— Ви літаєте?
— А ви?
— А справді, ви ж гімнастка...
Розсунулися стулки посеред столу, і автомат виставив димлячі біфштекси й пляшку вина.
— Я теж літаю, тільки дуже рідко. Немає часу.
— Де вже вам, ученим, літати...
— А таки ніколи. Артем налив вина.
— Ми порушуємо певні рекомендації. До біфштексів виховані люди беруть червоне, а не біле.
— А нехай собі беруть.
— "А нехай собі, як знають, божеволіють, конають..."
— Ви любите поезію?
— Ваше здоров’я! — Артем з насолодою, не відриваючись, перехилив келех. Скло спітніло від холодної рідини.
Яна надпила.
— Ви були певні, що фізики від зорі до зорі бубонять формули, що ж до почуттів, то вони про них навіть не чули, бо не мають часу читати художню літературу чи дивитися передачі...
— Це була трагічна помилка мого життя.
— Не така вже й глибока помилка, коли казати правду, — Артем підібгав губи й зітхнув. Раптом спитав: — То ми політаємо?
— Де? Коли?
— Ей ти, мовчи! — Артем ткнув себе кулаком у груди.
— То ви до ханжі?
— Еге ж... — він засміявся. — А що, схоже моє "еге ж" на ваше?
— Схоже.
— Завтра зранку ще одна ділова зустріч. Цього буде досить?
— Ви мені дещо покажете?
— Покажу. А післязавтра я пропоную туристську прогулянку на Донець. Крила беремо з собою в рюкзаки... Ви можете зостатися в Харкові ще на два-три дні?
— Якщо завтра ввечері напишу і передам до редакції перший нарис.
— То напишіть і передайте.
— Гаразд.
Після обіду пішли на стадіон.
На кілька десятків метрів зводилися яруси для глядачів. Вони утворювали своєрідні шаруваті стіни навколо ігрового простору. Пощастило знайти два місця.
— Це добре, що сьогодні на "Авангарді" футбол, туди подалося чимало народу, а то б довелося стояти внизу!.. — сказав задоволено Артем.
— А ви до футболу байдужі?
— Хіба розірвешся?..
Яруси стривожено гомоніли. Яна стежила, як Артема поволі охоплює хлоп’яче хвилювання. Він заклопотано озирався на всі боки, поглядав на годинник, звіряв його з величезним хронометром, що висів над ігровим простором.
Метрів за два від глядачів у повітрі висіла прозора сітка. Така сама, тільки темна, була натягнута над землею, і срібляста, легка — над стадіоном.
Та ось пролунали сигнали, десь ізнизу вилетіли й відразу змили вгору п’ять суддів. їх крила були яскраво-оранжеві у чорну смужку — точнісінько, як небезпечні вузли промислової автоматики.
Головний суддя вмостився на сидінні під верхньою сіткою. Чотири інших розташувалися на стільчиках по кутках... Крила поскладали за спинами.
Потім у простір вилетіли гравці. Харків’яни були в білій формі з червоними крилами, а іркутці — в жовтій з голубими. Довгим ланцюжком попливли вздовж ярусів, спіраллю набираючи висоту. Сто п’ятдесят тисяч глядачів загаласували в захопленні.
Яна придивлялась до облич спортсменів, що пропливали мимо. Молоді, зосереджені, серйозні. Крила аерболістів менші, аніж любительські, еластичніші і, хоч рухають їх моторчики, для керування польотом потрібні мускульні зусилля. У всіх хлопців розвинені плечі й руки, що аж виграють горбами м’язів...
Знизу звився великий сріблясто-блакитний м’яч. Гра почалася.
В перші хвилини увагу Яни відвертали глядачі. Вони розмахували руками, ладні й самі кинутись у простір, дарма що не мали крил, галасували, як діти в школі під час перерви, підбадьорювали гравців свистом... А Артем! Широко-відкриті очі, обличчя розпалене хлоп’ячим захватом, — він весь час крутився, наче сидів на шилі, поринався кудись уперед, знову сідав і, здавалося, зовсім набув про Яну. А про фізику — й поготів.
Нападаючий гостей оволодів м’ячем і погнав його голоного до воріт, що погойдувалися праворуч... Воротар залишив своє сидіння, повис на місці, швидко махаючи крилами. Це було велике мистецтво — утримуватися в повітрі на одному місці.
Захисники кинулись навперейми. Іркутець сильно штовхнув м’яч до воріт і повільно, як орел, поплив убік, наче все дальше його не обходило. Воротар кинувся назустріч м’ячу. Яна чула, як з полегшенням зітхнули тисячі людей. Та враз це зітхання переросло в панічний ґвалт: не всі відразу зрозуміли тонкий і сміливий маневр іркутців. В ту саму мить, як центр нападу, здавалось, покинув м’яч напризволяще, з під верхньої сітки униз ринув його помічник. Він склав крила, каменем пролетів поміж захисниками, а тоді ледь-ледь розправив крила, змінив напрям і з силою вдарив м’яч. Срібно-блакитна куля вскочила у ворота.
Було дивно, що півтораста тисяч людей, які допіру шалено галасували, вміли так трагічно мовчати.
На великому табло з’явилися цифри — 1:0.
М’яч подали на центр, гра тривала. Яна скрикнула — нападаючий харків’ян і захисник іркутців наштовхнулись одне на одного. Падаючи, захопили третього гравця. Всі троє, склавши крила, впали на нижню сітку. А далі було, як у цирку. Сітка підкинула всіх трьох. Один розправив крила і злетів угору, а двоє інших впали назад. Потім ще один полетів, а з третього разу знявся й останній.
Атакували харків’яни. Організатором нападу був довгов’язий білявий юнак. Він гнав перед собою м’яч, ще двоє нападаючих випередили його й літали поблизу воріт, чекаючи зручної подачі. Захисники іркутців ринули відбивати напад, але двоє з них зчепилися крилами й безладно полетіли вниз, змішавши оборону...
Глядачі ревіли:
— Давай, Колю! Вперед, рідний!!!
Перед Колею з’явилося кілька супротивників. Він негайно штовхнув м’яч убік, там ним оволодів свій. А сам спритно пірнув під ланцюжок захисників і ось уже виринув біля самих воріт. Воротар, нервуючи, дрібно махав крилами. Коля невимушено проплив над ним і ледь помітно, наче ненароком, зачепив ногою кінчик крила. Воротар боком ковзнув униз.
І в цю мить один з нападаючих підштовхнув м’яч, і Коля тендітним, ніби байдужим поштовхом послав його в порожні ворота... Стадіон гримів. Артем підхопився на ноги й галасував, розмахуючи руками. Яна затулила вуха. Табло показувало 1:1.
Раптом обличчя Артема стало сердитим і розгубленим.
Головний суддя залишив своє сидіння і, розпростерши смугасті крила, ковзнув до воріт іркутців. Він робив якісь знаки... В ту ж мить на стадіоні зчинився скажений свист і виття, а на табло відновився старий напис — 1:0.
— В чому річ? — спитала Яна.
Артем не чув. Він тряс у повітрі своїми здоровенними кулаками і разом з тисячами людей щосили горлав:
— Суддю об землю!..
О, якби всі ці глядачі мали крила і могли перелетіти за сітку, перепало б судді на горіхи...
Коли вгамувалися пристрасті, Артем пояснив: суддя не зарахував забитого м’яча через грубість нападаючого, який навмисне зачепився за крило воротаря.
— Молодець, — розміркувала Яна. — Чому ж ви всі так галасували?
— А нехай доведе, що це навмисне! — гаркнув на неї Артем. — Нехай доведе! Ігровий момент!..
Яна розсміялась. Артем уважніше подивився на неї, посміхнувся й собі:
— Ви не гнівайтесь. Тут завжди трохи дурієш.
— Хіба трохи!..
Рахунок не змінився. Іркутці виграли. Яна вважала, що справедливо: вони грали технічно тонко й навіть граціозно... Артем засмутився.
Спустилися вниз, сіли на лаву біля майданчика повітряних таксі.
— Навіщо ж ви ходите на ці матчі?
— А як же не ходити?
— Та вони ж вам тільки настрій псують.
— Ви б подивились, як наші грали з Ленінградом!.. Це був смерч, і вихор, і симфонія!.. Чотири — нуль на нашу користь. А сьогодні їх ніби підмінили... Чорзна-що...
— Оце так відпочили.
— Не зважайте. Я плював на таку команду!.. — Потім винувато посміхнувся: — Ви хоч одержали якесь задоволення?
— Ще б пак!
— Навіть коли переживаєш — для нервів однаково корисно...
На майданчику не було жодної машини — всі розлетілися з болільниками. Скраєчку лави сіла середніх років огрядна жінка.
— Давно чекаєте?
— Ні... Зараз мають бути.
— Атож... либонь, прилетять... — Жінка мала гучний низький голос з характерним привискуванням, що надавало її мові соковитої виразності. Вона трохи пом’якшувала "л". — Атож, скоро буде. А куди потім завезе — то невідомо.
— Чому ж? — здивувалася Яна. — Ви місто знаєте?
(Продовження на наступній сторінці)