«Між нами Всесвіт» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичний роман Радія Полонського «Між нами Всесвіт»

A- A+ A A1 A2 A3

— Атож. Кажуть, це дуже цікаво. До нових умов люди звикають протягом однієї-двох партій.

Яна з жалем глянула на крісла, що стояли попід прозорими стінами. Артем додав:

— В умовах зменшеної ваги найкращий відпочинок — невелике фізичне навантаження. Вірте моєму досвіду.

— Підемо...

Минули велику гімнастичну залу, де кілька чоловіків і жінок робили цілком неможливі на Землі карколомні вправи на спортивних снарядах. Далі була зала для волейболу й баскетболу, а за нею — приміщення, де стояло кілька столів для настільного тенісу. В кілька разів довші і ширші, аніж на Землі, з високими, понад півметра, сітками.

З-під стелі у залу лилося денне світло. Вікон не було.

Переодяглися в спортивні туфлі і сорочки, зоставшись у космічних брюках. Ракетки були точнісінько як на Землі, тільки важчі, — Яна не відчула в них неприємної безтілесності, властивої легким предметам у цьому світі.

Артем допитливо глянув:

— Спробуємо?

Зробив подачу. Кулька високо підскочила. Яна засміялась. Кулька чиркнула об край столу і пролетіла повз її плече.

— Ой, пробачте... — сказала дівчина розгублено. — Я була певна...

— Це нормально. Потрібна хоч яка-небудь звичка.

Яна подала. Кулька майнула над самою сіткою і пішла в лівий куток столу. Артем відбив. Почалася гра.

Другу партію грали серйозно. Яна переконала себе, що їй аж он як важливо виграти партію пінг-понгу у Артема Соболя на Місяці.

Вона легко виграла всі подачі. П’ять — нуль. Кульку взяв Артем. Стрімким накатом послав її вздовж правого краю стола, Яна відбила, він повторив цей удар, потім ще раз. Яна відбила й подумала, що зараз він виконає накат зліва у лівий куток. Він так і зробив. Яна стрибнула на лівий край, не розрахувала сили й послала кульку в стелю. П’ять — один...

Зникло звичайне місячне недовантаження, коли здається, що весь ти зроблений з вати, серце забилося пружніше й швидше, і з кожним поштовхом цілком земна бадьорість поверталася до тіла. Яка це була насолода — широко розмахнутись і точним ударом щосили послати кульку в дальній куток, потім відстрибнути від столу, зігнувши ноги в колінах, і знову стрибнути назустріч стрімкій білій цяточці, прийняти сильну подачу партнера й відповісти на неї ще сильнішим, ще точнішим ударом...

Коли було вісімнадцять — дванадцять на користь Яни, Артем сказав:

— То ви будете на Місяці до понеділка? — Він прийняв кульку і вдало послав її назад.

— Саме до понеділка. — Яна не влучила.

— То ми летимо разом чи зустрінемось на Землі?.. Ви живете в Києві?

Він спокійно прийняв подачу Яни, відповів на неї різким лівим накатом і виграв очко. Яна вирішила більше не подавати кульки під його лівий удар.

— Еге ж, у Києві.

Він засміявся — несподівано, як учора. Вона здивовано глянула і проґавила удар...

— Пробачте, — всміхнувся він, — ви так кажете оце "еге ж", як у моєму рідному селі на Богодухівщині.

— Де це?

— Біля Харкова. Агромісто Прогрес. Люди в нас однаково кажуть: "Село". Більше тепла...

"От хитрий, — подумала Яна. — Затіяв балачку, щоб я втратила пильність. Дудки, товаришу Соболь, хоч ви й відомий фізик, а я вас наб’ю!"

Артем виграв підряд чотири подачі й вигукнув: "Гра!" Він ледве приховував хлоп’ячу радість.

Почали нову партію. Яна спересердя програла її з жахливим рахунком. А тим часом домовились, що в понеділок зустрінуться рівно о дванадцятій годині п’ятнадцять хвилин у салоні відпочинку. Якщо експеримент завершиться успіхом, — разом повертаються на Землю, і дорогою Артем розповідає усе, що може цікавити пресу. "А справа дійсно нова, — подражнив він, — і надзвичайно цікава. Я гадаю, що йдеться про нову технічну революцію..."

Третю партію він теж виграв.

Кілька днів Яна нічого не чула про Артема. Лише спіймала себе на тому, що менше думає про речі, які щоденно збагачували її блокнот, аніж про наступну зустріч. "Це я хочу взяти реванш", — переконувала себе.

В понеділок зранку приготувалась до польоту. Виконала спеціальний комплекс фізичного тренування, переглянула всі свої записи і... легенько, майже зовсім непомітно підфарбувала губи.

Об одинадцятій востаннє зустрілися з головним астрономом Обсерваторії. Він дуже цікаво розповідав про розвиток прикладної астрономії як основи космонавігації, і гріх було б перебивати цю незвичайно зайняту людину...

До салону Яна увійшла о пів на першу. Вона сюди дуже поспішала — щосили стрибала Галереями, ненароком штовхала людей на самохідних доріжках, перепрошувала і знову стрибала... Плескатий блокнот, що висів на довгому ремінці, легенько ляскав її по комбінезону.

Артема в салоні не було. Тому приміщення знову здалося незатишним. Гостро й холодно світилося розсипане порожнечею срібне просо. Місяць був мертвою пустелею, а Обсерваторія — крихтою металу й пластику, яку люди загубили серед базальтових нагромаджень...

Артем не приходив. Він зранку ще був на зворотній півкулі, звідти не близько. Яна пошкодувала, що не взяла шифр його відеофона.

Чекала годину. Потім викликала через стаціонарний відеофон інформаційний центр. На екрані засвітилася схема Обсерваторії. Біля прямокутника, що зображував вокзал відльоту, спинилася стрілочка. Апарат сказав:

— Члени експедиції Артема Соболя відлітають за півгодини на Землю. Зараз вони повинні бути на вокзалі.

— І він там? — спитала Яна. Тихо.

— Дякую... — розгублено промовила дівчина.

Хтось у салоні засміявся, почувши, як вона розмовляє з машиною.

Знизала плечима, вийшла в центральну галерею. Тут було порожньо. В двох напрямках бігла підлога. З бокових дверей вийшло кілька чоловік. Вони проїхали повз Яну і зникли в широких дверях вокзалу, що віддалік вливали до галереї зелене світло.

А за кілька хвилин з’явився Артем. Він широко крокував по рухливій підлозі. Опинився біля Яни. Вона відступила, даючи дорогу до салону, та він кивнув привітно: "Добридень!" — і майнув далі.

Повернулась до крісла, що й досі тримало її тепло. Знову чекала. Хвилин за двадцять побачила крізь стіну, як від вокзалу відкотився вагон підвісної дороги. Він проплив повз салон, в одному з вікон виднілась постать Артема.

Вагон біг від опори до опори, все віддаляючись, потім його вогні стали скидатися на купку зірок, Що ковзали над місячною поверхнею, вони побігли по зовнішньому схилу далекого цирку і Сховалися за зубчастими краями. Там був космодром відльоту.

Яна собі не повірила. Ще ніколи в житті жоден мужчина не обійшовся з нею так нечемно. І їй таки справді хотілося мати інтерв’ю з Соболем. І... було щось і третє, найголовніше, та його важко було висловити.

Ще раз підійшла до відеофона. Цього разу інформація була офіційно точна:

— Група фізиків Українського фізико-технічного інституту на чолі з ученим Артемом Соболем зараз перебуває на космодромі, звідки відлетить на Землю спецракетою. Старт — за десять хвилин.

Дівчина опустилась у крісло. Не ворухнулась, аж поки не побачила, як з-за кам’яного пасма звився стовп білого вогню і впав угору — в прірву.

Ніколи ще не відчувала такої самотності. Ніколи ще космос не обпікав таким холодом. Від образи аж боліло в горлі... Настрій піднявся тільки в рейсовій ракеті, бо виплекана тисячоліттями цікавість і допитливість людини поглинули все інше.

За стінами залізничного салону блимали осінні пейзажі. Яна зітхнула без жалю і суму: Місяць — це було так недавно, а як багато змінилося з того часу...

До салону зайшла нова людина. Яна підвела очі й відчула в грудях тягучу нудьгу: то був Олексій.

Розділ другий

НЕЗРОЗУМІЛЕ

Іван Антонович уже був зібрався їхати з Києва додому, коли подзвонив президент Академії.

— З Українського фізико-технічного інституту, — сказав він, — з лабораторії Соболя ось уже другий місяць не надходить наукова інформація.

— Зіпсувалися канали? Чи це можливо? Або вони облишили, шифрувати?

Іван Антонович міг поставити сто чи двісті таких запитань, бо факт був неймовірний. Але те, що він почув далі, зовсім спантеличило: замість наукової інформації лабораторія Соболя п’ять тижнів підряд передає... таблиці логарифмів. Спочатку передала їх від початку до кінця, потім — від кінця до початку, а тепер знову з початку... Таблиці старанно зашифровані лабораторною установкою. Цього б ніхто не помітив до найближчого підведення підсумків, але президент особисто цікавився роботою Соболя і вчора вирішив переглянути нові матеріали інформаційного центру...

— А що каже Соболь? Це... дуже, дуже безглуздо, надзвичайно безглуздо!.. Жарт? Якась несправність? Чому таблиці логарифмів? Хіба в УФТІ не розуміють, яка важлива робота Соболя?

Іван Антонович не поставив президентові жодного з цих запитань, бо той міг лише знизати плечима.

— Га, Іване Антоновичу? — сказав президент. — Ви вже однаково на Україні... Га? По дорозі? Ви ж якраз сьогодні збиралися до Москви, от і заїдьте в Харків. Га?..

Молодь завжди сміялася із звички президента вставляти в розмову зайві слова. Адже тепер розмовляють лаконічно.

(Продовження на наступній сторінці)