Несподівано з боку дитячого садка долетів багатоголосий вереск мальків.
— А вони чого розходилися? — незадоволено запитала Омаша. — З-за цього вереску ніколи не можна спокійно відпочити!
Чара прислухалася.
— Здається, щось трапилося з Зубаткою, — сказала вона. — Чуєш, як вони кричать: "Зубатка... так їй і треба..."?
— О, моя блискуча паличка! — не своїм голосом заголосила Омаша і кинулася на вереск мальків.
— Сергійку, а ти бачив Чару чи Омашу? — запитала раптом Оля. — Коли б ти знав, як мені хотілося б подивитися на них! Особливо на Чару.
— Я знайомий лише з Бухтиком, — відповів Сергійко. — А русалок можна бачити лише під час їхнього свята Повного Місяця. Про це мені розповів Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося із Зубаткою?
РИБАЛКИ
Барбула майже з самісінького ранку сидів перед дзеркалом і милувався своїм відображенням. Гарним, дуже гарним було відображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у відповідь тут же показувало свого. Не встигнеш посміхнутися до нього — а у відображення рот аж до вух розтягувався від сміху... Все життя милувався б ним!
Зрозуміло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукіт і метушню під дверима.
— Хто там ще? — незадоволено запитав він.
— Це ми! — одразу пропищало кілька тоненьких голосочків. — Це ми, карасики! Рятуйте нас!
Барбула поспіхом притулив дзеркало до старого чобота і вилетів з житла.
На мить він зажмурився від сліпучого сонячного світла, що пронизувало затон до самісінького дна. А коли знову розплющив очі, то побачив, що на просторій галявині перед дверима його помешкання зібрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюків.
— Щось трапилося? — запитав Барбула. — Чи знову припливла Зубатка?
— Ні, — пропищав найменшенький серед тих, що зібралися. — Але це ще страшніше, ніж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спіймати?
— Зараз ми розберемося, що до чого, — відказав Барбула.
По дорозі мальки наввипередки розповіли йому про те, що на березі поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей і почали закидати до затону невідомих страховидл на ниточках, які шалено звивалися. І в них, мальків, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке...
Барбула заспішив. Він одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди і як називаються ті страховидла.
"Не могли собі пошукати іншого місця, — неприязно подумав господар затону про рибалок. — Хоча б вже всілися там, де полює Зубатка... Лише мальків наполохають..."
Проте коли він побачив, що на березі сиділи Сергійко і Вітько, його досада поступилася місцем перед веселою нетерпеливістю. "Добре, що прийшли саме вони, — подумав Барбула і посміхнувся. — Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в різні ігри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!"
Біля риболовних гачків вже зібралися всі. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятівного очерету і не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрі насправді були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавці, хизувався трохи старший за віком карасик.
— Ет, ви, — зневажливо проголошував він, — дрібнота зелена. Теж мені знайшли кого страхатися!
Зовсім недавно цей карасик був таким же мальком, як і всі, хто тут зібрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братиків і сестричок точнісінько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.
— Чи знаєте ви, скільки я в своєму житті переплив океанів і всіляких морів! — безсоромно вихвалявся він, хоча насправді ні разу не покидав своєї малесенької лісової річечки. — Які урагани на мене налітали, які шторми! Ет, що ви в цьому розумієте, малявки!
На хвилину малеча забула про існування страховидл і не зводила захоплених поглядів з цього звитяжця.
— Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? — брехав карасик далі. — А це мені — тьху та й годі. Ось подивіться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвірінками!
— Зупинись! — крикнув йому Барбула.
Проте було вже пізно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка...
Вудочку злегка повело вбік.
— Тягни! — заволав Вітько. — Хіба не бачиш — клює!
Малюсінький карасик довжиною з мізинець описав в повітрі сріблясту дугу і впав поруч з рибалками.
— Оце так акула! — розреготався Вітько, хоча в душі страшенно заздрив своєму товаришеві. — Та що я кажу? Кашалот! Може, збігати за вантажною машиною?
Сергійко на те нічого не відповів. Він наживив вудочку і знову закинув її в річку.
З несподіванки малюки заціпеніли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тільки-но рвонувся їхній хоробрий старший братик. Вони не могли зрозуміти, що з ним сталося.
Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.
— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.
— Може, він зараз ганяється за іншими страховиськами?
— Він у нас дуже-дуже хоробрий, вірно?
— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?
— Ваш брат дурненький хвалько, а не сміливець, — відповів їм Барбула. — Тільки-но він постраждав. І постраждав тому, що тікав з моїх уроків.
Поблизу від них ледь-ледь похитнулися водорості і з'явилася хижа пащека розбійниці Зубатки. Жадібні очі злодійки втупилися і вже не могли відірватися від черв'ячків, що борсалися на своїх гачках.
— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону. Зубатку він не помічав. — Але піймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозуміло, що люди змушені вдаватися до всіляких хитрощів. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне і привабливе — і закидають його в річку. І всілякі дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду... А тепер, коли ми вже всі зібралися, я вам дещо покажу...
Барбула відламав невеличкий корінець від корча і штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся і...
— Клює! — вигукнув Сергійко. — Тягни!
Вітько з усіх сил смикнув вудочку. Проте на гачкові, окрім черв'ячка, нічого не було.
— І навіщо так репетувати... — незадоволено пробурчав Вітько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку... Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.
Барбула втішено посміхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустіна.
— От бачите, — сказав він малькам після того, коли гачок знову опустився під воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трішки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрібно дуже й дуже обережно відкушувати принаду малесенькими шматочками... Ану, ти і ти, — господар затону вказав на двох мальків, — зробіть так, як я вас тільки-но вчив.
Підштовхуючи один одного, мальки нерішуче підпливли до риболовних гачків і відкусили по крихітному шматочку.
Гачки навіть не гойднулися. Замість того дуже захиталися водорості за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачків.
— Молодці. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших сміливців. — Отож, ви пересвідчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихід. Треба лише дотримуватися необхідної обережності. Так-так, обережність передусім! Повторіть, що я вам сказав.
— Обережність — передусім, — хором проспівали мальки.
— Ще раз...
— Обережність — передусім!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
І тут Зубатка не витримала.
— Ні, це моє! — заволала вона і кулею вилетіла із водоростів. — Моє!..
Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетіло з Вітькових рук.
— Клює! — зарепетував він. — Сірий, допоможи!
Через хвилину на траві, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука і косувала на закляклих з подиву друзів злими вибалушеними очицями.
— Оце так щука! — тільки й спромігся сказати Вітько.
Зустрічати щасливих рибалок вибіг весь санаторій. Навіть Оля, якій Микола Володимирович вже дозволив підніматися з ліжка, підійшла до вікна.
А Вітько, надутий, немов першотравнева повітряна кулька, урочисто йшов по доріжці з щукою в руках.
Коли Сергійко через деякий час завітав до Олі, дівчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — підтвердив Сергійко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затоні буде тиша й спокій. — Вона трохи помовчала і додала: — І все ж мені здається, що Вітя трохи... задавака.
Сергійко мимоволі посміхнувся: точнісінько такі ж слова казав зовсім нещодавно про Олю і Вітько.
— Ти помиляєшся, — заперечив він. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — і я тобі про все розповім.
(Продовження на наступній сторінці)