«Між нами Всесвіт» Радій Полонський — страница 11

Читати онлайн фантастичний роман Радія Полонського «Між нами Всесвіт»

A

    — Я розумію вас... Йдеться не про перегляд основ філософії. Річ у тому, що порожнеча, вакуум — не є ніщо в нашому звичному розумінні. Насправді це — дещо!

    Артем засміявся. Яна зазирнула в розширені очі цієї людини, що зараз справді бачили речі, не підвладні звичайному зору...

    — Порожнечі, такої, як про неї думали протягом сторіч, у природі не існує. Уявіть, що Всесвіт вщент виповнений матерією в її найелементарнішій формі — частинками і античастинками. Вони між собою анігілюють, і на їх місці утворюється порожнеча. Тільки там, де для певної кількості частинок не знайшлося "пари", щоб взаємознищитися, всесвітній вакуум був порушений. Так утворилися світи та антисвіти. Порожнеча являє собою безкраїй океан, щільно набитий частинками, які зникли для Всесвіту або Антивсесвіту, але збереглися об’єктивно — як частинки негативної енергії. Негативної енергії! Це тема для окремої розмови, це явище незвичайне, проте математично і логічно обґрунтоване... До речі, ми вже в лісопарку.

    Стежечка несподівано влилась у широку алею-просіку. Край неї просто на траві сиділа молода пара і цілувалася. Зачувши кроки, дівчина ніжним рухом відхилила від себе хлопця, зустрілася поглядом з Яною і сховала очі. Хлопець, удаючи надзвичайну зацікавленість, почав роздивлятися найближчий кущ.

    Яна відповіла на погляд дівчини веселим кивком: "Нічого, цілуйся, коли любиш".

    — Перші античастинки були здобуті так. У спеціальний приладах, дуже громіздких і неекономічних, фізики наносили по порожнечі потужні удари. І вибивали з неї частинку і античастинку. Можна уявити товсту стіну, складену з окремих цеглинок. Це — порожнеча. По цей бік стіни — наш матеріальний світ з його світами й антисвітами. Ми хочемо добути з порожнечі частинку — тобто одну з цеглинок, що її складають. Завдаємо удару. Цеглинка випадає. Скажімо, це електрон. Але в стіні, на її місці, залишається діра. Так от, ця діра і є антиелектрон. Розумієте? Ось чому античастинки інколи називають "дірками в порожнечі".

    — А що ж по той бік стіни? — тихо спитала Яна.

    — А по той бік... — Артем обірвав себе, ворухнув бровами. — Це зовсім, зовсім інша і надзвичайно складна тема. Вона нас заведе так далеко, що ми не зуміємо сьогодні повернутися до нашої антиречовини. А коротенько: є припущення, що по той бік порожнечі Всесвіт негативної енергії і зустрічного часу. Або мінус-часу. Цілком матеріальний Всесвіт, але... Отже, про антиречовину!

    — Заждіть, заждіть... — руки Яни злетіли у повітря, довгі пальці торкнулися скронь. — Заждіть, Артеме, це все поза моєю здатністю... розуміти...

    Артем раптом спинився, повернув обличчя до Яни, кілька хвилин розглядав смагляву шкіру.

    — Ви маєте рацію. Не треба... Ходімо ось цією доріжкою, тут недалечко є чудове місце. Вам воно сподобається.

    Він привів її до невеликого озера в хащі лісопарку. Нерухому поверхню води оточувала суцільна зелень. Ні клаптика неба не відбилося в темній розгладженій поверхні. Біля протилежного берега плавала родина лебедів — чорні красені батьки і кілька рудуватих лебедят.

    — Пройдемо берегом?

    Артем кивнув. Він дивився на лебедів. Коли крізь листя на його обличчя падав блік сонця, здавалося, що посмішка ставала ширшою.

    — Сьогодні труднощі розкладу порожнечі на частинки і античастинки — це труднощі енергетичні й технологічні. Ми вже створили надпотужні імпульсні генератори. Щодо технології... Тут і зараз є дуже багато нерозв’язаних проблем. Але ви у своїх нарисах підкресліть таку думку: це вже не теоретичні питання, а суто інженерні, а тому колектив здібних інженерів за допомогою комплексу електронних машин вирішить їх за кілька місяців.

    — А ви тим часом?..

    — Якби я мав намір облишити практичне розв’язання проблеми, ми б з вами не зустрілися на Місяці.

    — То це там?..

    — Там проводився дослід промислового виготовлення антиречовини. Нам пощастило сконструювати і збудувати імпульсний генератор такої потужності, що він здатний вибити у вакуумі чималу діру. Ми здійснили кілька сеансів і здобули досить багато антиречовини.

    — А де ж вона?

    — Знищилась. Ми й не мали на увазі її зберігати. Це, до речі, в усій проблемі і є трудність номер два: зберігання антиречовини. Який посуд чи контейнер здатний прийняти такий вантаж, якщо він негайно анігілює?..

    — Певно, магнітний, — мовила Яна.

    — А ви молодець. Антиречовину можна вмістити у короб, зроблений з антизаліза, а короб встановити у вакуумі на магнітних підпорках. Або виготовляти антиречовину у вигляді антизалізних брусків і так само ховати їх у магнітні ємкості. Але як це робити? Як домогтися того, щоб видобуті з порожнечі частинки утворювали саме атоми й молекули антизаліза, і хто візьметься викувати з цих первісних заготовок відповідні форми?

    Артем замовк, допитливо позираючи на Яну. Вона посміхнулась до глибокої іскорки, що блимнула в його очах, і спитала:

    — То хто ж?

    — Ми.

    — Я так і знала.

    — Ми навчилися виготовляти антикопію будь-якої матеріальної форми. Щоправда, для цього нам доводиться фактично знищувати позитивний оригінал.

    — Поясніть, коли ласка.

    — Якщо, скажімо, оцього славного лебедя вмістити в робочу камеру нашої установки і дати імпульс — лебідь зникне, а на його місці з’явиться такий самий, але то вже буде антилебідь.

    — Живий?!

    — Навряд. Проте це теж можливо.

    — Він однаково загине без антиповітря. Тож у вашій камері вакуум?

    — Умовили, ми не будемо його перетворювати. А якби й схотіли, то разом з ним перетворили б скільки треба повітря та кормів. Тепер ви спокійні?

    — А якби вас перетворили на антилюдину і примусили дихати антиповітрям? Було б добре?

    — Цікавий стан... Ви любите птахів?

    — Хто ж їх не любить.

    — Маєте рацію. Я теж люблю птахів, мабуть, через це і взяв для прикладу лебедя.

    — Тоді кажіть далі.

    — Уявляйте: у камері, на шляху імпульсу, вміщується певна елементарна частинка або комбінація частинок, тобто атом або комбінація атомів, тобто молекула або комбінація молекул — тобто...

    — ...тобто брусок заліза, чи табуретка, чи лебідь...

    — От-от. З вас був би непоганий популяризатор.

    — Нічого, у вас теж виходить.

    Артем дужим рухом обняв її за плечі й трішечки притис до себе. І відразу ж випустив. То був дружній рух.

    — З вами легко мати справу. Нам байдуже, в якому стані перебуває речовина, вміщена в камеру. Ми даємо імпульс. Кожна частинка дістає якнайбільшу кінетичну енергію і завдає удару по порожнечі!.. Зрозуміло? І вибиває з порожнечі подібні до себе частинку й античастинку. Згадайте, що ми казали про цегляну стіну. Скажімо, ми взяли великий цегляний блок, розігнали його і вдарили об стіну. Він виб’є у стіні отвір точнісінько такої форми, яку має сам. Ясно?

    — Еге ж... — озвалась дівчина. — Трохи ясно. Ви вміщуєте в камеру брусок заліза, даєте імпульс — і брусок зникає, а в камері з’являється його точна копія з антизаліза.

    — А позитивні частинки, що здобули нам антиречовину, відводяться раніше, ніж вони встигнуть анігілювати. Це й було виконано на Місяці. На Землі такий дослід потребував би складного устаткування для утворення камери. А там... Камерою був простір, бо генератор дає виключно спрямований імпульс, простір був і природним коробом для зберігання антиречовини.

    З-за дерев проглянула біла будівля дитячої залізниці — Малої Південної. Яна відчула, що втомилася.

    Разом з галасливими малюками у голубих обтічних вагонах мчали вони лісопарком, дивилися, як на зупинках малеча висипала на заквітчані перони, як піонери-провідники вказували місця найменшим, як заклопотано визирав з мотор-вагона п’ятнадцятирічний оператор поїзда.

    Вийшли на кінцевій станції — "Парк". Кам’яна споруда дитячого вокзалу здавалася важкою і старомодною після прозорих, що наче висіли в повітрі, павільйонів проміжних зупинок. Це був вокзал-дідусь, ветеран, що служив уже багато десятиріч — від самого заснування Малої Південної...

    Вирішили пообідати в ресторані "Динамо".

    — Тим більше, що на стадіоні сьогодні матч.

    — Це ви мене для того й привели в парк?

    — А хіба що?..

    — Я згодна. А хто з ким грає? І головне — що за гра?

    — О, яке невігластво! — Артем схопився за голову.

    — Я дуже караюсь.

    — Аербол. Харків — Іркутськ.

    — Здається, лідери своїх зон?

    — Здається... — Артем зітхнув. — То, може, вам буде нецікаво?

    — Облиште. Я піду з задоволенням.

    У ресторані було тихо. Відвідувачі обідали на веранді. Тут сіли і Яна з Артемом.

    Прогулянка нагнала приємної втоми й доброго апетиту. Швидко впоралися з борщем, набрали на диску номер на біфштекси.

    — Ви хоч колись були на аерболі? — скорботно спитав Артем.

    — Була... — гірко зітхнула Яна. — А чому ми не замовили вина?

    — Ви якого хочете?

    — Сухого. І щоб холодне.

    — Холодне шкідливе.

    — Я знаю. Я готова на жертви.

    — То якого ж? "Наддніпрянське"?

    — Це хороше вино. Артем набрав номер.

    — Я була на аерболі, коли вчилася літати. Придивлялася до прийомів.

    (Продовження на наступній сторінці)