Івану Антоновичу минуло вісімдесят п’ять коли весь світ облетіла звістка: сердечно-судинні захворювання і гіпертонія переможені остаточно. Відправним матеріалом для нового препарата служили найзвичайнісінькі аніонітові смоли, що їх добували з кам’яного вугілля. За їх допомогою в минулому столітті воду, що надходила до котлів електростанцій, звільняли від сторонніх домішок і солей. Новий препарат, введений у кров, промивав судини, вони ставали чистими, як у юнака, а курс біоелектростимуляції поступово відновлював життєву силу нервів і м’язів. Межа людського життя піднялася мало не вдвічі.
Це було стрибком у розвитку людства, подібним до стрибка в космос у п’ятдесяті роки минулого століття. Це було ще одне грандіозне звершення XX віку.
Кардашов пригадував, як він, старий дідуган, байдуже поставився до звістки. Він прожив довге життя і — втомився.
Почалися сеанси, вони дратували. Старий капризував і лаявся. Проте через кілька місяців став іншим, а через кілька років почував себе принаймні сорокарічним.
Давно переступив Іван Антонович рубіж XXI віку. Таж не він один прийшов із минулого в сьогодні. Де ті люди, ті колишні люди, які останніми втратили могутність і владу... Певно, десь живуть, а деякі ще й доношують зотліле вбрання своєї моралі й світогляду. Десь живуть дідугани, які добре пам’ятають себе всесильними магнатами, некоронованими монархами чи, як їх колись називали, акулами.
То, може ж, десь у їх душах і слід шукати коріння того, що сталося в інституті...
Старість — одвічна людська хвороба. Двічі проходив Кардашов курс омолодження. Сто сорок років живуть його нервові клітини, і які б рухливі й міцні не були суглоби і м’язи, чисті і еластичні судини, — клітини невблаганно старіли.
Наука подолає і цей рубіж. Коли? Через десять років? Через п’ятдесят? Івану Антоновичу нової молодості вже не буде. Старість принесла безповоротні зміни. А вмирати ой як не хотілося!.. Слабіє пам’ять, інколи розбігаються думки, та мозок повний творчої наснаги, його мозок — комора величезного життєвого і наукового досвіду...
Як він ставиться до своєї всесвітньої слави? А ніяк. Вона не запаморочує голови — у його вік! — вона й не дратує, як колись. Іван Антонович живе й працює, як нормальний стосорокарічний старий, от і все.
Кардашов придивився до табло, що спалахували край дороги, і здивовано підняв брови: пройдено половину шляху від Харкова до Москви.
Нехай хоч так. На світанку побачиться з президентом Академії, подзвонить звідти до УФТІ... Іван Антонович розслабив тіло, зручніше вмощуючись у кріслі, трохи опустив підлокітники, щоб не втомлювались руки... Машина йшла на Москву.
Розділ третій
ЗУСТРІЧІ
Яна підвелась:
— А ви тут звідки? — Здрастуйте.
— Вибачте. Здрастуйте.
Сіла, чекаючи на відповідь. Олексій, не відриваючись, дивився на неї. В очах билися розпач і розгубленість.
Потім він зробив кілька важких кроків і опустився в крісло напроти Яни.
— Звідки ж ви? — повторила.
— Звідки?.. З Москви...
— Але ж ви вчора були в Харкові!
Він дивився на неї, наче хотів загіпнотизувати.
— Ви теж...
— Справді... — Яна зітхнула. — Я їду до Артема.
— І я...
— В Буенос-Айрес?! — Здається, вона не зуміла приховати досади, бо він недобре всміхнувся і, нарешті, опустив очі.
— В Буенос-Айрес.
— Чому?
— Так мені наказав Артем.
— Чому ж я не знала?
Олексій сіпнув білявою головою:
— А чому ви повинні все знати?
Яна не знайшлася, що відповісти, а він пожалкував про занадто різкий тон.
— Даруйте. Він це сказав, коли ми втрьох, без вас, — пробачте! — знову злість скрипнула в голосі, — говорили про його подорож.
Тепер знітилась Яна. І справді, нащо вона вчиняє допит? Зрештою, хіба це її обходить, що Артем запросив свого помічника до Буенос-Айреса?
— Я везу деякі матеріали... — уривчасто кинув Олексій.
Яна кивнула.
— Артем мені казав, щоб я не поспішав... Яна промовчала.
— Що мені треба відпочити... Що найкраще їхати поїздом... — кидав уривчасті фрази. Нащо виправдувався? Хіба його розпитували про такі подробиці?
Швидкість помітно згасала.
— Любі друзі, ми прибуваємо в місто Горький, — сказав гучномовець жіночим голосом. — Поїзд стоятиме в цьому місті півгодини. Вирушаємо далі о восьмій годині тридцять хвилин за світовим часом, або об одинадцятій годині тридцять хвилин — за московським. Наступна станція — Свердловськ...
У Горькому лив дощ. Тисячі краплин зненацька впали на прозору стелю і тисячами струмків побігли з неї по прозорих стінах. Ніби на салон накинули густе скляне прядиво, крізь яке нічого не можна було роздивитися... Яна зосталася у вагоні. Олексій важко протупотів по східцях униз.
Коли поїзд рушив з місця, мокре прядиво на стінах почало витягуватися вздовж вагона, ось уже кожна краплинка викреслює майже горизонтальну доріжку, потім вищими голосами заспівали двигуни — і краплини всі разом зникли. Їх здуло зустрічним повітрям.
А надворі хлющив дощ... Вдалині з сірої пелени на мить виступили обриси кремля, он над знаменитими східцями бовваніє кремезна постать Чкалова, потім земля разом провалилася униз, і поїзд помчав високо над Волгою, що блищала свинцевим полем...
Кручі, які підняли місто над рікою, з пекучою виразністю нагадали Київ. Дівчина підійшла до стіни, щоб краще бачити... А поїзд прискорював рух, і за кілька коротких хвилин Волга розтанула в дощовій імлі, а мимо вагона знову кружляла жовто-червона осіння рівнина.
Київ. Після подорожі на Місяць Яна надрукувала у "Вістях" кілька нарисів. Про них навіть вимогливі колеги сказали: "Це справжня журналістика". Вона бачила, як газету з її нарисами читали в метро, у вагонах повітряної дороги, на лавах на Хрещатику...
На заводі поздоровляли з успіхом, а заводська самодіяльність присвятила їй смішну і зворушливу частівку. Все було б чудово... Яна щосили відганяла згадки про Артема. Справді, хіба щось сталося? Ну, зустрілись, ну, зіграли у пінг-понг, ну... він не схотів... ні, він не зміг узяти її з собою на Землю. Мабуть, його експеримент закінчився невдачею.
Минуло дві з половиною години робочого дня. Пульт блимав зеленими і голубими вогниками. Праворуч біля свого пульта сидить Маринка, ліворуч — Сергій. Вони кохаються і вже кілька разів підбивали Яну звернутися до бюро розподілу, аби помінятися лінією — тоді б Сергій та Маринка працювали поруч.
— Розлука тільки роздмухує кохання! — сміялася Яна.
Розлуку (десять метрів відстані) вони переносили тяжко: все позирали здаля одне на одного, зітхали, а найсмішніше, що після зміни Сергій підходив до Маринки нерішуче — боявся, що за три години розлюбила.
— Сергійку, вже десять хвилин, як вона в твій бік не дивиться, — казала Яна.
Сергій поглядав на Маринку, і якщо вона й справді в цю хвилину на нього не дивилась, насуплювався і дуже страждав.
Блимали зелені й голубі вогники. Лінія — довга, протилежний кінець ледве роздивишся — була салатового й бежевого кольорів, тільки зовнішні рухливі місця були червоні, а крихітні ділянки розмальовані у "жовту зебру" — яскраво-оранжеву й чорну смужки. Це там імпульсний або термічний інструмент виходив назовні.
Біла стеля лежала на прозорих стінах цеху, в негоду вона світилася. Повітря було чисте, ледь зволожене, без запахів — як над Дніпром.
Яна пішла вздовж лінії. Вона спинялася біля проміжних пультів і придивлялась до заклопотаного блимання вогників. Низка деталей бігла поруч з нею.
На шостому проміжному пульті спалахнула червона лампочка. Яна глянула на прилади. В секції понизилась технологічна напруга. Це уповільнило обробку.
Кнопка. Тихий дзвіночок у мембрані. Яна схиляється до кульки мікрофона:
— На п’ятнадцятій секції знижена напруга.
— Прийнято: на секції п’ятнадцятій знижена напруга.
Яна йде далі. Біжать деталі, пірнають під кожухи секцій, вибігають на прозорі траси... На дивних вигинах металу наростає різноколірна обмотка, до них прилипають прозорі кришталики, найтонші, як павутиння, спіралі... Гудуть двигуни лінії...
— Яночко, у тебе теж падала напруга? — заклопотано питає Маринка.
Коли Яна дивиться на цю дівчинку, їй хочеться шепелявити: "Цого це ти, дитиноцко, пло наплугу хвилюєсся?"
У Маринки щічки як червоні баклажани, губки як три вишеньки, очі великі й блакитні, як у ляльки, і вся вона кругленька, маленька... А старша за Яну на цілий рік і чотири місяці.
— Еге ж, і в мене напруга надала.
— І у мене, Яночко! І вчора, в мене таке було, я так розсердилася, я так на них накричала!.. Аж самій потім було якось не по собі. Так же ж я на них накричала!..
— Та со ти казес! — не витримала Яна.
Неможливо було уявити, як Маринка кричить на головного енергетика.
Маринка спалахнула, образилась на п’ять секунд, — вона більше не вміла, — а потім і собі розсміялась:
— Таке горе з цими енергетиками!..
До кінця зміни лишалося хвилин з п’ятнадцать, коли Сергій вигукнув:
— Погляньте, хто йде!..
(Продовження на наступній сторінці)