— Поїдь у Ксаверівку, — заперечував другий хлопець. — Там побачиш в натурі.
— Бачив. Ксаверівцям держава допомогла.
— І тут допоможе.
— Ну, десяткові сіл допоможе. А решта?.. Ти одного не розумієш:
зараз молодь село кидає. Хто на Донбас, хто на Урал. А там, дивись, і
старих до себе переманюють. У нашому селі стільки хат позабивано... То
для кого ж будувати?..
— З такого села не втечуть. Бачиш, який тут палац культури?..
— Не тільки через те їдуть, що по селах культури бракує. Хліб нині
механізатори виробляють. А що ж іще?.. Ну, буряки. Так їх же не всюди
сіють. Навіть картоплю вже і саджають, і збирають машинами. Робочих
рук лише там не вистачає, де нової агротехніки не дотримуються. Та не
може ж так бути вічно!
— То що ж ти хочеш — щоб люди під соломою жили?..
— Ні, Богдане. Я трохи інакше думаю. Хто не збирається села кидати, той сам для себе побудує. А це так не робиться. От, скажімо, я. Хіба
ж я знав, що до політехнічного мене приймуть? Одне діло мріяти, друге
— екзамени скласти... Тепер уяви: я ще в шостому вчуся, а колгосп мені
хату ставить. Виходить, заради хати я мушу від інституту відмовитись. А
якщо в мене талант? Ну, покликання. Розумієш?.. Ні, Богдане! Це нереально... І так у кожній сім'ї. Наперед не можна визначити, хто в цій хаті
житиме. То навіщо ж її ставити?..
Я вслухався в цю суперечку — й поволі мої симпатії почали схилятися на бік скептика. Мені здавалося, що він висував переконливі арґументи. Потім я подумав: хто легко захоплюється, той так само легко розчаровується. Хоч я й закінчив сільську школу, але села по-справжньому не знаю. Хуторець наш стоїть на пісках, колгоспників тут немає, бо це — приміська смуга, люди здебільшого в місті працюють. А в життя підгорецького колгоспу я не дуже вдумувався. Бачив, що там є позабивані хати, але їх все ж таки незабаром купували — або військові, що виходили у відставку, або ж ті, що не боялися їздити на роботу автобусом.
Але ж там, де вироблявся великий хліб, село, напевне, переживало саме ті труднощі, про які казав майбутній інженер. Я картав себе за те, що народне життя проходило повз мене. Справді ж бо, чого заслуговує той, що не відає якими клопотами живуть сільські трудівники?..
Незабаром слова скептика загубилися в загальних захопленнях. Село на макеті всіх чарувало, людям дуже хотілося, щоб наші села були саме такі. Якщо ж повірити скептикові, то виходить, що ми поки що не маємо права про це мріяти: адже ж процес перетворення селянства на робітничий клас та інтелігенцію триватиме десятиліттями. І доки він не завершиться, не слід нав'язувати колгоспникам оцих величних проектів. Тут одним владним помахом зміталося з лиця землі старе село і замість нього будувалося нове. Крок рішучий, масштабний. А чи правильний він у своїй суті? Чи проекти не перетворяться на прожекти? Може, й тут відбувається те ж саме, що відбувалося з костюмами, які мені купувала мати: щороку доводилося дбати про новий, бо із старого я швидко виростав. Отож вона й купувала дешевенькі — лише на випускний вечір придбала справжній. Я ще й досі інколи його зодягаю, бо до армії не встиг зносити...
Лекції чекав з нетерпінням — хотілося дістати відповідь на запитання, котрі мене хвилювали. Та ось по той бік макету я помітив біляву дівчину з довгим волоссям. Вона ніби крадькома дослухалася до суперечки, яка все ще тривала поміж студентами. Тепер хлопці розмовляли тихіше, їй було погано чути, тому дівчина перебігла на наш бік і опинилася поруч мене. Студенти відійшли, але дівчина лишилася. Незабаром вона звернулася до мене:
— А вам як здається? Добре це чи погано?.. Я відповів:
— Не знаю. Вона засміялася:
— Дивний збіг... Я теж не знаю... Красиво, дуже красиво! Але ж як
це для людей обертається?.. — Перевівши подих, запитала: — Ви де вчитесь?..
— Я не вчусь. На крані працюю...
— А-а...
Дівчина була зодягнена в сукню вишневого кольору, її голівка сягала мені до плечей. Коли вона стояла по той бік макету, чомусь виглядала значно вищою. Може, тому, що все в ній було гармонійне — і руки, і стан, і обличчя.
— Ви на лекції будете? — запитав я. Запитання видалося мені безглуздим: чого б вона сюди прийшла, якщо не заради лекції? А проте
дівчина відповіла:
— Ні, я вже її чула.
Обернулася й легенько, пружно випурхнула із вестибюля. Правду кажучи, я пошкодував, що не наважився призначити їй побачення. Гарне в неї обличчя, дуже гарне! Воно ніби осяяне ранковим сонцем — свіже, рожеве, ясне. Очі трохи примружені, в них було щось лукаве чи навіть глузливе.
Лектор говорив вільно, без конспекту. Голос добре поставлений, мова соковита, образна. Час від часу пересипав лекцію влучними дотепами, публіка сміялася. Потім несподівано — якоюсь однією фразою — повертав розмову на серйозне, сміх одразу вщухав. Лектор був уже немолодою людиною, але й нестарий. Орденські колодки, жести й міміка — все це доповнювало враження, викликало довіру до його слів. Загалом же я відчував, що публіка його знає і шанує.
Він стверджував, що ми зараз переживаємо велику технічну революцію. Царська Росія була селянською країною. Вона на півтораста років відстала від Заходу, де селянство вже давно перестало існувати. Щоправда, не в усіх західних країнах цей процес завершився остаточно. Але сучасне фермерство становить порівняно невеликий відсоток. Якщо ми хочемо мати дешеві продукти, то й нам слід сприяти зменшенню кількості робочих рук у колгоспах. Адже ці руки будуть використані в інших галузях економіки, отже, зрозуміло, що це приведе до загального збагачення народу. Таким чином виходило, що зменшення сільського населення — процес безумовно проґресивний. Лише люди, котрі не володіють економічною освітою, бідкаються з приводу того, що сільська молодь потягнулася в промисловість та в науку...
Я чомусь не вловив отого переходу, котрий приводив до висновку: наші села якомога швидше мусять стати такими, як Нова Семенівка. Моїй уяві малювалося село, котре я бачив на макеті, застереження скептика невдовзі забулося.
Та ось лектор заговорив про вічні, невичерпні сили землі. З його слів виходило: земля родить тому, що це її природна властивість — вона просто не може не родити. Звідси він перейшов до критики вчення Юстуса Лібіха про спадну родючість ґрунтів. Звісно, він спершу віддав належне Лібіхові: не хтось інший, а саме Лібіх є засновником агрохімії. Проте, встановивши, що рослини беруть з ґрунту зольні речовини, Лібіх, на думку лектора, висунув неправильне положення про необхідність цілком повернути в ґрунт все винесене з нього врожаями.
Саме це положення й критикував лектор. Арґументами він себе не обтяжував — головним арґументом було посилання на академіка Лисенка.
Колись ми з батьком намагалися зрозуміти, як земна куля нагромадила на собі ті енерґетичні ресурси, котрі зробили можливою появу сучасної цивілізації — і ось до якого висновку прийшли. Сама Земля нічого не родить — ось у чому справа! Щоб вона почала родити, мусив створитися тоненький прошарок, який зберігає в собі сонячну енерґію. Прошарок цей називається гумусом. Він створився внаслідок перегнивання рослин, тварин та комах. Органічне в ньому змішується з неорганічним — і тоді Земля починає родити. Якщо гумус рівномірно розподілити по материках, то його товщина становитиме всього лише три сантиметри. Отже, казати про вічні, невичерпні сили Землі можна лише тоді, коли ти не розумієш різниці поміж гумусом (сонячним породженням!) і власне Землею. Лектор, напевне, був далекий від землі (тут уже з маленької літери) — вона для нього вся була однакова. Властивість родити він виводив із суто земних сил — без будь-якого зв'язку з тією підготовчою роботою, котру в мільярдах років на нашій планеті проробило Сонце.
Я подав йому записку такого змісту: "Чому Ви гадаєте, що Ю. Лібіх помилявся? Хіба закон збереження й перетворення енерґії не поширюється на землеробство?"
Лектор на моє запитання не відповів — попросив залишитись.
Коли всі розійшлися, він, помітивши мене в залі, запитав:
— Це ви подали записку про Лібіха?
— Я.
— Ну, то йдіть сюди.
Я піднявся на сцену, Юрій Тихонович (так він потім назвався) посадив мене навпроти себе й поставив кілька запитань: хто я, звідки, в якому інституті навчаюсь. Довідавшись, що я — робітник, він зауважив:
— А я гадав, що ви — майбутній агроном.
Потім почав пояснювати: фізичні закони не можна поширювати на суспільство. А Лібіх саме це й пробував зробити.
Я заперечив: закон збереження й перетворення енерґії охоплює всі процеси природи. Землеробство — процес, безумовно, енерґетичний. Гумус можна порівняти з акумулятором, який зберігає в собі сонячну енерґію. Немає жодного акумулятора, котрий міг би лише віддавати — без поповнення.
Юрій Тихонович осудливо посміхнувся:
— Так ми дуже далеко зайдемо. Звісно, землю треба удобрювати.
Але ж акумулятор — це грубо, вульґарно.
— Хіба ж хліб — не енерґія?..
— Хліб — це хліб, — стомлено зітхнув Юрій Тихонович. — Земля
його родила й родитиме.
(Продовження на наступній сторінці)