... У нас були квитки в театр. Словом, вам доведеться приймати нашу спокуту. Запрошую на каву.
Для мене це було надто несподівано, я розгубився. Спробував було вигадати якусь причину для відмови, але Ніна не дала й слова сказати — вхопила мене за руку й потягнула за собою.
По дорозі вона сміялася, щебетала, а я почував себе телепнем, що силкується вигадати якийсь дотепний експромт, але розуміє: слід було готувати цей експромт принаймні за тиждень.
Не стану описувати подробиць, — скажу тільки, що в сім'ї Юрія Тихоновича мене прийняли як давно знайому людину. І сам господар, і його мила, трохи огрядна дружина були привітні, намагалися вгадати моє найменше бажання, а я, не розуміючи, чим зумовлена така гостинність, незграбно вклонявся, набридливо дякував і взагалі тримався, мов ідіот.
Потім батьки залишили нас удвох з Ніною. Не знаю, чия це кімната — її чи батькова — але вона була заставлена книжками від підлоги до самісінької стелі. Звісно, я відразу ж почав розглядати книги, принаймні, хоч таким робом можна засвідчити власну інтелектуальність, але Ніна швиденько увірвала це моє захоплення, котре, правду кажучи, було схоже на втечу.
— Я вас не таким уявляла, — сказала вона. — Ви так цікаво сперечалися з батьком... Він потім весь вечір про вас згадував. У нас дома про такі речі не розмовляють. А тут він чомусь не міг утриматись.
— Не розмовляють? — здивувався я.
— Музика, поезія... Але не філософія. І не політика.
— Хіба це можливо?
— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так... Ідеологічні
суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з
питань ідеології... Коли ваш останній автобус?
— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.
Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.
— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись
хочеться.
Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови, — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.
Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила вона, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалося мені доречною.
— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна.
Але... Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.
— То чому ж він... — почав я, але не встиг закінчити. Ніна засміялася.
— Наївна ви людина, Серґію. А проте... Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку... Тато в мене не такий... О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія... Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?
— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.
— Я це помітила... Та ви не журіться. Гострослів'я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала... І вже ні вино, ні вода... Так ви на крані працюєте?
— На крані.
— Музику любите?
— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.
— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.
— Ні, не про музику. Про свою любов до неї... Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.
— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте.
Та я вам не вірю... Якщо хочете, це теж космос!..
Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..
Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила:
— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть... У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.
— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.
— З батьком не говорять... Заходьте! Гострослів'я не бійтеся. Це тільки вусики для обмацування, мов у комах. Вони вам не страшні...
Я наважився подзвонити лише через тиждень. Ніна відгукнулась на мій голос радісно, мабуть, справді чекала, що я зателефоную. Ми зустрілися біля...
На цьому запис уривався...
Я глянула на число. Так, це було записано значно раніше, ніж сталося лихо. Я розумію Сергія: він записував тоді, коли його почуття ще піддавалися спокійному, безсторонньому викладові, а далі йому вже не хотілося писати. Я й сама така: віддаюся плинові життя, вирую у вирі, й у цей час мені не до записів. А шкода! Бо ось тепер у мене виникла потреба висповідатись, розповісти все, що я пережила та передумала, але пам'ять людська не здатна відтворити минулого думання цілком точно, — на нього мимоволі накладається сьогоднішнє. Отже, мені доведеться ліпити своє минуле "Я" з позицій "Я" сьогоденного, і тут, мабуть, можливі якісь викривлення. Я мушу наперед вибачатися за те, що всі події минулого, так само, як і мої почуття, потраплятимуть в освітлення моїх теперішніх настроїв і думок. І, мабуть, не раз мені доведеться за це вибачатись...
Мене дуже схвилювало те, що я прочитала в Серґієвому зошиті.
Я читала ці рядки так, як може читати тільки мати. Навіщо мені повторювати, що матір'ю була не Марина — матір'ю я відчувала себе? І чим більше я думаю зараз про Марину, тим більше тепла помічаю в душі своїй, бо лише зараз, коли Марини немає, життя її здається мені подвигом.
Марина тяжко каралася, їй було дуже боляче, але вона нічого не зробила такого, що могло б якось образити мої материнські почуття. Наче вона передчувала, що дочасно піде з життя, ляже в ту землю, по якій бігали дитячі ноги Сергійка. А він залишиться жити, йому потрібна мати, бо навіть дорослій людині тяжко відчувати себе сиротою. Я з повним правом вважала себе матір'ю. І не лише тому, що виростила Сергія, а мабуть, головним чином тому, що мала право читати оці рядки, бо здатна зрозуміти, як і чому вони з'явилися в його зошиті.
Та причин для схвильованості значно більше. Чи зумію я викласти їх послідовно? Тут усе було болюче та палюче. Передусім, напевне, сама особа лектора, з яким життя так несподівано для мене зштовхнуло Сергія.
Кожна молода людина починає шукати своє місце в житті з оцього запитання: що таке безмежність? Як мені належить до неї ставитися?..
Сергій завжди намагався надати емоційного забарвлення своїм роздумам про природу. Власне, це були не намагання — це була пристрасть людини, яка бачила світ такою мірою своїм, як селянин бачить своїм рідне поле. Сергій жив безмежністю, вона дихала в його душі, він сам був витканий із неї, тому й не міг відокремитись, знайти для себе закуток, де б не було отієї безмежності, в якій можна почувати себе променевим вузликом, що згодом мусить бути розв'язаний, — лише розв'язаний, але не перетворений на "ніщо"! Йому були незрозумілі люди, які про це не думають.
А хліб... Хіба ж він не звідти приходить? Хіба через нього ми не прив'язані до Сонця, до Всесвіту?..
(Продовження на наступній сторінці)