— Вгадали, — сказав Вітько. — А звідкіля вам це відомо?
Микола Володимирович загадково посміхнувся.
— Е-е, друже мій Капустін, — сказав він. — Я знаю геть про все. Мені відомо навіть те, що ти вчора бігав на станцію. Скільки порцій морозива з'їв, га?
— Дві, — відказав Вітько і опустив очі.
Микола Володимирович похитав головою.
— Так я тобі й повірив, — сказав він.
— Ну... три, — пошепки признався Вітько.
— От бачиш. Так і ангіну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо підійди ближче, покажи язика... Скажи: "А".
— А-а, — почав було Вітько, і раптом його очі полізли на лоба.
Бухтик зникав з неймовірною швидкістю. Тільки-но його можна було навіть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тінь. За якусь мить щезла і вона.
— Ме-ее, — замекав вражений Вітько.
Сергійко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку і поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повітрі, — і перед Вітьком, мов нічого не сталося, сидів Бухтик. Лише цього разу він задоволене усміхався.
— Бе-е, — пробував поділитися своїми враженнями Вітько.
— Я просив тебе назвати лише "А", — докірливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавіт! Мабуть, морозиво тобі не пішло на користь.
— Бе-е, — настоював на своєму Вітько. — Б-бухтик! — нарешті вимовив він і показав рукою в бік кудлатого гостя. Лише тепер Вітько, здається, почав щось розуміти.
— Ну й що з того, що Бухтик? — відказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився... Е-е, друже Капустін, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвіст! Доведеться, мабуть, прийняти ось ці ліки і негайно лягти в ліжко!
— Та я... — боронився Вітько. — Це тому, що він...
— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — І слухати нічого не хочу.
І довелося бідолашному Капустіну лягти в ліжко.
ОДУЖАННЯ
Сьогодні Микола Володимирович вперше за багато днів дозволив Олі вийти надвір.
І, звичайно, поруч з нею був Сергійко.
Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очі в дівчинки з цікавістю бігали на всі боки, а на обличчі часом з'являлася усмішка. І від того Сергійкові здавалося, нібито сьогодні якийсь особливий, святковий день. А хвороба...
Коли Микола Володимирович дозволив Олі вийти надвір, він, між іншим, зауважив:
— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовніші твої помічники — сонце, повітря і... — він затнувся, добираючи потрібне слово.
— Вода, — поспішив підказати Сергійко.
— Е, ні, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобі зараз потрібно.
Сергійко зрадів: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже він сам потурбується.
Тьотя Клава ніби здогадалася, що у Сергійка на думці. Вона поправила комірець Олиного платтячка і застерегла дівчинку:
— Тільки не дуже захоплюйся тими прогулянками...
Потім скосила очі в бік Сергійка і додала:
— І не здумай ганятися з ними наввипередки.
Було більш ніж зрозуміло, кого саме мала на увазі строга тьотя Клава. Проте Сергійкові навіть у голову не приходило ображатися на неї.
І ось вони йдуть по м'якій шовковистій траві під незвичайно блакитним і високим небом. На узліссі весело і різноголосо щебечуть пташки, стрімголов вистрибують з-під ніг коники, а річка попереду виблискує так, як ще ніколи до того не виблискувала... Напевно, тому, що поруч ішла Оля.
— Ой, як чудово! — мружачись від сонячних променів, казала вона. — Навіть у голові трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.
— А я б і дня не міг пролежати, — зауважив Сергійко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пішов дощ. Отоді я тебе познайомив би з Бухтиком.
Усмішка повільно сповзла з Олиного обличчя.
— Сергійку... — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вітя Капустін, коли побачив Бухтика, з переляку забився під ліжко?
— Ще й яка правда! — радісно вигукнув Сергійко. — Ми його ледве докликалися звідтіля.
Він сподівався, що Оля ще раз посміється разом з ним. Проте Оля не сміялася.
— Розумієш... Якщо це правда... Ви, хлопчики, набагато хоробріші, ніж ми... І все одно Вітя заховався під ліжко. А що вже тоді казати про мене, коли я дівчинка?
— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергійко.
— Ні... не те щоб дуже, але...
Оля озирнулася. Чудові тут місця, вона про це вже писала мамі. Але надто вже таємничі... загадкові...
На півдорозі до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усіх боків клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторію.
Оля трохи відсунула ляду і зазирнула всередину.
— Темно як, — сказала вона. — І тихо. Сергійко, а Бухтик зміг би сюди пірнути?
— Звичайно, зміг би! — запевнив Сергійко. — Він куди хочеш може пірнути! Йому аби лише була вода.
І тут Сергійкові прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що він ледь по лобі себе не ляснув з досади. І чому ця думка не прийшла до нього раніше? Бухтик скільки разів жалівся, що йому важко діставатися до санаторію — немає по дорозі жодної путньої калюжі. А він, Сергійко, лише слухав та кліпав очима...
"Так, по дорозі до санаторію немає жодної калюжі чи ковбані, — думав тепер він. — Зате є колодязь. А в ньому води стільки, що вистачить не тільки для Бухтика, а й для всіх водяників!"
Вони проминули світлий березовий перелісок і опинилися в рідкому осичняку, котрий майже впритул підступав до завороту лісової річки. Звідсіля, мов на долоні, виднівся просторий, тихий затон.
— Он там, на протилежному боці, оселився Барбула, — сказав Сергійко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там він і живе.
— Ага, бачу... А Бухтик де мешкає?
— Трохи ближче до нас, отам, де верболіз виходить на чисте розводдя... А ліворуч починаються болота. Дуже грузькі болота, з трясовинами. І десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Місяця. І лише цієї ночі люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.
Оля замислено подивилася в той бік.
— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.
— Напевно, — згодився Сергійко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює ніхто... А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалік від старої верби.
— То верба Барбули? — запитала Оля.
— Атож. Його.
— Підійдемо ближче?
Оля сіла біля верби і довго дивилася на оголене коріння старезного дерева. Затим докірливо зауважила:
— Як же тобі не соромно, Сергійку! Давно треба було зміцнити це коріння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?
— Я не забув, — винувато відказав Сергійко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тільки в мене зовсім не було вільного часу.
— Я розумію, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стільки просидів біля мого ліжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб зміцнити. Правильно я кажу?
Сергійко промовчав.
— От бачиш... А я сьогодні знайшла в кишеньці моєї куртки одну записку.
Сергійка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гірше, глузуватиме. Що ж, нехай. Він знав, на що йде.
Проте Оля сказала дуже просто:
— Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо зміцнювати коріння разом, гаразд?
— Ще б пак! — вихопилося у Сергійка. — Тільки це робити не так вже й легко. Треба спочатку відгородити вербу від води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потім засипати коріння. Тут не один день треба працювати...
— Ну то й що? — відказала Оля і вперто стріпнула кіскою. — Скільки треба, стільки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.
Вони збігали до слюсаря за лопатами, сокирою і приступили до роботи.
— Тепер вона довго стоятиме, — примовляла Оля.
— Сто років, не менше, — підтакував Сергійко і з хеканням забивав у намул сухі кілки.
Несподівано за спиною у Олі почулося:
— Ось ви де!
Лопата випала з її рук. Дівчинка застигла, не в силі озирнутися.
Проте це був не Бухтик, а Вітько Капустін. Він подав лопату Олі, а Сергійкові сказав:
— Давай допоможу заплітати лозу... — І тут же похвалився: — Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох і потанцюють в мене Васько Миколаєнко і цей Бухтик!
— А чого їм треба танцювати? — запитала Оля.
— Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?
— Чому не читала? Читала, і не раз, — відказала Оля.
І чомусь їй стало шкода Бухтика.
ЩАСТЯ "НЕЧИСТОЇ СИЛИ"
З деякого часу в лісовому санаторії почали творитися дивні речі.
(Продовження на наступній сторінці)