«Градобур» Михайло Петрушевич

Читати онлайн оповідання Михайла Петрушевича «Градобур»

A- A+ A A1 A2 A3

— Були розумні та й трафили ще на мудріших.

— Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

— У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.

— Не знав добре від себе.

Гра-а-ад? — мов спросоння спитав хворий. Він лежав з широко отвореними очима, в котрих видніла мгмрнтомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка ВИХОДИТЬ повагом курка, а на курці їде величезний товстий шур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об'їжджає г їм разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як ли-.■іііки з світячими, як проста сірничка, очима снуються попід г гелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленики плещуть в долоні... На зеленкуватих, на-трудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки... Плаче планета й кличе: "Сюда! Сюда!"

— Щезай! Не піду! Що кличеш?.. Чуєте? Кличе планета д' собі...— пробудившись з-між привидів, говорить хворий до сидячих мужиків.

— Дух святий при вас, Гнатуню! — кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжнім хрестом.

Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі Ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лото-ках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші... Б'ють об його голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.

— Голова!.. Град!.. Град!..— кричить він здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на його мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.

В голові його шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.

— Труби трублять на чотири сторони світу... Чути шум, як би від многих... Отвираються гроби, порохи збираються... Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за па-зуху!5Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину ?.. Стоять, як два лани збіжя: он та тримає клубки в руках... Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка... Ти з чеснич-ком? Тілько всего добра?.. Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро... Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпає-ся за чесничок... Адіть! Вже підтяг єї д' половині... О-о-ох].. Урвався чесничок!.. У смолу... Навіки...

— Він видить суд-божий,— шепчуть мужики.

— Сусе Христе, сине божий!

— Матінко Христова, прости нас, грішних!..

— Христос на престолі сидить; мати єго, апостоли при нім... Рани від тернового вінця на голові6, рана від копія в ребрі..! Рани на руках, рани на ногах... Страшний суд!..— говорить, витріщивши очі, хворий.— Ангел вагу тримає, важить добре і зле... Пішов тиі? Скаменів би-сь... Ото "покая-ніє"! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину... О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить — несправедлива вага...

Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються вздохи й восклики покаянні.

— Світає,— каже, поглянувши на вікно, мужик.

— Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

— Сирота я бідна! Що я тепер пічну? — заводить Па-раня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

4

На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги — далекий відблиск зближаючогося царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим блиском. Білі смуги розширялися щораз дальше, ставали щораз світліші, а над самою горою загоралася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздру-хуючись, хлібороб, і шептав отченаші.

Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; проти неї йшли спішно люди.

— То ви? — питали здивовані.

— Та я...— відповідає Параня.

— Що то можуть люди! Казали, що аарізав жінку! — говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась іти на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта,

— То ти, жінко? — скрикнули майже всі разом.

— Та я, прошу начальника ласки,— сказала Параня. Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку...—

промовило піддурене начальство.

— От як люди; причиниться один, другий... До нас далеко,— боронили людську уломність присяжні.

— Зійшов з розуму? — спитав війт.

— Сирота я нещаслива!..— у відповідь заголосила Партія.

— Таких, бачусь, до Львова беруть? — обізвався один присяжний.

— Беруть? Треба відвезти й заплатити,— квасно з повагою сказав начальник.

— Що е, то е, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити,— сказав другий присяжний — і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.

ГЛАВА ТРЕТЯ Ґ

Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І чим далі розходилася, тим дивоглядніші прибирала форми; тим страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на. головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.

Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого* подивившись, поохкавшись, подивувавшись, відходили і ставали на подвір'ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.

Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір'я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.

— Проступіть же ся, люди! — кричав присяжний.— Ту начальник мають подивитися!

Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.

— Та проступіть же ся! — кричали майже всі разом.

— Ото нарід поганий!

— Гірш худоби...

— Боже сохрани! Хату завалите!

— Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..

— Вступайся, не знати де?

— Мовчи! Знаєш, з ким говориш? — грізно кричить війт до стоячого неподвижно кремезного мужика.

— Аз ким же би? Та з вами...

— Мовчи, драбе!

— Який-єсь ми пан... За громадські гроші...

Війт позирає собачим оком у великій злості на мужика, але руки його сповиті товпою.

— Прийдеш ти!.. Я тебе!..— сичить він, як змія.

— Овва! — підсміхуючись, відповідає мужик.

Хворий лежав спокійно і шептав спаленими устами "старі отченаші".

На сіонській горі, Росте зілє, де мені...—

зачав молитися Гнат, але лайка і напір людей, що туй-туй не падали на постіль, перебивали йому в молитві.

— Молитву не дадуть змовити..— зі злобою в голосі сказав хворий; по хвилі молився далі:

Там мати божа спочивала, Свого синка шукала...

— Гнатку, люди зійшлися, може, би-сь сповідався? — похилившися д* ньому, пригадував хворому стоячий в головах хворого мужик.

— Може, єго пан біг любий простить,— охкали баби.

— Сину мій возлюбленний!

— Снив ми ся сон пречуденний...— голосно промовив Гнат і зачав розглядатися по людях.

В першім ряді стояв війт з присяжними; піт густими каплями котився з їх лиць.

— Іроде лукавий! Що-сь витріщив очі на мене? — поглядаючи на війта і його товаришів, говорив Гнат.— Кров людську ссете, поля свої шарварком обробляєте; хто з бідних не хоче вам панщину робити, фантуєте... Прийшли-сьте дивитися на мою муку?

Між народом зашуміло, як в улию, коли пасічник підкурить порохном: на всіх лицях видніла скрита радість і пробуджена злоба.

— Добре єму вповів! — шепнув мужик, що перед хвилею мав з війтом перепалку.

— Що правда, то правда,— чути було голос із-під вікна.

— З громадського лісу багачі возять, а бідному кимачка не дадуть,— говорили мужики в сінях голосно.

Старшина громадська стояла ні в сих ні в тих.

— Муку велику приймаю з божої руки; нечиста сила перла на мене всю ніч... Що я видів? Що я перетерпів!.. Сила божа помогла мені не датися єму. Нагорода за муку в божих руках,— говорив хворий, а всі підіймались на пальцях вгору, щоби побачити його.

— Виведіть мене з хати,— просив він стоячих коло хати. В хаті пішла суматоха. Люди тиснулися, виходячи з сіней

(Продовження на наступній сторінці)