Коли опам’ятався, в голові не було ніяких думок і спогадів... Полежав трохи без руху, потім підвів голову. Він був у довгому еластичному мішку, ноги кудись звішувалися... Спробував підвестись на ліктях, ковзнув униз по похилій поверхні і впав на підлогу. Змійка-замок над головою розійшлася, Артем випростався з мішка. Озирнувся. Він був у камері.
Падаючи, скинув з підвіконня лялечку з їжею, і посуд глухо стукнув об підлогу.
Підвівся. В цей час засвітилася і зникла передня стіна. За нею стояв Фрад.
— Скажіть, будь ласка, — чемно мовив, — ви мене добре бачите й чуєте? Я цікавлюсь, як діє телесистема. Ви ж розумієте, до вас з того боку, зсередини, на екран ще не дивився ніхто.
Фрад стояв зовсім близько, за три кроки. І рівень підлоги був однаковий — що в камері, що в кімнаті за екраном. Підкоряючись почуттю, Артем рушив уперед і наткнувся на екран. Телесистема діяла бездоганно.
— Скажіть, а як це — бути антилюдиною? — запитав Фрад. І за хвилину: — Мовчите? Справді, ви можете собі дозволити деяку нечемність. Що ж, бажаю благополучного антиіснування.
Екран знову став стіною. Артем сів на стілець.
Він був знищений. Він був не більше, як цікавий препарат з антиречовини. Фрад мав рацію: це гірше за смерть. Мертва людина залишається там, її останки включаються у вічний кругообіг природи. Його позбавили навіть цього. Залишилось усвідомлювати своє безслідне знищення, свою наглу смерть і каратися нею, аж поки до цієї камери надходитимуть антиповітря та антиїжа.
Кінець.
Існування після власного кінця.
Якби мати силу зруйнувати стіни камери, щоб антиповітря ввірвалося у вакуум, торкнулося магнітів — і тоді вибух, звільнення...
Кінець.
Добре було б відчути злість і зненависть, навіть відчай. Але все це були надто людські, надто потойбічні почуття. Вони можливі — до кінця, але не тепер. У камері
був не Артем, а тільки негативна копія з нього. Комбінація живої матерії, що звалася Артемом Соболем, вибила з порожнечі власну копію і знищилася, розпалась на елементарні частинки. Їх підхопили атомні приймачі й відвели геть...
"Мене немає", — думав Артем. Він сидів у повному заціпенінні й дивився на свої руки. Потім відчув голод і поїв усе, що було в посуді. І знову сидів за столом.
Кілька разів засвічувався екран. Приходили незнайомі старики, дивилися на нього. Деякі раділи й плескали Фра-да по плечу. Той тримався запобігливо, щось пояснював жестикулюючи, і гострий кадик швидко сіпався під маленьким підборіддям. Артему було байдуже.
Одного разу прийшов старий у чорному урочистому костюмі, лисий, згорблений. У нього були великі собачі очі.
Він довго стояв біля екрана, потім Фрад приніс йому стілець. Кілька днів підряд приходив цей старий і годинами споглядав антилюдину.
Артем сидів за столом і дивився на свої руки. Відчуваючи голод, відчиняв черговий контейнер і їв. Потім жодного разу не міг згадати, що і як він їв у перші дні... Так само машинально відправляв використані контейнери і посуд у вихідний устрій.
Великі руки лежать на лискучій поверхні стола. Під блідою шкірою пролягли голубі вени. Зморшки шкіри над суглобами. На великому пальці — білий шрам. Це він колись обпік у лабораторії.
Підніс руку до обличчя, придивився до шраму уважніше. Точна копія! Не тільки шрам, але й думки і відчуття... Хіба? Які в нього думки, коли він взагалі ні про що не думає... Відчуття? Де вони?
Артем підвівся й почав ходити по камері — три кроки в один бік, три в другий. Він думав. "Хто я такий? Матерія... Але ж це зовсім не та матерія, що існувала там, на Землі. Та ні, я не просто матерія. Людський організм невпинно оновлюсться. В дорослій людині немає жодного атома від того немовляти, яким вона колись була. Але ж вона — таки вона.
Я — це моя свідомість, моя психіка, це весь комплекс якостей, що відзначають не вид взагалі, а індивіда. Я — це певна, єдина в своєму роді й цілком неповторна організація матерії. Не просто матерія, а певна її організація.
Але ж... вона збереглася повністю, навіть у стані антиречовини. То я — це все ж таки я? Я — живий?"
Артем спинився. Помітив, що екран світиться. За кілька кроків від нього сидів старий у чорному костюмі. Розумними очима бульдога дивився на антилюдину.
Артем зневажливо всміхнувся:
— Чуєш, ти! Я єсьм Я!..
Старий роздратовано скривився — навколо його безформного рота збіглися дрібні глибокі зморшки. Черепашача шия витягнулася, за нею потягнувся і весь тулуб — старий підійшов до стіни й вимкнув екран.
Отак краще...
Грюкнуло в приймальному вікні, й на підвіконня звалився розпухлий м’який контейнер. Артем уже впізнавав: це було антиповітря. Розгерметизував міх і з задоволенням дихнув на повні груди. Потім увімкнув вентилятор вихідного устрою...
Я живий. Мені тридцять три роки від роду. Це ж я, я а не хтось інший, бігав хлопчиськом вулицями Прогресу на Богодухівщині, і це на мене, а не на когось, гримала мама, коли я залізав надто високо на отой старезний дуб, що росте біля батьківської оселі. Який дуб! Він би нічим не поступився перед тропічними велетнями, що ростуть у сельві, та куди — він міцніший і густіший за будь-яке тутешнє дерево! Цілий ліс у повітрі, а не дуб. Там можна було гратися цілісінький день, щохвилини робити відкриття або просто сидіти на гілляці, дивитися на небо, що проглядає крізь листя, і линути хтозна-куди за хмарками...
Батько й тепер працює головним оператором тваринництва в Прогресі. Не схотіли старі перебиратися до Артема.
— Як же це?.. — розгублено казала мати. — Та ні, Артемку, ні, ми вже якось тут... Небо, ліс...
Він сміявся:
— Хіба в Харкові немає неба й лісу? Чи повітря не таке?
— Таке то воно таке... Тільки ж там метушня, людей так багато! А поля?
— Оце правда, полів там нема.
Він теж з дитинства на все життя зберіг закоханість у лани, в лісочки, а велика діброва на шляху до Червоного Кута ще й досі часам сниться. Як сон дитинство — так і діброва...
Вони мчали з батьком вузькою польовою дорогою, шаруділи колеса по бетону, а назустріч бігло пшеничне поле. Батько не втримався — вийшов з машини, Артемко — за ним... Підійшли до жовтої стіни. Артемко не міг дотягтися до колосся, а батькові що — він здоровий, підняв руку й схилив стеблину. Десяток шорстких колосків, важких, наче то не зерно, а дрібні жовті камінці, шаруділи один об один, а Артемкові чулося, ніби вони дзвенять. Батько тоді сказав: "Фантазером ти в нас ростеш, синку. Може, станеш письменником?"
Помчали далі, і раптом увірвалася жовта стіна й почалося чорне щойно зоране поле. А он і комбайни крають стіну, бриють землю і залишають позад себе забороновану ріллю.
— Ото, синку, — пояснює батько, — як виведуть люди таку озимину, щоб її о цій порі сіяти, то тільки раз на рік виходитимуть у поле машини: все разом робитимуть — і зберуть, і удобрять, і посіють...
— А скоро таку виведуть?
— Мать, скоро, синку.
— Тоді й картоплю садитимуть влітку?
— Ні, картопельку, мать, таки весною, і кукурузку весною... А гречку ж таки влітку, а всяку городину — двічі й тричі...
Батько звернув з дороги, і помчала їхня машина над ріллею. А за нею — хмара пилу. Он ліворуч майнув білий будиночок — то польова операторська, а біля неї червоним вогником блимнув вертоліт.
— Хлопці на зміну приїхали...
Скінчилась рілля, і знову мчать вони бетонною дорогою, а з обох боків шарудить листям кукурудза, і вздовж дороги лежить товста жовта труба. Артемко знає: якщо прикласти до неї вухо — почуєш шарудіння, наче морська хвиля збігає з гальки. То з поля тече зерно до елеватора...
Літо довге, як життя. Скільки раз Артемко з товаришами підуть за Чапаєвим в атаку, спинять танки фашистів, злітають на Місяць і всі інші планети, що тільки є в Сонячній системі, а накупаються та висмажаться на сонці так, що аж шоколадними стануть... А тоді — знову інтернат. Він тут недалечко, па узліссі.
Артем один у своїх батьків. Здобув у школі кваліфікацію молодшого оператора фізичної лабораторії, зібравсь у Харків — працювати в УФТІ і вчитися в політехнічному. Мати навіть плакала.
— На кого ж ти нас, стареньких, покидаєш, синочку!..
— Тю на тебе! — розсердився батько. — Покидає! Пробі! Та хоч щодня до нього навідуйся. А в неділю щоб додому, Артеме...
Цехи Фізико-технічного. інституту, політехнічний. Тривала практика в Сибірському фізичному центрі, потім у інститутах Академії, Клівленд і Бостон, Гамбург і Аккра... І, нарешті, самостійна робота. Швидко минули роки. За роботою не помітив, як прийшло всесвітнє визнання, як у нього, що ледь переступив тридцять років, з’явилися учні й послідовники. І от як підсумок багатьох років, зусиль колективу, безсонних ночей і скажено швидких днів — дослід на Місяці.
Там він уперше зустрівся з Яною.
Артем пригадав Машеньку з політехнічного. У них були почуття і навіть пристрасть, а дружби не вийшло. Певно, не було кохання. Закінчили навчання й роз’їхалися в різні боки — без жалю і майже без спогадів. А ота мініатюрна Анночка з першої лабораторії... Йому ледь минуло двадцять п’ять, їй було стільки ж. Якось він прийшов увечері до своєї кімнати і застав Анночку там. Дуже здивувався, а вона образилась:
— Хіба ж не ти мене щодня проводжав? А обіймався на роботі хто?
(Продовження на наступній сторінці)