— Вони вже зібралися? — пошепки спитала вона. — І Бухтик, і Барбула?
— Думаю, що так.
— А на берег вони не вийдуть?
— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нічого не боятися. Вважай, що, крім нас, тут нікого немає.
— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом відказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся...
По той бік затону лунко вдарила хвостом рибина.
— Це сигнал нам, — сказав Сергійко. — Можеш починати!
Край лукомор'я дуб зелений... —
долетіло до слухачів, що розсілися у глибині затону.
І золотий ланцюг на нім:
І день і ніч там кіт учений
На ланцюгу кружляє тім...
[Переклад М. Терещенка]
І всі мимоволі уявили собі цей дуб. На самісінькому краю непрохідної лісової гущавини, куди навіть ворон не залітає, стоїть він, могутній і незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезній кроні... А десь, зовсім поруч, грізно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.
Дива там: лісовик там ходить,
Русалка на гіллі сидить...
— Точнісінько як у нас, — захоплено прошепотіла Чара. — Русалки — це ми, а лісовик — то Даваня...
Барбула застережливо приклав пальця до вуст, і маленька русалка слухняно замовкла.
А Оля читала далі:
І тридцять витязів чудових
Із хвиль виходять смарагдових,
І з ними їх ватаг морський...
І знову у всіх перед очима постала гущавина дрімучого пралісу. Пролунав скрегіт ріні під важкими, розміреними кроками морських витязів, що з'явилися із смарагдових хвиль... Прозвучав у настороженій тиші безтямний регіт пугача. Цей регіт ніби сповіщав про те, що незабаром над пралісом пролетить ступа з бабою-ягою, і горе тому, хто трапиться їй на дорозі...
Відбринів над затоном схвильований голос Олі.
Вже давно діти пішли до санаторію, а підводні мешканці все ще сиділи в глибокому заціпенінні.
Нарешті Барбула підвівся з каменю, оглянув усіх строгим поглядом і врочисто почав:
— Віднині я, господар усіх навколишніх місць, наказую цей затон надалі іменувати Лукомор'ям. А вільху, під якою сиділа Оля, іменувати дубом зеленим...
— Але ж не може вільха бути дубом, — нагадав Бухтик.
— Прошу замовкнути! — владно прогримів голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобі?
— Ясно, — знітився Бухтик. Таким свого батька він ще ніколи не бачив.
— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дізнайся у свого товариша Сергійка адресу ватага морського і напиши йому від мого імені листа. Так, мовляв, і так, добридень тобі, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вітання від ватага річкового Барбули! Ну, і так далі... — І, дивлячись синові в очі, строго закінчив: — Тільки щоб мені без перекладів було, зрозумів?
— Зрозумів, — виструнчився Бухтик.
Коли підводні мешканці почали розпливатися по своїх домівках, до брата наблизилася Омаша.
— Ти не зміг би запросити на свято Повного Місяця своїх товаришів? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергійка.
— Це можна, — відказав Бухтик. — Мені неважко і весь санаторій запросити.
— Це вже зайве. Достатньо одного Сергійка. Обіцяєш?
— Обіцяю, — запевнив Бухтик.
О, коли б то він хоч трохи замислився над дивною пропозицією старшої сестри! Тоді б він, безперечно, відвів би небезпеку, котра загрожувала його товаришеві.
Та цього разу думати Бухтикові не хотілося. Він ледве дочекався, коли заздрісна Омаша відпливе подалі. Тоді вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергійків подарунок і почав розглядати піжаму.
— Гарна річ, — врешті зауважив він. — Дуже гарна. Шкода таку підкладати під себе. Ні, я спочатку хоч трохи походжу в ній. А там буде видно.
КВІТИ ДЛЯ ОЛІ
Ніхто не знає, був тієї ночі Бухтик видимим чи ні. Все одно в густому нічному мороці його обличчя ніхто не розгледів би. Могло здаватися лише, що від лісової річки до санаторію сама собою пливе світла піжама. Піжама зупинилася під Олиним вікном, і на підвіконня ліг величезний оберемок квітів.
Ці квіти прохала передати Чара.
— Нехай вони будуть подякою за чудові вірші, — сказала вона при цьому. — І за вербу, і за все-все...
Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олі щось із своїх коштовностей.
— Можеш навіть дзеркало їй віднести, — сказав він. — Для Олі мені тепер нічого не шкода.
Бухтик на те лише рукою махнув.
— Це для неї не подарунок. Я ж тобі казав, що в санаторії цього добра більше, ніж треба.
— Але, розумієш... в мене більше нічого такого немає. Хіба що чобіт...
— То й не треба, коли немає. У них більше цінуються не подарунки, а всілякі добрі слова.
— Слова? — здивувався Барбула. — Які слова?
— Ну... "дякую", наприклад.
— І всього? Тоді передай від мене Олі хоч цілий лантух "дякую", — сказав Барбула. Потім трохи подумав і розщедрився остаточно: — Або навіть два лантухи. Не забудеш?
— Звичайно, не забуду.
— А не важко буде нести?
— Нічого. Якось впораюся.
Розмова ця відбулася кілька хвилин тому...
Світла піжама трохи постояла під вікном Олиної палати, потім рушила у бік річки.
Все ж до річки вона так і не дісталася. Порівнявшись з колодязем, піжама нерішуче загойдалася і голос Бухтика в задумі проказав:
— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справді, чому б не спробувати?
Ляда відсунулася трохи вбік, світла піжама перехилилася через бетонований зруб і щезла в глибині.
На дні колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навіть у вухах дзвеніло.
Бухтик ліг на рушник, який так і забув повернути Сергійкові, укрився курточкою і вдоволено зітхнув.
Високо над ним тремтіла самітна зоря.
"Напевно, від холоду тремтить, — вирішив Бухтик. — чи від того, що нікого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечінь..."
А от він, Бухтик, ні в яку далечінь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергійко, Олині вірші — чого ще бажати водянику? В нього навіть два будиночки тепер є! Один в затоні, інший ось тут, в колодязі.
— Ні, все-таки життя — добра річ, — мрійно промовив Бухтик. — Прекрасна річ!
Після цих слів він повернувся обличчям до стіни і через якусь мить заснув.
"РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!"
Зранку першими заметушилися кухарі.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повідомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.
— Зараз дізнаємося, в чому річ, — відказав дядя Костя і зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нічим, — повідомила вона з порога. — А діти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було ніколи. Він гарячково порався біля насоса.
— Так ти мені скажи: буде вода чи ні? — не дочекавшись відповіді, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тільки невідомо, коли саме...
— Як це — невідомо? — наповнюючись гнівом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тоді тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, неначебто автомобіль, котрий долав високу гірку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фільтри засмітилися. Треба б негайно туди навідатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полізу, — рішуче вимовила тьотя Клава і подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помітно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не підходила. До того ж колодязь видався їй таким темним і глибоким, що вона мимоволі відсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полізе, але щоб вода мені була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе діти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув він. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нічого.
— І знати нічого не хочу, — відрізала тьотя Клава і пішла до санаторію. Дорогою докінчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полізти в колодязь і подивитися, чи не засмітилися фільтри. Проте без напарників, котрі б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звідти, не обійтися. До того ж треба було лізти в холодну і глибоку воду, а дядя Костя навіть не вмів як слід плавати. Отож він би з більшим задоволенням поліз в вогненну піч, аніж в цю непевну, темну глибину.
Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.
(Продовження на наступній сторінці)