І тоді Іван Антонович Кардашов помчав у Харків. Він мав свою слабкість: автомобілі на повітряних подушках. Відчував себе вітром, вихором, хмарою, а головне — знову молодим і бадьорим. Ніщо так не надає відчуття молодості й нестримної сили, як швидкий рух. А він ніде не здається таким швидким, як на повітряних подушках, близько від землі...
Під машиною слалася бетонована ріка шосе. Часом біоструми, покірні уяві Івана Антоновича, посилали автомобіль через кювет, і він мчав над просторими луками, вздовж річок, поверхнею ставків і озер. Трава, як вода, бралася густими брижами, і хвилі розбігалися позад машини.
Шосе було старанно підметено, до останньої порошинки обдмухане потоком машин. Тихе гудіння виповнювало кузов. То гуло повітря. Воно пружно обтікало корпус і міцно тримало крила-стабілізатори. Сині плями ставів рябіли господарським птаством. Мліли під сонцем чорні простори зябу. Аж світилася свіжою зеленню озимина.
Вулицями міста не можна їздити в таких машинах — вони несуть вітер і здіймають куряву. В місті користуються електромобілями. А бетоноване шосе зметнулося
вгору, по естакадах півкільцем охопило розсип кварталів, садів і заводів... Воно повернулося на землю аж за околицею, де серед лісів біліли будинки й корпуси УФТІ.
Залишивши машину на майданчику, Іван Антонович пішов до інституту. Навпростець — вузенькою стежечкою, яка звивалася по травах, поміж пожовклих чагарників і молоденьких дубків.
Президент казав, що Соболь несподівано вилетів до Буенос-Айреса. І що Кардашову слід перш за все поговорити з його найближчими співробітниками — Максимом Свиридом та Олексієм Суховим. Незрозуміло: чому вилетів Соболь?
За марними спробами побудувати якусь логічну версію Кардашов пройшов знайомими кварталами й піднявся до кабінету Соболя. Запобігливо розчинилися двері. У білій кімнаті з скляною стіною тільки одна людина сиділа біля апаратури.
Кардашов наблизився. Науковець відчув присутність стороннього і озирнувся. Це був худорлявий хлопець з тонким обличчям. Врівноважений, та лиш до певної міри. А там може спалахнути блискавкою, зірватися ураганом... Так відзначив Кардашов, що вже років п’ятдесят вважався неабияким фізіономістом.
— Здрастуйте. Коли не помиляюся, ви Максим Свирид?
Той підвівся і шанобливо взяв руку старого. — Так, ви не помилились, Іване Антоновичу. Підійшли до столика, посідали.
— Де Артем?
— В Буенос-Айресі.
— Навіщо? ..
— Він просив нікому не казати. Але ж не вам, звичайно. Він полетів у гості до старого Гомеса.
— До Освальдо Гомеса Пайро? — здивовано уточнив Кардашов.
— Так.
— І нікому не сказав, крім вас?
— І Олекси.
— Сухова? — вловивши ствердження в погляді Максима, старий владно кинув: — Розповідайте.
Одного ранку Артем разом з своєю нареченою Яною Шевченко, — це журналістка з київської газети "Вісті", — прийшли до цього кабінету. Максим і Олекса були вже тут. Як завжди, Артем перш за все увімкнув відеофон, щоб проглянути повідомлення, які могли надійти вночі.
— От так так!.. — вигукнув він раптом.
Всі здивовано озирнулися, Артем дивився на екран, що відтворював відеограму, прийняту о другій ночі. Там був старий-старий, з білою як сніг головою і такими ж білими вусами видатний аргентинський учений Освальдо Гомес Пайро. Артем любив старого. Він вважав Гомеса своїм учителем, хоч їм жодного разу не пощастило зустрітись. Ото тільки й розмов було, що за багато тисяч кілометрів, через відеофони.
— Послухайте, любий мій друже, моя гордість і надія сучасної фізики, — сказав Гомес.
Артем усміхнувся: впізнавав звичку Гомеса висловлюватись пишно й незграбно. Вона зникала, коли йшлося про науку.
— Я надзвичайно шкодую, — вів старий, — що не бачу вас, але даруйте, талановитий юначе, у моєму віці не можна зневажати різницю в часі, що шматує нашу планету. Вночі я сплю, і дуже радий, що ви робите те ж саме.
Старий торкнувся вусів, сумно похитав головою. Потім його зображення розпливлося й зникло. Але голос — старечий, тремтливий, хрипкий — лунав далі:
— Ви повинні до мене приїхати. Я вас запрошую. У мене збереться кілька справжніх учених, дуже небагато, бо їх, даруйте, взагалі небагато. Чотири-п’ять чоловік. Я дещо зробив, юначе, чуєте! Я дещо зробив! Так мені здається... Але я жодного слова не скажу людям про своє відкриття чи, може, просвітлення, чи осяяння, — кажіть, як хочете, — поки в мене не збереться кілька чоловік, яких я справді поважаю і люблю. Ви прослухаєте моє повідомлення, скажете свою думку. А далі... Може, ви почнете сміятись, і я собі скажу: "Освальдо, куди ти пнешся; ти своє зробив — а ти таки зробив чимало, дурню! — а зараз відійди і не заважай молодим. Бо твоє відкриття чи осяяння — це маячня старої сивої коняки і більш нічого". Але якщо я зумію вас переконати... Юначе, йдеться про повну зміну існуючих уявлень про первісну матерію. Ви чуєте? Повну зміну! Науковий переворот. Ви повинні бути в мене завтра, найпізніше — післязавтра. І я вас благаю: нікому — нічого! Я занадто старий, щоб дозволити всіляким пташенятам у науці сміятися з Освальдо Гомеса. Якщо я справді.. помилявся... нехай про це знають
тільки учасники нашої маленької наради. Благаю!... Зрештою, ваш візит буде виправданий хоч би тим, що ми нарешті потиснемо один одному руки... Нехай уже: не зумієте післязавтра, то через два дні, але ви мусите бути... Зважте: мені лишилося жити дуже недовго...
Старий кінчав свою схвильовану промову тихо-тихо, і здавалося, що він втирає сльози... Артем підсилював настройку, зображення не відновилося. Він сказав:
— Я поїду.
Яна була прикро вражена. Вони збиралися завтра летіти на Чорне море. "Медовий місяць..."
Артем подзвонив на ракетодром і замовив місце в експресі. Потім він сказав Яні:
— А чому б тобі не майнути до Москви та не сісти у вагон Залізниці і — аж у Буенос-Айрес!.. Поки ти доїдеш, я з’ясую, що там робиться у старого. Скидається на те, що він зробив щось серйозне...
— Навряд чи так, — заперечив Максим. — Він же сам боїться, як би це не виявилось... — Не наважився повторити слова Гомеса про маячню сивої коняки.
Артем глянув роздратовано:
— Ви, дорогий мій, погано знаєте Гомеса. Йому потрібні дуже серйозні підстави, щоб послати таку відеограму. І я вас прошу: не робіть нікому ніяких натяків про отой самий перегляд існуючих уявлень, що ви допіру чули...
— Все ж таки не робити? — похмуро бовкнув Олекса.
— Все ж таки не робіть. Так просить старий, а він заслуговує на повагу. Янко, а може, тобі пощастить першій серед журналістів світу написати про... надзвичайну подію у світовій науці?
Яна сумно кивнула. Що вдієш, нехай замість Чорного моря буде Атлантичний океан. Тут-таки вона почала дзвонити до харківської каси "Сполучених континентів".
Кардашов зосереджено слухав розповідь Максима. Інколи задоволено схиляв голову: розумний хлопець.
— Артем подався в той самий день?
— Так. Ввечері поїхав і Олекса.
— Теж ракетою?
— Ні, Залізницею.
— Разом з дівчиною?
— Не зовсім так... Хвилин за двадцять до старту Артем подзвонив з ракетодрому і попросив Олексу взяти копії підсумкових обчислень і вирушити слідом за ним. Олекса від ракети відмовився. Йому й досі робиться нудно при згадці про відрядження на Місяць. Хлопець погано переносить простір.
— Навіщо Артему обчислення?
— Хотів порадувати старого.
— Чому він не доручив цього вам?
— Не знаю. Мабуть, він на мене розсердився, що я непоштиво сказав про Гомеса.
— Це, молодий чоловіче, справді обурливий факт.
— Пробачте мені, Іване Антоновичу... Незчувся, як дурниця зірвалася з язика.
Кардашов вдоволено кивнув.
— Я зрозумів так, що того ж таки вечора Сухов виїхав на Залізницю?
— Так, а подруга Соболя виїхала туди ще вдень. Кардашов раптом підвівся й підійшов до стелажів.
Придивлявся якусь хвилину до шифрів, потім впевнено витяг один за одним кілька тоненьких дисків з плівкою. Вставив у апарат. Увімкнув екран. На рівному білому фоні побігли чіткі цифри. Максим зацікавлено спостерігав усі ці дії.
— Ви знаєте, що ваша лабораторія вже більше як місяць передає до Академії таблиці логарифмів?
— Що?!
— Шкільні таблиці логарифмів.
Максим підбіг до апарата. Він дивився на екран, де один за одним виникали знайомі стовпчики...
— Виявляється, що... — Кардашов глянув на Свирида, на стелажі, на апарат, підібгав губи. — Виявляється, що... що даних про вашу роботу немає навіть тут. Чи, може, єдиний примірник забрав з собою Сухов?
Сторопілий Максим мовчав.
— Безглуздя... — прошепотів Кардашов. — Таке, їй-богу, безглуздя, що можна збожеволіти. Хто працював з шифрувальним апаратом?
— Переважно я і Олекса. Інколи Артем.
— А останні півтора місяця?
— Інколи я. Переважно Олекса. ‘
— Треба перевірити апарат і плівки на стелажах.
— За цим наглядав сам Артем. Ви взяли ті самі плівки, які ми вважали останніми даними.
(Продовження на наступній сторінці)