працю Горіня — під новим кутом зору. Але ти повинна знати: якщо
знайдуть у тебе хоч один примірник... Працю Горіня оголошено ідейно
ворожою. Саме це я й хотів тобі сказати.
Смоковський запропонував підвезти мене бодай на півдороги до нашого хуторця, але я відмовилась.
Настрій у мене був тяжкий. Як і завжди в такі хвилини, навмисне пішла лісовою стежкою, де вікові сосни про щось перемовляються з хмарами. Чи знаємо ми, чому квіти, трави, дерева вносять заспокоєння в наше серце? Це, мабуть, залежить не лише від нас — щось є в самих рослинах таке, що робить їх чутливими до нашого настрою. Ніби й справді вони нам співчувають. Може, це тільки поезія. А може, одна із тих таємниць природи, яких ми поки що не розгадали.
Отак, задумавшись, дійшла до цвинтаря й мимоволі зупинилася біля свіжої могили, яка ще й барвінком не встигла зарости. Небагато людей прийшло з Мариною попрощатися, лише кілька дівчат із будівництва та старі бабусі з нашого хуторця, що вже й самі цвинтар оцей близькою домівкою вважали.
Василь і Марина лежать недалеко одне від одного. Зовсім чужі між собою, але смерть їх якось у моїй душі поріднила.
Подумала про те, що надто вбого Маринина могила виглядає. Ще не встигли поховати, як слідство почалось, лихо на мене впало, не до могили було. Треба хоч троянду сюди пересадити, є в мене сильний кущ, золотими квітами цвіте, навіть без поливання не всихає.
Раптом відчула, що за моєю спиною хтось стоїть. Мимоволі озирнулася й зустрілася поглядом з Надійкою. Була вона бліда, волосся від роси мокре — видно, через кущі до мене продиралася. Важко дихала, блузка на грудях розстебнута, хустину в руках тримала. Очі затуманені вологою, ось-ось розплачеться.
Дивлячись мені під ноги, Надійка докірливо мовила:
— Ви до нас ходили. Не послухались...
Я мовчу. Бо що тут можна сказати? Ну, прийшла б не до Макарихи, а туди, в санаторне селище — що б від цього змінилося? Якщо Сергій затявся на чомусь, так воно й буде. А ходити лише для того, щоб співчуття шукати — це не в моєму характері.
— Не думайте так про Якова, — шепоче крізь сльози Надійка.
— А що я думаю? — мимоволі вихопилось у мене. Відразу ж відчула, що ці слова зайві, недоладні. Краще було б промовчати.
— Знаю, що думаєте. І про нього, і про мене... Не думайте так. Яків
піде...
— Куди піде?
— Куди треба. Все одно це не життя. Кожен день крадений. Нехай
краще своє відбуде, бо соромно людям у вічі глянути. Всі ж знають, як
це сталося. Начальство прокуророві дзвонить, виконроба вигороджує. А
вони однаково із Яковом винні. Та нехай, Яків без нього піде.
Дрижить Надійка, мов у лихоманці. Хлипає беззвучно, наче боїться, щоб мертва Марина не почула. Груди маленькі, майже непомітні, плечі худенькі, мов у школярки, яку мати погано доглядає.
— Якось проживу, — хлипає Надійка. — Може, й не виселять...
Чомусь я не подумала раніше, що Надійку мають виселити, якщо Яків до в'язниці піде. Квартира належить санаторію, живуть вони в ній ненадійно, мабуть, лише завдяки тому, що Макариха там працює і вміє задобрити кого слід. Ну, може, того ж самого Кулика. Якщо вона розгнівається на невістку, накаже їй додому повернутися — доведеться свекрусі догоджати, бо власного кутка ніде немає, а Яків не дозволить без материнського нагляду жити. Якби навіть дозволив, Макариха синові такого б нашептала, що все одно б у них життя не було. Краще перетерпіти, ніж свекрусі не покоритись.
Тремтить Надійка на моїх грудях, а я мимоволі по її худенькій спині долонею провела. Тепло мені стало на душі. Знаю себе: якщо є біля мене душа рідна, то ніяке лихо мені не страшне. А самотності не навчилась долати. Здається вона мені такою карою, що померти легше, ніж її витримати. Ніби ж є люди навколо тебе, багато людей, а ти наче посеред океану в дірявому човні гойдаєшся, ногою ступити нікуди. А може, й Надійка те ж саме відчуває? Та ні ж бо, у Надійки є чоловік. Люди на те й одружуються, щоб від самотності врятуватись. У молодості цього не розумієш, а як прийдуть зрілі роки, то й страх перед самотністю з'явиться.
Мовчки голублю Надійку і роздумую: чи вийде щось добре з того, коли Яків до прокурора піде? Ну, скажімо, повернеться до мене Сергій, та чи разом з ним повернеться в хату радість? Чим він допоможе Надійці, яку Макариха поїдом їстиме? Іще одне життя загублене, іще рана в його душі. Йому легше самому перестраждати, ніж людські страждання бачити.
А Надійка відірвалась від мене, тихо покликала:
— Якове!
Тримаючи в руці налигача, Яків вивів із кущів корову. У нього вигляд людини, яка приготувала себе до страти.
— Ви з матір'ю не сперечайтеся, — каже Яків. — Вона любить
наперекір усе робити. Кажіть їй нехай Надійку додому забирає. Раз на
тиждень кажіть — цього й досить. Тоді вона все навпаки зробить.
Дивлюсь на Якова і сльози на очі навертаються. Недобре про нього думала, мало до зрадників не зарахувала. Звісно, він боїться. Та чого він боїться більше — частку життя в'язниці віддати чи волю материнську порушити? Мабуть, в'язниця йому не така страшна, як рідна мати.
Нарешті з думками збираюся і кажу:
— Нічого не робіть без мене. Прийду на квартиру, там усе й обговоримо.
— Коли прийдете? — питає Надійка.
— На тому тижні.
Вони переглянулись, Яків сердито корову смикнув, — мабуть, нелегко далось йому оте рішення. Кожен із нас недоречного слова боявся, бо могила поруч, мертва Марина в ній лежить. Попрощались вони зі мною та й пішли з коровою кудись до лісу. Яків за налигача веде, а Надійка лозиною підганяє. Додому, напевне, не скоро повернуться. В лісі їм легше дихати, ніж удома.
А я постояла на могилі й рушила до своєї хати. Незчулася, як і вечір надійшов.
Згадала про зошити Сергія. Я ж, мабуть, іще не казала, що Сергій, наслідуючи батька, також щось писав. Отож у моїй хаті існувало дві схованки для писань, хоч вони, оті писання, й не були схожими. Та, власне, й не могли бути.
Виклала Серґієві зошити на стіл, їх багато, вони різні — і товсті, в твердих обкладинках, і тоненькі, учнівські. Обкладинки Сергій для них сам склеював. Вибрала товстий, у ситцевій обкладинці. Колись мені Василь ситцю набрав, шматок залишився, а Сергій його для зошита використав. І знов перед моїми очима попливли спогади. Я гнала їх від себе, боялася спогадів, бо після них знов до самотності доводилось повертатися, тоді вона ставала нестерпною. Розгорнула навмання, побачила якісь формули та розрахунки, перекинула кілька сторінок і почала читати. Сторінки написані квапливо, нервово, наче Сергій боявся, що зникне та хвилина, коли йому світ почав відкриватися. Мабуть, виписав чорнило із авторучки, продовжував олівцем — спершу чорним, потім червоним.
І саме тоді, коли я читала, до моєї свідомості почала пробиватися думка: адже ж оці мої сторінки, — те, що я зараз пишу, — по суті є наслідуванням Серґієвої звички записувати все, що відбувалося з ним та з його душею. Хоч він мені й не показував своїх записів, але я бачила, що він просиджував над ними по кілька годин вечорами. Часом мені таки вдавалося заглянути через плече, отже, я знала, що то були роздуми про бачене та пережите. Сергій, здається, не читав Сковороди, а проте ніби з далекої минувшини почув його заклик: "Пізнай себе". Тепер, бач, і я навчаюся отієї мудрої науки...
Тут я дозволю собі дещо виписати із Серґієвого зошита. Я розуміла, що знайомство з Юрієм Тихоновичем та Ніною не могло не знайти свого відображення в нотатках Сергія. Я не помилилася: він приділив цьому знайомству чимало сторінок.
Ось вони.
VI. У БУДИНКУ ВЧЕНИХ
Я звик відвідувати лекції в Будинку вчених. Не всі вони однаково цікаві, але це ж так само, як і кіно: треба переглядати все, бо наперед не можна дізнатися, що тебе схвилює...
Нещодавно мене зацікавила лекція на тему: "Деякі проблеми сільського будівництва". Я й сам будівельник, люблю свою професію. Міське будівництво мені добре відомо. А як будуються на селах? Цього я не знав.
До лекції лишалося зо дві години. Поблукавши трохи у скверику, я зайшов до вестибуля Будинку вчених. Тут уже зібралося чимало слухачів. Здебільшого це були студенти та пенсіонери. Я нерідко задумувався, чому саме ця категорія людей найчастіше відвідує лекторій. Спершу впали в голову матеріальні причини: і ті, й ті мусили заощаджувати копійку, а театр коштує недешево. Та, мабуть, не лише в цьому справа. Студенти тут поповнювали свої знання — адже ж із лекціями інколи виступали відомі вчені. Що ж до пенсіонерів, то вони, скинувши з себе вантаж життєвих клопотів, тепер також робилися студентами. Раніше в них для цього просто не вистачало часу.
Мою увагу привернуло велике людське коло посеред вестибуля. Люди, щось там розглядаючи, жестикулювали, сперечалися. Протиснувшись поміж двох молодиків, які сперечалися найголосніше, я побачив великий макет нового села.
У зеленій долині текла річка. Обіч неї підіймалися вгору заасфальтовані вулиці. Солом'яних стріх не було й близько — всюди стояли котеджі з мансардами та верандами. Цвіли сади, чистоту повітря охороняли високі тополі, вухо вгадувало витьохкування солов'їв. Словом, це був той благословенний світ, який одразу ж мене зачарував. Мені було неприємно чути скептичні зауваження одного із хлопців, які сперечалися:
— З пап'є-маше легко виготовити. А як воно насправді — того ми не
знаємо.
(Продовження на наступній сторінці)