— Артуре? — подав голос Родіон.
— Так.
— Тримає?
— Тримає.
— Ми з тобою. Держись, Артуре!
— Нікого зі мною немає.
Він до каламуті, до судом у кулаках ненавидів безодню, Цереру і самий корабль. Він усе слабіше відбивався од думки, яка настирливо— дзижчала в голові: "Порятунок експедиції ціною мого життя є злочин; якщо я приречений — вони повинні вмерти поруч!.."
Життєресурс скафандра — дві години. Кам’яна жменя Церери мертво тримала його тіло.
— Артуре, тріщина не ворушиться?
— Ні.
Родіон перетворив "Сонячний" на супутник Цецери. Корабель знову проходив над Артуром. Там було четверо людей, вони здалека спостерігали трагедію.
Артур подумав, що вони іще отак ходитимуть години зо дві, а потім хтось — мабуть, Чорний Джеф — озброїться рушійним пістолетом і висадиться поблизу. Щоб оглянути труп Артура і, головне, забрати "Нейтрино".
А втім, може цього й не буде. Висадитися на поверхню астероїда з самим лише рушійним пістолетом — трюк складний і небезпечний.
"Сонячний" проходив над ним через точні проміжки часу, як стрілка годинника, що відміряла останні хвилини Артурового існування. На п’ятому витку Артур не відповів на запитання Родіона і своєї дружини, аж потім схаменувся: вони подумають, що він уже помер! Чекаючи шостого витка, він відчув, як біля шлунка огидно і пронизливо почало тремтіти, і стало холодно.
— Мар’є! — покликав він дружину.
— Родіоне!.. Джефе! Він заговорив!..
Біла рисочка пливла у чорноті.
— Артуре, ми звідси бачимо, що каменехід триває. Ти це відчуваєш?
Ще б він не відчував, коли обидва краї тріщини дрібно трусилися, а десь ізбоку просто на нього сунула чорна скеля.
— Відповідай, Артуре — як ти?
— Відпочиваю...
"Сонячний" сховався знову. Чорна скеля за кілька кроків від Артура похилилася і стала. Збігли хвилини, корабель не з’являвся.
— Люди! — гукнув Артур. Відповіді не було. Він замовк. Заплющив очі. Коли розплющив — безодня здалася ще чорнішою. Це вже була смерть. З благанням озирнувся на скелю — нехай би лізла далі, розчавила. І тоді почув голос Мар’ї:
— Артуре, любий, ми зараз будемо біля тебе. Ти чуєш?
Він стис щелепи і уповільнив дихання; щоб вони не почули й звуку.
— Родіоне, він не відпо...
Зв’язок увірвався. Артур подумав, що найрозумніше було б розгерметизуватися і щезнути миттю. У смертельній нудьзі крутив головою, ковзав поглядом крізь ніщо. І тоді побачив "Сонячний". За кілька сотень метрів у базальт уперся стовп вогню, і на вищому кінці того стовпа стояв корабель під своєю парасолькою — виблискував червоним і зеленим боками. Стовп меншав — "Сонячний" поволі осідав. Потім сплеснулася пітьма — і з’явилося голубе свічення. Родіон тримав корабель на прискорювачах. Навіть тепер, втрачаючи глузд, Артур відзначив, що він би це зробив краще: у Родіона корабель "плавав" на йонних струменях,’і час від часу спалахували вогненні пелюстки мікродвигунів стабілізації. Артур зумів би "підвісити" його нерухомо.
Однак те, що зробив Родіон, теж було під силу тільки асові астронавтики. Про це теж подумав Артур.
Збризк рушійного пістолета здаля скидався на політ фейєрверкової ракети, що прокреслила барвисту дугу від корабля до Артурової щілини, вдарила ясним струменем у базальт і згасла. На тому місці лишився Джеф. Він пострибав до Артура, легко несучи на плечах великий металевий циліндр, рушійний пістолет лежав у кобурі при поясі; в руці Джеф тримав звичайний портативний лазер.
"Цією іграшкою — розкришити базальт?" — здивувався Артур.
— Зараз, зараз... — бурмотів Джеф. — Ти ж мене чуєш, командире? Спробуємо одну штуку...
Артур дивився, як той втискує циліндр у звуження тріщини, впізнав: у таких циліндрах-термосах була вода, звичайнісінька Н2О, для висадок і локальних експедицій. Що ж із того буде?.
Та вже від долоні Джефа вдарив промінь лазера, понишпорив базальтом і нараз чітко відтяв зовнішнє денце циліндра.
Тієї ж миті Артур вистрибнув із щілини.
— Що ти зробив?!
— Винайшов домкрат! — Чорний Джеф щасливо реготався. — Як же це ми, командире?! Досі не здогадалися!
— Що ти зробив?
— Відтяв зовнішню стінку водяного термоса. От і все! Вода обернулася крижаною брилою і розсунула тріщину, от і все.
У навушниках щось розчулено белькотіла Мар’я і говорив Родіон. А вони двоє кинулися до "Нейтрино" й за хвилину вже знялися у Простір.
На борту "Сонячного" Джеф і Родіон обіймали Артура, Мар’я плакала вголос, як дитина, і не знала, куди себе подіти, тільки хвора Лі не вийшла з каюти — її приспали.
А далі командир топив свій сором у нервовій збудженості, у пильних поглядах на Цереру — на уламок, що швидко віддалявся від них своєю орбітою. Він відхилив турботи дружини про здоров’я ("Я, відпочив у своїй ямі і ніколи за всю експедицію не був такий дієздатний!"), — гримнув на Родіона, коли той запропонував спільно обговорити дальші дії екіпажу ("Ми маємо програму експедиції і командира на борту"). А по обіді вони вийшли з корабля і, плаваючи навколо нього, з ніжністю і живою жалістю оглянули довгі шрами на тілі "Сонячного". Довелося демонтувати і відштовхнути в безодню один понівечений кормовий локатор. І ще Родіон, оглядаючи господарські відсіки, побачив, що одна цистерна аварійного кисневого резерву тріснула і кисень витік.
Повернулися на борт, розташувалися на койках, щоб перечекати розгін. Артур сам заступив на вахту й увімкнув маршові двигуни. Розпочалися маневр і прискорення. Здається, Родіон і Чорний Джеф одночасно відчули, що це не той маневр. Джеф з’явився в Центральному відсіку, відцентрова сила притискувала його до стіни, він і ліз по стіні, як муха, добирався до пульта, за яким сидів несамовитий командир... Артур зневажив програму, матеріальні можливості, здоровий глузд і повертав "Сонячний" на орбіту Церери.
Навіщо він це робив? Не інакше, як для самоутвердження після тяжкої пригоди на астероїді. Родіон і Джеф запропонували Загальну раду, щоб усунути Артура від командування і розпочати завершувальний етап експедиції. Лікарка "Сонячного" Мар’я офіційно проголосила, що Артур повинен вимкнутися з роботи для невідкладного лікування нервової системи. Тоді Артур сказав:
— Не треба ради. Я ще командир, і ось мій наказ: на вимогу лікаря експедиції я починаю лікування; на час своєї хвороби обов’язки командира покладаю на другого пілота Родіона, а його заступником призначаю кореспондента-оператора Джефа. До виконання обов’язків повернуся після одужання. Все.
Родіон і Джеф зняли свою вимогу. А за два тижні командиром знову став Артур. Він тепер був здоровий, врівноважений, вольовий, — але, можливо, тільки для спокійного перебігу подій. Оце й мучило Мар’ю останні дві доби, це тривожило Родіона, і саме це змусило людей насторожитися, коли постало питання: хто ж таки поведе "Нейтрино", щоб відманути антиракету від "Сонячного"?
І першим сказав другий пілот Родіон:
— Артур зробить це краще за мене.
Командир з подякою, стримано і ґречно, похилив вогненну свою голову. Він сів до пульта. Здавався навдивовижу спокійним. Діловито запитав:
— Роді, як би це робив ти?
— Послухай, — сказав Родіон. — Перше, я виводжу "Нейтрино" із "Сонячного" і легко підгальмовую. Він відстає від нас і зближується з антиракетою. Це буде найтрудніший момент — не підійти занадто близько, щоб не викликати передчасного вибуху, і все ж таки підійти близько і переключити увагу антиракети на "Нейтрино". Шістсот — мінімум п’ятсот п’ятдесят метрів.
— Так, — кивнув Артур.
— Друге. Прискорюю "Нейтрино" і, коли бачу, що антиракета рушила за ним, поволі нарощую швидкість.
— Поволі. Починаючи з двох-трьох сотих.
— Третє. Прискорюю "Нейтрино" і, ведучи за ним антиракету, ухиляю обидва апарати з нашої траєкторії.
— Так, — сказав Артур.
— Четверте: за п’ятнадцять-двадцять кілометрів "Нейтрино" гальмується, антиракета його наздоганяє і обидва апарати припиняють своє існування. То буде приємна мить, хоча мені шкода нашого малюка.
— Цілковита тотожність оперативних планів, — вагомо промовив Артур. — Я починаю.
Він поклав руки на пульт. Засвітив екран. Антиракета здавалася нерухомою, але люди знали, що вона мчить крізь порожнечу трохи швидше за "Сонячний", тільки на око це було, як посування годинникової стрілки.
Тиша у відсіку. Почулося металеве клацання: то "Нейтрино" вийшов із пазухи корабля у простір. Вперше без людини на борту. І знову тиша, крізь яку струменіли хвилини.
— Він... — війнув шепіт.
На екранах, дуже близько, з’явився бік малої ракети, у гальмових соплах світилося полум’я. За кілька хвилин весь "Нейтрино" вмістився на екрані, він помалу відставав від корабля. Артур за пультом був як металевий, тільки пальці точно рухалися над клавіатурою кнопок і зіниці тремтіли, вимацуючи прилади. Голова скидалася на червоний факел.
(Продовження на наступній сторінці)