Смоковський витримав чималу паузу, з неприродною уважністю розглядаючи общипаного пуп'янка якоїсь незнайомої квітки.
— Ми, люди, таки дуже зазнаємося перед природою. Набудували
космодромів — і вважаємо себе богами... Тим часом оцей непримітний
бур'янець... Що ми про нього знаємо? Що робить його живим? О-о, це
складніше від космодромів. А в дев'ятнадцятому столітті навіть Герцен
був певен, що життя можна створити в хімічній лабораторії. Той самий
Герцен, який з презирством ставився до марксидів. Так він називав послідовників Маркса. Мимоволі торкнулась його плеча:
— Юрію, ти не хочеш поговорити про економічну працю мого чоловіка?
— Якби не хотів, то чого б я оце сюди приїхав?.. Власне, в отому
співставленні сіренького стебельця й космодромів... Чи, скажімо, атомних
полігонів... В цьому він увесь, твій Василь Микитович Горінь. Вбиваємо
живе, вбачаючи власну велич у мертвому. Горінь — велика людина,
Соню. Але ти передала його працю не в обком.
— А куди ж? Невже в КДБ?
— Саме так. Там давно цікавляться нею.
— Коробов показав мені посвідчення, видане в обкомі партії.
— У них не бракує будь-яких посвідчень. Але ж справа не в цьому,
Софіє Кирилівно. Це, зрештою, однаково — в обком чи КДБ.
— Тоді чому ж ти, секретар обкому, боїшся КДБ?
— Тому, що я в даному разі готовий видати партійну таємницю, аби
врятувати тебе й Сергія.
Я рвучко обернула голову й пильно, не без внутрішнього здивування, поглянула на Смоковського. Він виглядав молодо й звабно. Припорошене сивиною волосся було не тільки акуратно підстрижене, але й ретельно опрацьоване бритвою на потилиці. Це, власне, був стандарт для людей із Юркового оточення. Мабуть, саме тому літератори й художники відпускали бороди та довге волосся — аби не бути схожими на партапаратників і гебістів. Юрко все ще володів неабиякою чоловічою привабливістю — в нього могла закохатися і вісімнадцятирічна дівчина, й сорокалітня жінка. Я потай догадувалася, що він щедро використовував ці свої переваги, й поспівчувала його дружині.
— Чого ти на мене так глянула? Боїшся провокації? Не бійся, я не
Коробов.
— Але Смоковський.
— Благаю тебе, Соню... Знаєш, я тебе по-справжньому любив. Тільки
тебе. Більше нікого й ніколи. Отож благаю тебе, Соню — забудь оту
дурнувату історію з партквитком лейтенанта. Розумію, тоді ти мені простити не могла. Але ж сьогодні...
— Ти вирішив освідчитися в коханні? — пожартувала я.
— Пізно. Воно випало із нашого човна іще в Кінешмі й затонуло у
Волзі. Нехай освідчуються в коханні наші діти. Не знаю, як тебе, а мене
це гріє. Інколи думаю: у нас не вийшло — нехай у них вийде.
У моєму серці розпогодилось — я повірила Юркові. Він це зрозумів і заговорив про те, заради чого ми зустрілися.
— Що існує економічна праця полковника у відставці Горіня, я довідався іще тоді, коли завідував ідеологічним відділом обкому. Справа в
тому, що Василь Микитович писав доволі товсті листи до ЦК з приводу
власного відкриття, як він висловлювався, в галузі фізичної економії. Від
них, звичайно, відмахувались, але полковник продовжував писати. Кілька
слів він надіслав також до обкому. І тоді чекісти всі їх передали мені, аби
я написав розгорнутий висновок. Я встановив, що Горінь — твій чоловік,
отож не поспішав з висновками. Та, власне, мене ніхто й не квапив. Не
відразу я настроїв психіку на нормальне сприйняття того, що писав Горінь.
Він, звичайно, доволі широко переповідав свої ідеї. Наріжний камінь
марксизму (тобто теорію додаткової вартості Маркса) він не просто ста
вив під сумнів, а взагалі заперечував. І заперечував доволі категорично.
— І це, звичайно, викликало в тебе обурення.
— Так, Соню. Бо тоді марксизм довелося б у кращому разі здати в
архів, а в гіршому...
— Викинути на смітник, — не вельми задумуючись над формою
вислову, завершила я фразу, розпочату Смоковським.
— Може, й так. Але ж подумай добре: яким треба бути йолопом,
щоб рубати гілку, на якій ти усівся верхи і не якось інакше, а обличчям
до стовбура? Та ще й розуміючи, що та гілка нависає над прірвою.
— А тобі не спадало на думку, що Марксова помилка веде до катастрофи?
Смоковський розгублено закліпав очима.
— Ну, це вже перебільшення. Горінь лякає голодом. Але у вітринах
гастрономів... Чого твоя душа бажає.
— Особливо в закритих розподільниках. Чи не так?
І тут мене раптом прорвало: я почала викладати все, що знала про Формулу Сонця. Коли ми, скажімо, думаємо про народження електричної енерґії, то не кажемо, що вона походить із трансформаторної будки. Ми посилаємо думку далі — принаймні до електростанції. А проте й цього замало — нам треба встановити, яка сила крутить генератори. Ну, скажімо, річкова вода. Та виявляється, що й цього не досить. Треба ще дошукатися, яка сила підняла воду на ті хребти, звідки вона тече. Так ми підіймаємося думкою до Сонця. То невже можна виводити вартість із праці й не бачити хліба, який дає для неї сили? Адже людина не може бути джерелом енерґії — вона тільки трансформатор.
— Стривай, Соню. Маркс не забуває про хліб. Але його хліб також
народжується із праці.
— О Боже! — вигукнула я. — Треба бути духовним сліпцем, щоб не
помічати додаткової біологічної енерґії, якою обростає суспільство тоді...
Ну, словом, тоді, коли все в державі розбудовано правильно. І навпаки,
звичайно.
— Як ти розумієш оте своє "правильно"?
— Це не моє, а природне. Або, якщо не боїшся цього слова — Боже... Про це можна говорити й дуже довго, і дуже коротко. Якщо говорити коротко, тоді істину можна звести до такої формули: держава не має права ні відбирати силоміць, ні навіть купувати у селянина вироблене ним збіжжя.
— Не брати силою — це ясно. Але чому держава не має права
купувати?
— Тому, що державі дуже легко здобути монополію. І тоді це вже не
торгівля, а грабіж.
Юрко докопувався до субстанціональних причин зовні буцімто зрозумілих явищ — і я мусила пояснити закон рівновеликих величин, що, по суті, випливає із закону збереження й перетворення енерґії. В економіці суть цього закону полягає ось у чому. Землеробство щороку надсилає суспільству 5 рівновеликих одиниць біологічної енерґії. Із них дві слід шукати в соломі, сіні, городині тощо, а три одиниці належать зерну.
Якщо ми маємо цілком вільну економіку, тоді вся біоенерґетика, закладена в зерні, працює на те, аби одна із трьох рівновеликих величин завжди діяла на нагромадження. Оце, власне, і є той канал природи, з якого народжується додаткова вартість, її можна по праву назвати енерґією проґресу. Саме за рахунок п'ятої одиниці земля нарощує врожайність, нарощує безперервно. А в державі, яка поневолила землеробство, за рахунок п'ятої одиниці множиться бюрократія, партократія, воєнщина тощо. Тоді одиниця з плюсом перетворюється на одиницю з мінусом. Земля виснажується і вмирає, людство посувається до смертельного голоду...
Не знаю, скільки я говорила, але, мабуть, не менше ніж півгодини. Коли скінчила й уже здатна була щось помічати, несподівано для себе виявила: Смоковський дивиться на мене з подивом і ніби навіть з якимось острахом. Він був німий і непорушний.
Нарешті торкнувся моєї руки ніжно і наче якось боязко.
— Ти таки справді стала духовним двійником Горіня. — Відтак підвівся з дубового пня, на якому сидів під час мого монологу, і запитав: — Чи тобі не здається, що відкриття Горіня чимось нагадує відкриття французького лікаря XVIII століття Франсуа Кене? Маркс називає його батьком класичної політекономії.
— І водночас не лишає від його вчення каменя на камені.
— Маркс ішов услід за Адамом Смітом.
— Що ж, — погодилась я, — Адам Сміт справді прислужився Марксові. Але Сміт ніколи не доводив трудову теорію вартості до кривавого
утопізму. Що ж до схожості ідей Василя Микитовича і вчення фізіократів,
то суть справи виглядає так. Василь зовсім нічого не знав про Франсуа
Кене, коли йому відкрилася космічна природа додаткової вартості. Потім
почав іще раз перечитувати "Капітал" і звернув особливу увагу на критику
Франсуа Кене та його "Економічної таблиці". Василь побачив у Кене свого однодумця, а Марксова критика видалась йому тенденційною і
духовно сліпою.
— Не має значення, знав чи не знав Василь Микитович вчення фізіократів. Важливо тільки те, що воно вже існує двісті років. Про яке ж
відкриття можна говорити?
Я ледве не вп'ялася, мов кішка, власними нігтями йому в обличчя, але неймовірним зусиллям волі змусила себе промовляти спокійно, хоч і крижаним тоном.
— Ви помиляєтесь, Юрію Тихоновичу. Відкриття Горіня стосовно
теорії Кене перебуває в такій науковій позиції, як теорія Ейнштейна стосовно механіки Ньютона. Кожен із них вкладав у своє відкриття те, що
дозволяв науковий рівень його часу.
Ми обоє зрозуміли, що далі полемізувати немає сенсу.
—Мені треба все це добре обдумати. Постараюся іще раз перечитати
(Продовження на наступній сторінці)