Складним бетонним кристалом здіймався Держпром. Ранкове сонце лягло на грані університетського фасаду — наче всю будову прокреслили з низу до верху довгими золотими стрілами...
Відеофон не відповідав, на екрані спалахував і згасав напис: "Чекайте". Потім з’явився заклопотаний Артем. Побачив дівчину. Погляд його пом’якшав.
— Я чекав, що ви приїдете. А ваш редактор — нічого собі, нівроку симпатичний хлопець. Ми з ним легко порозумілись. Ви знаєте, де наш інститут? Ідіть на повітряну дорогу, їдьте до зупинки "Зеленої". О десятій годині сорок хвилин ранку на зупинці вас чекатиме машина і довезе до лабораторії. О десятій п’ятдесят я буду там. Вас зустріти не зумію, але дуже б хотів... Зрозуміли?
— "Зелена", УФТІ. Я зрозуміла.
— Вибачте. — Його погляд знову кудись поплив, Яна бачила, як рука Артема простяглася вперед, щоб вимкнути відеофон.
Хвилин двадцять мчала у вагоні над міськими кварталами і суцільними, на багато кілометрів, лісами. Їй це подобалося — Ліси в індустріальному місті. Проминули зупинки "Космічна", "Парк", "Лісопарк", "Піонерська", потім ліс унизу розступився, даючи місце білим міським кварталам — "Зелена"...
На майдані стояло кілька машин.
— Ви, звичайно, Яна Шевченко, і приїхали до Артема Соболя, — пролунало за спиною.
Худорлявий молодий чоловік стояв біля неї. Щось знайоме привиділось у його рисах. Вони сіли в електромобіль.
— Я вас уже бачив, — сказав він.
— Я вас теж. Оце сиджу і пригадую де.
— На Місяці.
— Ви сперечалися з своїм колегою, де проводити експеримент. І відстоювали, здається, думку Соболя.
— Це була думка не самого Соболя. Це було продиктовано елементарним здоровим глуздом.
— Отже, це було думкою Соболя і... Пробачте, ваше ім’я?
Іронія була не сердита, проте хлопець трохи знітився. Потім посміхнувся.
— Ви маєте рацію, я, здається, не зумів вразити вас своєю скромністю. Але то справді була наша з Артемом спільна думка...
Вони доброзичливо глянули одне на одного.
— А все ж таки ім’я?
— Максим. Друзі кажуть Макс, хоч це мені й не дуже подобається. Артем теж каже Макс. А прізвище — Свирид. Смішно?
— Ні, нічого. Ви працюєте разом з Артемом?..
— Так, я його вважаю своїм учителем, а себе — його учнем і навіть трішечки більше, ну... скажімо, помічником.
Підкотили до двоповерхового корпусу. Піднялися нагору і опинились у великій кімнаті. Крізь скляну стіну переможно вливалося яскраве сонячне проміння. Протилежна стіна скидалася на стелажі бібліофільмотеки або ж на великі стільники. Біля дверей стояв столик і кілька зручних крісел, а в протилежному кутку — довгий стіл з апаратурою.
— Це робочий кабінет Артема, — Макс зробив широкий жест і завершив його мовчазним запрошенням сідати. Слова його прозвучали так: "Це кабінет мій і Артема".
— Скільки світла! А наш друг щось запізнюється.
— Артем? Не може бути. Він з вами на який час домовлявся?
— На десять п’ятдесят.
— А зараз ще тільки десять сорок дев’ять.
До кімнати зайшов Артем разом з незнайомим світлоголовим чоловіком.
— Здрастуйте! — Артем потис Яні руку.
— Добридень! Ви точні, як граф Монте-Крісто. Скажіть, ви багато часу витрачаєте для того, щоб бути таким пунктуальним?
Артем винувато посміхнувся:
— Я не зрозумів...
— Мені здається, що заради такої ефектної пунктуальності треба іноді стояти під дверима й поглядати на годинник.
Яна засміялась. Артем здивувався, потім глянув на великий циферблат на стіні.
— Але ж я прийшов на цілу хвилину раніше, — щиро сказав він.
Стало прикро. Через невдалий жарт? Ні, щось невловимо дряпало її нерви... Ось що: неморгаючий погляд білявого. Він не відривав очей від неї, а коли Яна визивно глянула просто йому в зіниці, трохи зблід. Але очей не сховав.
— Артеме, ви нас не познайомили. — Вона простягла руку. — Яна Шевченко. Кореспондент "Вістей".
Той відповів дужим потиском. Затримав її руку в своїй. А очі так само вдивлялися в обличчя.
— Олекса сторопів, та це й не диво, — зауважив Артем. — Це наш з Максимом товариш і мій помічник, Олексій Сухов.
Олексій не опустив очей і не розтулив вуст. Яна нетерпляче звільнила руку. Цей закохався з першого погляду. Інколи таке тішило, а сьогодні було неприємно.
Макс відійшов до панелі над робочим столом. Олексій, востаннє глянувши на Яну, похмуро відвернувся.
— Ну от, — сказав Артем, — ми можемо розпочати нашу бесіду, про яку домовлялися мало не місяць тому.
Посідали.
— Це кабінет, де ми обчислюємо результати дослідів, підсумовуємо роботи. Тут-таки підсумки систематизовано, і в разі потреби вони завжди до ваших послуг. Он наша шифротека. У кожній чарунці — набір стрічок з мікрошифром певного дослідження. Кожен новий висновок шифрується і одночасно передається на шифротеку Академії наук Союзу. Це щоб важливі результати зберігалися в кількох центрах, — Артем кивнув на стільники, — і щоб кожен крок у дослідженнях ставав здобутком усіх вчених. Ви зрозуміли?
— Здається. Працюючи над проблемою, я можу звернутись до шифротеки Академії і одержати все, що зроблено і робиться на Землі в цій галузі...
— Мене завжди захоплює здатність журналістів з кількох слів ловити суть, — галантно мовив Артем.
— Дякую, — поважно відказала Яна.
— Коли ж їм вдається не спотворити цю суть у своїх виступах, я ладен кричати "ура" і кидати в повітря чепчик, — і скоромовкою додав: — Я пожартував, не гнівайтесь, я читав у "Вістях" ваші нариси з Місяця, і вони мені сподобались.
Макс, який саме прямував до виходу, несподівано втрутився:
— Бува й так, що вчений усе своє життя віддає дослідженню певної проблеми, підходить до вражаючих наслідків, а дехто молодий і невтомний одержує з шифротеки дані про його досліди. І робить вирішальний крок сам, без справжнього автора відкриття!..
— Таке бувало, — погодився Артем. — Від цього завжди вигравала наука. Якось було зі мною. Замовив шифротеку Академії, проглядав обчислення, що мене цікавили. Потім побачив, як від головної теми відділилася гілочка. Несподіваний поворот думки невідомого вченого мене зацікавив. Я простежив розвиток роботи і на ранок зрозумів, що колега спинився на півкроку від рішення. Чому кін спинився — я не знаю. Продовжив обчислення і одержав несподівані і надзвичайно цікаві наслідки... Це було справжнє відкриття.
— І... що далі? — наблизився Макс.
— Як-то що? Довідався через Академію, кому я допоміг закінчити роботу, — це був відомий красноярський фізик Лавреньов, — подзвонив йому... Познайомились, тепер ми друзі.
— А хто ж... автор відкриття?
Артем уважно глянув на Макса. Різко відповів:
— Звичайно, він! Хіба ви не знаєте про ефект Лавроньова?
— Хто ж про нього не знає? Але... Так це зробили ви?
— Це зробив Лавреньов. Співавторство у таких випадках — питання етики. Все залежить від обсягу роботи... Та й взагалі ця тема, — Артем зробив наголос на своїх словах, — ця тема не заслуговує й двох слів. Я не пам’ятаю конфліктів через подібні причини.
Макс наче трохи збентежився. Вийшов.
— Надзвичайно талановитий хлопець, — задумливо мочив Артем. — Прекрасно талановитий. Але честолюбний. Я б сказав — марнославний. Що з ним зробиш? Іноді він висуває блискучі ідеї, починає їх розвивати, але ревниво стежить, щоб ніхто не допомагав. Потім викладає готові наслідки. Ефектно. А бува — певний час щось у нього не в’яжеться, і він скисне, аж дивитися нудно... Я дуже люблю талановитих людей. Через це не завжди буваю об’єктивним.
Артем досі говорив серйозно, та раптом голос його забарвився нечутним і невидимим сміхом:
— А найбільша слабкість моя — це, як ви вже помітили, талановиті журналісти.
Яна промовчала. Тоді Артем узяв її за руку.
— От що, давайте підемо з вами просто неба. Я покажу вам інститут. Цікаво?
— Дуже. — їй хотілося лишитися з Артемом удвох, без Олексія.
— А потім... Є в мене думка, та ніяк не наважуся...
— Це ж чому?
— За останні місяці, коли ми з хлопцями працювали, як доісторичні шкапини, від зорі до зорі, скільки вистачало сили, — в мені оселився якийсь ханжа. Тільки сядеш спочивати, а він уже канючить: "А ти, небораче, роботу скінчив? А чого це ти розпаскудився?"
— А ви женіть його геть.
— Вже б і пора... Так от, всупереч цьому ханжі, я вам пропоную: оглянемо інститут, а тоді підемо до міста. Не поїдемо, а саме — ніжками, через ліс, стежками-доріжками... Поки дійдемо — я вам викладу всю суть справи. В тому обсязі, який цікавитиме читача-неспеціаліста...
— Талановита думка. А куди ж ми прийдемо?
— Я був певен, що ви любите ходити пішки. Але... це не менше як десять кілометрів. А мо, й більше. І ніяких рухомих тротуарів, і жодної стоянки електромобілів, а повітряна дорога тільки вгорі, значно вище найвищих дерев...
— Лісом, лісом, лісом...
(Продовження на наступній сторінці)