Вітько повільно виповз з-під ліжка і, не дивлячись ні на кого, став струшувати пилюку на колінах.
— А я і н-не б-боюся... — затинаючись, відказав він. — З-звідкіля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди... ручку впустив. От і поліз за нею.
Вітько нарешті покінчив з пилюкою і з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слід, він вже надзвичайно досадував на себе. І з якого такого дива він, Вітько Капустін, мав так лякатися? В цьому зайді не було нічого страхітливого, звичайний собі хлопчисько, лише загримувався непогано. А хіба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скільки разів! Часом навіть мама не могла впізнати.
— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вітько. — Теж мені, загримувався під... — Капустін на мить замислився, — під біса і гадає вже, що всі його злякаються!
— Під якого біса? — запитав Бухтик. — І для чого мені гра... гримуватися? Я тільки-но від затону прибіг.
— Вітю, Бухтик правду каже, — підтримав Сергійко нового приятеля. — Він не гримувався, він такий і є.
— Га, теж мені — дурника знайшли! — вигукнув Вітько і зобразив на своєму обличчі найпрезирливіший з виразів, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бісеня?
— Як?
Бухтик в задумі посмикав себе за вухо.
— Ну... Хочеш, до стелі дострибну? — запропонував він. — З місця. І не просто так, а ногою дістану. Хочеш?
— Ну-ну, — недовірливо посміхнувся Вітько. — Хотів би я подивитися!
— То дивись!
Бухтик підстрибнув, спритно перевернувся в повітрі і залишив на стелі чіткий слід.
— Ух ти-и! — вихопилося у Вітька. Проте він одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенціям і в цирку можна навчитися. Ні, ти мені інше щось покажи!
— Він може випити скільки завгодно води, — втрутився Сергійко. — Я сам бачив.
— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.
І не встигли хлопці й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столі, була порожньою.
— Ну як? — запитав Бухтик і перевернув карафку догори дном. — Бачиш — ні каплі не лишилося! Що тепер скажеш?
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вітько. — Я, коли захочу, можу і дві видудлити. Особливо в спеку. Ні, ти мені покажи щось таке... таке...
І він помахав у повітрі пальцями.
Сергійко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я... я ще можу стати невидимкою, — нарешті запропонував Бухтик.
— Так я тобі й повірив, — усміхнувся Вітько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кімнати і почав пильно вдивлятися у власну тінь, що падала від лампочки. Так він простояв з хвилину, а може, й довше. Тоді зітхнув і розвів руками:
— Не виходить зараз. Вітамінка заважає.
— Га, йому вже й вітамінка заважає! — вигукнув Вітько. — А ще що тобі заважає?
Вітько Капустін вже вважав, ніби він вивів цього самозванця на чисту воду. Він навіть до того осмілішав, що дав щигля ледве помітним ріжкам Бухтика.
— Може, тобі оці ось роги заважають? — ущипливо поцікавився Вітько. — Чи, може, оцей хвіст? Диви, який він у тебе довжелезний! От я його зараз трохи підкорочу...
І він щосили смикнув Бухтика за хвоста.
— Ой! — заволав Бухтик і зірвався з місця.
А через якусь мить Вітько Капустін метляв ногами десь під електричною лампочкою.
— Ти! Я ж тобі за це... гарчав розлючений Бухтик і розмахував Вітьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобі не знаю що зроблю...
— Відпусти мене! — долітав з-під лампочки нажаханий Вітьків голос. — Вірю тобі, вірю! Я більше не буду! Сірий, та скажи ж йому щось!
Сергійко вчепився в плечі Бухтика.
— Бухтику, не треба! Він же це ненавмисне зробив! Він же думав, що ми розігруємо його!
— Розігруємо?
Бухтик поставив ошелешеного Капустіна на підлогу. У того від пережитого підігнулися ноги, і він сів.
— Що ж, я тобі вибачаю, — сказав Бухтик. — Тільки не роби так більше ніколи. От коли б л тебе почав ні з того, ні з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?
Сергійко засміявся.
— А нічого, — сказав він. — У нього хвоста немає!
— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тоді... за носа!
— Ні! — вигукнув Вітько і прикрив носа долонями. — Не треба!
"ХОЧЕШ СТАТИ АРТИСТОМ?"
Бухтик всівся за стіл, поклав підборіддя на кулаки і усміхнувся до Сергійка.
— Мій батько Барбула дякує тобі за такі чудові вірші, — почав він.
— Ти їх переклав, так? На свою мову?
— Гм-мм... — невизначено відповів Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотілося. — Взагалі, знаєш, батькові хочеться, аби ти ще якісь вірші пригадав... Ну, хоча б такі...
Бухтик наморщив лоба і почав:
Минає ніч, заходить місяць,
Крикливих птахів повно в лісі...
Затим він ще більше наморщив лоба і закінчив:
І я аж плескаю в долоні,
Що їх нема у нас в затоні!
— Ось які вірші, — задоволене сказав він. — Сам їх склав. Не спав через те цілу ніч. Ну як, Сергійку, добрі вірші, еге ж?
Сергійко стенув плечима.
— Як тобі сказати... Розумієш, вони...
— Ні, ти чесно скажи — добрі вірші, еге ж? — наполягав Бухтик.
— Я... розумієш... ще не дуже тямлю в віршах. Але думаю, що вони невдалі. Тільки ти не ображайся, гаразд?
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав він.
Сергійко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це іншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай інші вірші. Та не зволікай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарешті, прийде твій Сергійко і почитає щось про нас? Ну то як?
— Гаразд, — подумавши, пообіцяв Сергійко. — Будуть вам вірші. От тільки... Можна, їх прочитає хтось інший?
— Інший? А хто саме?
— Один... одна дівчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кілька днів їй дозволять виходити на вулицю. Отоді ми з нею і прийдемо до вас.
— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.
— Того... вона знає куди більше віршів, ніж я.
Бухтик кивнув головою.
— Тоді звичайно... кілька днів зачекати можна.
А Вітько в цей час сидів по інший бік столу, чухав боки і з побоюванням розглядав Бухтика. Він все ще був упевнений, що цей гість — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося відірвати хвоста? Просто він міг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.
І тут Вітькові прийшла до голови така думка, що він ледве не підстрибнув з радощів. А що, коли...
— Слухай, Бухтику... — обережно почав він.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я... хотів би тебе тільки запитати... Ти не хочеш стати артистом?
— Арти... А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвідоміші люди в усьому світі! Всі їх знають, всі їм аплодують...
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвідоміші в світі люди — це винахідники. Такі, як я. За ними йдуть поети. Про це я дізнався з тої скриньки, що стоїть, як його... у холі. В ній, знаєте, миготять всілякі цікаві картинки...
— А-а, знаю, — здогадався Вітько. — Та скринька називається телевізором.
— Телевізором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись і пригодиться.
"Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вітько. — І що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навіть не набагато гірший за мене..."
— Актори теж відомі, — вголос доводив він своє.
— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергійка.
— Правда, — підтвердив той.
— Тоді... навіть не знаю... — нерішуче промовив Бухтик. Видно було, що він не від того, аби стати ще й артистом.
— Чекай, Вітю, — втрутився раптом Сергійко. — А як же він гратиме людей? Він... той... він же Бухтик!
— А йому і не потрібно грати людей, — розважливо відказав Вітько. — Навіщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бісеняти в "Казці про попа і про наймита його Балду". Зрозуміло? А там ще щось поставимо.
— І справді, — жваво підхопив Сергійко. — Це ти добре придумав. Молодець!
В ту ж хвилину хтось постукав у двері і почувся веселий голос Миколи Володимировича:
— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?
— Нікого ми не злякалися! — радо вигукнув Вітько. І не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як він уже відімкнув двері.
— Еге, бачу, у вас тут ціла компанія! — зауважив Микола Володимирович.
— Це Бухтик, — почав Сергійко. — Він...
— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович і уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж із вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи ні?
(Продовження на наступній сторінці)