— О, гляньте, пане старосто! Тут, здається, на них чекав третій вершник! І лише тоді обернувся до шляхтичів: — Бачите, кінь третього переминався ось тут?
Ті закивали головами.
— А отут той третій розвернув свого коня і помчав поруч з паном. Бачите, як цей слід находить на цей?
— То воно що виходить? — зненацька здогадався один з шляхтичів. — Що ці харцизяки захопили нашого пана! Ну, тоді пощади їм не буде!
— Не квапся, пане, — спинив його Швайка. — Ще не вечір…
За кілька хвилин сліди вивели їх на протилежний бік діброви. Швайка, що їхав попереду, різко зупинився і застережливо підняв угору руку.
— Дивіться, — звелів він, коли решта наблизилася до нього. — Ну, що ви бачите?
Спочатку його супутники не завважили нічого, крім столоченої трави та безлічі кінських слідів. Потім, придивившись, побачили два розрубані аркани, татарський малахай, зламану шаблю і кілька крапель крові.
— Тут билися, — здогадався один із шляхтичів. — І, судячи з крові, не на жарт.
— Молодець, пане, — похвалив його Швайка. — А хто з ким?
— Аркани, малахай… — роздумував шляхтич уголос. — Невже…
— Еге ж, — охоче підхопив Швайка. — Саме вони, татари.
Шляхтичі схопилися за шаблі і повели по кущах настороженими очима.
— Усе гаразд, панове, — заспокоїв їх Швайка. — Судячи з отих слідів, — кивнув він на вирвані з землею жмуття трави, — вони одразу рвонули в галоп і тепер, мабуть, уже так далеко, що марно й гнатися за ними.
— А що ж із паном? — запитав один.
Швайка стенув плечима.
— Можна лиш гадати. Та швидше за все, він живий. Бо коли б його захотіли вбити, то зробили б це тут, а не тягли бозна-куди.
— Навіщо?
— Гадаю, викуп за нього хочуть отримати. Голову даю на відсіч, що за якийсь тиждень-другий родина пана Заремби отримає від нього звістку з проханням про це… А ти, пане, зірке око маєш і розум кмітливий, — похвалив він шляхтича. — І якби ти не був такий гоноровитий, я б залюбки подався з тобою козакувати.
Рожеві плями виступили на все ще блідих щоках шляхтича. Видно, така похвала йому сподобалася.
— Пан Губський до твоїх, пане, послуг, — схилився він перед Швайкою.
Коли повернулися до табору, Леміш вирішив узяти справу в свої руки. Він наказав своїм козакам пильнувати всі ходи й виходи, тоді задумливим поглядом втупився у шляхтичів. А коли ті почали ніяково переступати з ноги на ногу, запросив їх до шатра.
— От що, панове, — почав Леміш. — Я, звісно, не маю права зв’язати вас, бо не з такого знатного роду. Не маю навіть права вказувати, що вам робити. Але як тутешній староста зобов’язаний повідомити воєводі київському, що тут сталося. А що саме сталося, ви вже знаєте. Спроба заколоту, чи не так?
Він обвів поглядом шляхтичів. Ті сиділи з опущеними головами. І було зрозуміло, чому. Коли над тобою нависла смертельна небезпека за спробу підняти заколот, то вже не до гонору.
— Пане старосто! — врешті знайшовся один. — Слово честі, ні про який заколот і мови не може бути! Ми ж йому поклялися на хресті… Ні, неймовірно! Не інакше, як нечиста сила втрутилась!
Леміш кивнув головою.
— Ви, мабуть, будете сміятися, бо я теж такої думки. Але як я можу казати про це там… — він показав пальцем угору. — Та мене ж засміють!… То що будемо робити, панове? — стиха запитав він, вкладаючи в свої слова якомога більше душевності. Хай знають, що не ворог він їм, не ворог!
Шляхтичі перезирнулися. Один з них підняв голову.
— Так, пане старосто, сталося непоправне. Хоч, прошу зауважити, наш пан живий-здоровий, і це головне.
— Згоден з тобою, пане, — кивнув Леміш. — А оскільки я ставлюся до вас з повагою і бачу у ваших особах гідних слуг королівської корони, то пропоную таке… Як ви гадаєте, чи вистачить у вас духу ніде й нікому не говорити про різанину перед шатром пана Заремби? Зрозумійте мене вірно, панове, — підняв він застережливо руку, помітивши, що пан Губський поривався щось сказати. — Щодо мене, то я не тільки ніде й словом не обмовлюся про те, що трапилось, а й домагатимусь, щоб і всі, хто тут був, мовчали про це.
Шляхтичі не стрималися і навперебій заговорили:
— Дякуємо тобі, пане старосто!… Дякуємо!…
— Ну от, — сказав Леміш. — Будемо вважати, що нічого такого тут не сталося. Хіба що всім нам надзвичайно шкода, що через свою необережність і довірливість пан Заремба сам дав можливість підступним татарам захопити себе в полон. Чи не так, панове!
— А запевно! — в один голос вигукнули шляхтичі.
— Тож ви не будете проти, коли я напишу польському королеві пояснення про те, що ніякої вашої вини в тому, що тут трапилось, немає. А за це попрошу вас вручити цього листа йому особисто. Як ви, згодні?
— Я ще ніколи не бачив людини, сповненої такої мудрості, — приклав Губський руку до грудей.
— Дякую, панове, за таку корисну для всіх нас розмову, — злегка схилив голову Леміш. — А тепер хотів би мати вас за своїх гостей. Прошу до маєтку.
Він покликав одного з хлопців-козаків і звелів йому супроводити високих гостей.
— На жаль, панове, особисто супроводити вас не можу, — вибачився він. — Маю залагодити, для нашого спільного блага, ще деякі справи… І він кивнув на Зарембових гайдуків, що юрмилися довкола шатра.
— Розуміємо, пане старосто, — відгукнулися шляхтичі. — Розуміємо і не будемо заважати…
Коли вони поїхали, Леміш виліз на перевернутий казан і підняв руку, закликаючи до тиші.
— Товариство, прошу уваги! — голосно почав він. — Ви мене знаєте, і я знаю багатьох з вас. То будемо відверті, наче браття. Передовсім прошу вас не дуже розпатякувати про те, що тут сталося. Бо почнуться всякі перевірки, наїзди, побори і все закінчиться тим, що в усьому зроблять винними саме вас, сторонніх свідків. А тоді полетять голови — як ваші, так і ваших рідних. То як — будемо мовчати?
— Як тії риби!… Авжеж! Будемо! — покотилося довкола.
Леміш ще раз обвів поглядом юрбу.
— А тепер погомонімо, як бути нам самим. Вас тут, коли не помиляюся, набереться сотні з півтори…
— А що з паном Зарембою? — запитав русявий здоровань, що стояв попереду. — Невже це правда, що його схопили татари?
— Таки правда, — відказав Леміш. — Схоже, він уже далеко за Сулою.
Натовп радісно завирував:
— Оце так так!
— Туди йому й дорога!
— Хто куди, а я — додому!
Леміш підняв руку догори.
— Зачекайте, товариство! — вигукнув він. — Не кваптеся радіти!
Юрба поволі стихла.
— Тут, я чую, дехто збирається розходитись по домівках, — вів далі Леміш. — Воно то добре, але не зовсім. Наскільки я знаю, вас здебільшого забрано за борги. Вигадані вони чи ні, то вже інша справа. Та коли пан Заремба повернеться, а може, й не Заремба, а хтось такий самий, як і він, то що на вас чекатиме? Звісно, те саме, що й тепер. Заберуть вас у панські слуги, будете ви вік вічний гарувати ні за цапову душу. Вам це підходить?
Натовп знову загомонів, мов листя під дужим поривом вітру.
— Звісно, що ні… То що ти, пане старосто, пропонуєш?
— А ось що. Я можу взяти гріх на себе і скажу, що беру вас на службу. Але не думайте, що ви будете бити байдики чи спускати шкіру з такої ж сіроми, як і самі, — підвищив він голос, бо натовп знову загомонів. — Коли ваша згода, то я дав би вам дозвіл на козакування у Дніпрових плавнях…
Натовп вибухнув радісними криками:
— Згода!
— Слава переяславському старості!
Леміш усміхнувся і знову підняв руку догори.
— Та зачекайте, бісові діти, бо я ще не все сказав! Так, ви будете там ловити рибу, бити звіра, стежити за татарином — але за першим моїм наказом маєте збройно повертатися під мою руку. Чи під руку тих, на кого я вкажу. А я, може, покличу вас і завтра, бо ж самі знаєте, як нам з вами спокійно живеться…
Нараз у натовпі заворушилися і наперед протиснувся невисокий кремезний парубок з русявими вусиками.
— Пане переяславський старосто, — почав він, і за його вимовою чулося, що він не з тутешніх. — Тут нас із двайцятеро дітваків, яких пан Заремба забрав до себе найпершими. Наші родини далеко звідси. Дехто з нас із Волині, з Галича, а двійко навіть з ляхів. То як бути нам?
— А що б ви самі хотіли?
— Та що, паночку, хотіти? Хочемо вернутися до отця і неньки.
— То й гаразд! — усміхнувся Леміш. — Вас тут ніхто не тримає.
— Так, паночку, — зам’явся парубок. — Але… розумієте, пан Заремба забрав нас за борги. Правда, дехто навіть не знає, за які…
— Он воно що, — спохмурнів Леміш. — І ви боїтеся, що після повернення вас можуть знову забрати за ті самі борги?
— А так так, паночку. От ми й не знаємо, як бути…
— Ну, то нема ніякої біди! — радісно вигукнув Леміш. — Хто вам заважає разом з товариством іти в плавні? Я правильно кажу, товариство?
(Продовження на наступній сторінці)