Але ось Артему довелося зробити зусилля, щоб не виказати свого хвилювання: він побачив "музей" антиречей. Це було те, що він планував створити в УФТІ найближчим часом.
— Враження? — запитав Фрад.
— Непогано. Власне, нічого нового, але все сконцентровано, як ніде на Землі.
— В цьому й полягає суть нашого задуму. Просто й геніально.
— Хіба ви не розумієте, що людство буде змушене вас знищити?
— Ви в цьому певні?
— Це безперечний факт.
— Людство нас не знищить. Ми — саме ми! — будемо диктувати людству свої умови. Вас цікавить які?
— Ні, не цікавить.
— Прошу мені вірити, я з великим жалем розлучаюся з вами сьогодні. Але... ви ж бачили наше господарство! Вільна хвилина в моєму житті — це подія. Отже...
— Не турбуйтесь. На сьогодні досить.
— Отже, ви маєте одну ніч. Перш ніж попрощатися з вами, я б хотів висловити одну думку. Ви ніколи не задумувалися про одвічну трагедію ката?
— Уявіть, не мав такої потреби.
— Я розумію. Так от, ця трагедія полягає в неминучості смерті жертви. Як не втішається кат тортурами, як не вигадує найбільш вишукану й довгу муку, — жертва кінець кінцем помре і заспокоїться. А мертві не усвідомлюють, що вони мертві, й не можуть каратися з цього приводу!.. Ви мене розумієте?
— Принаймні — слухаю. Скільки вам років?
— Я ще житиму довго.
— Вас скоро знищать, та не в тім річ. Ви народилися на нашій планеті?
— Так, я народився на цій нісенітній планеті. Я її навіть люблю, а тому й беруся відновити на ній хоч би елементарний порядок. Але про ката...
— Ви не скінчили?
— Даруйте, ще кілька слів. Мені пощастило розв’язати цю одвічну проблему. Я можу вбити жертву, а вона після цього каратиметься своєю смертю, скільки я захочу. Вірте мені — колесування, четвертування та всі інші тортури, вигадані людьми протягом століть, — ніщо в порівнянні з такою мукою. Бути мертвим — і знати це! Парадокс, адже так? Бажаю вам плідних роздумів цією ніччю. Ми зустрінемося вранці.
Вже тоді Артем починав розуміти, що задумав Фрад. Але відігнав страшну думку, бо в ній не було зерна, яке б могло прорости дією...
Його відвели до невеличкої кімнати десь на третьому підземному поверсі. Автомат подав вечерю. Ліжко було широке й зручне. Артем ліг. Він не спав. Було про що подумати. Як сповістити людям, що в руках у злочинців, які ніби прийшли до нас із жорстокої і кривавої давнини, — страшна сила, що за її допомогою готуються заподіяти людству зло? Як розповісти людям, що в сельві, у безкраїх просторах світового заповідника, на тілі планети визрів нарив?..
Це була найважча ніч у його житті. І цілком безплідна.
По нього зайшли двоє. Кожен з них тримав у руках
електричний пістолет, що інколи вживається на полюванні. Зайшли у ліфт і полетіли вниз. Вийшли на дванадцятому поверсі.
Їх зустрічав Фрад. Він не змінився, та Артем був не той, що вчора. Глибше пролягли складки біля носа, ніби обважніла кожна риса обличчя, і хода стала важкою... Фрад ніяк не виказав свого задоволення.
— Прошу, — вклонившись, вказав рукою вздовж яскраво освітленого коридору.
Всі четверо опинилися в маленькій білій кімнаті. Фрад натиснув кнопку — і Артем уперше побачив цю камеру.
— Один з експонатів мого музею розміститься саме тут, — пояснив Фрад.
Артем зрозумів.
— Цей експонат являтиме собою живий труп людини або просто антилюдину — це однаково. Проте він існуватиме, цей труп, у непоганих умовах. Зверніть увагу — оце чорне віконечко ліворуч є приймальними вікном, через яке експонат надійде до камери. Через нього ж таки в камеру подаватиметься все, що необхідне для життєвої діяльності антиорганізму. Чотири рази на добу — порцію свіжого антиповітря. Тричі на день — антиїжу і антиводу. Зверніть увагу на стіл — на ньому лежить електрична бритва! Експонат зможе щоденно голитися, а за бажанням — хоч і десять разів на день. На стіні — досить ємний акумулятор. В нашу програму навіть входить час від часу подавати до камери свіжу антиодежу!..
Це не вкладалося в голові: створено найскладніші механізми, докладено великої інженерної думки для того, щоб катувати.
— Зверніть увагу на оту кубічну споруду в кутку камери. Це вихідний устрій. Він відбиратиме всі продукти життєвої діяльності експоната: використане повітря, використаний посуд — експонату доведеться користуватися невеличкими гнучкими тарілками. Вся ця антиречовина здрібнюватиметься й поступатиме до нас. Вона використовуватиметься для енергетичних потреб. Отже, камера разом з експонатом являтимуть собою, так би мовити, проміжну ланку у виготовленні енергетичної антиречовини. Наприклад, перетворюємо свіже повітря, а одержуємо аптиповітря, збагачене антивуглекислотою... Зрештою, мені однаково, що перетворювати на енергетичні потреби — ртуть, залізо чи біфштекси. Ви спитаєте: на якого дідька ми витрачали час, працю і матеріали?.. А хіба вас не захопив би такий науковий експеримент — створити антилюдину!.. Погодьтеся, що це епохально!
Фрад помовчав, чекаючи на відповідь. Артем не ворухнувся.
— Та й нашим дідуганам буде розвага... — пробурмотів Фрад, перезирнувшись з озброєними хлопцями.
Артем не мав про що говорити.
— Для кого все це приготовлено? Однаково. Для людини. В камеру може потрапити будь-хто. Можливо, вам не пощастило, що в останні тижні на нашому острові ніхто не заслужив на смертну кару. Інакше б камера була вже обжита і ми б з вами зараз спостерігали антилюдину. Ну, цій біді можна зарадити...
Фрад сьогодні був багатослівний. Він упивався собою.
— Ви розумієте, що створення такої камери, і всієї системи живлення — чисто інженерне завдання, якщо ви маєте досконально розроблену теорію, необхідну кількість матеріалів і енергії та певний науковий досвід. Дрібні деталі виготовлялися із звичайних матеріалів, потім проходили імпульсне перетворення. Більш складні механізми монтувалися в вакуумі за допомогою механічних рук з програмним управлінням і фотонним живленням. Ці руки, як ви розумієте, теж пройшли перетворення. А тепер прошу сюди...
Вони вийшли в коридор і відразу ж повернули до іншого приміщення. Це була низька зала, через яку простяглася товста, понад два метри діаметром металева труба. Артем упізнав: робоча камера імпульсного генератора, де речовина перетворюється на свою протилежність. Фрад підійшов до пульта управління. Ось у трубі розсунулися дверцята, відчиняючи невелику камеру в формі паралелепіпеда. До неї підкотив легкий електрокар-столик, на якому стояв еластичний посуд з їжею.
— Перший сніданок першої антилюдини, — зауважив Фрад. — У певній мірі історичний момент. А тепер погляньте сюди...
Він узяв у кутку, де труба ховалася в стіні, тонкий довгий рулон і струснув його. Рулон розгорнувся. Це був контейнер з м’якого пластика, на двох тонких металевих жердинах.
— Дивіться уважно, — казав Фрад, ховаючи в контейнер посуд з їжею. Потім посунув його за дверцята. — Ця річ вміщується до робочої камери. Отак-о. Потім натискається кнопка і...
Дверцята на трубі замкнулися. Електрокар від’їхав. Фрад повернув невеликий важілець на пульті. Він пояснював:
— Через кілька секунд у камері утвориться абсолютний вакуум. Контейнер під тиском того повітря, що є в ньому, розгорнеться й набуде форми лялечки. Потім я вмикаю робочі магніти, і контейнер завдяки залізним стрижням відірветься від дна камери й повисне в порожнечі. Потім — ви стежите за мною? — я покладу руку на оцей важілець, і...
Він поклав руку на важілець і рішуче пересунув його. Тонкий жалібний звук сповнив приміщення — так буває від удару гуде металева пилка. Він підвищувався й міцнішав... Артем знав — зараз генератор подасть імпульс.
Звук перейшов у коротке стримане ревіння — і увірвався.
— Вітаю вас, — сказав Фрад. — Перша в світі антиїжа створена. Зараз розчинився приймальний устрій і наша лялечка, підштовхувана магнітами, ковзнула туди. Дверцята зачинилися. Магніти вимкнено. Якби ми з вами зараз були в сусідній кімнаті, ми б побачили крізь екран, як розчинилося чорне віконечко і мішок з їжею опинився на підвіконні. Підемо?
Артем не відповів.
— Не хочете? Ви, мабуть, маєте рацію. Звичайно, всі ці дії, що ви їх зараз бачили, виконуються автоматично. Повітря подається в таких самих контейнерах-лялечках. Нам доведеться прохати експонат, щоб він усі звільнені контейнери подавав на вихідний устрій. Ну от, тепер я вам, Соболь, показав усе, що хотів...
Фрад уперше за сьогодні глянув просто в Артемові очі. І зрозумів, що той його не помічає. В сірих очах Соболя була напружена думка, болюче запитання, впертість... Фрад сказав:
— Ні, виходу з камери немає. Зв’язку з зовнішнім світом, ви ж самі розумієте, ніякого, крім телесистеми. До речі... — він підійшов ближче, і двоє хлопців, що вже поховали в кишені свої пістолети, теж наблизилися до Артема. — До речі, як ви провели сьогоднішню ніч?
— Задовільно.
— Що надумали?
Артем знизав плечима. Фрад кивнув хлопцям.
Втрачаючи свідомість, Артем відчув знайомий запах і встиг подумати: "Терлін..."
(Продовження на наступній сторінці)