«Градобур» Михайло Петрушевич

ГЛАВА ПЕРША

І

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п'ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат, на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив'язаний був складаний ніж.

Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжно і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п'янства — пляшки, келішки, високі склянки до пива —: а під-сподом німецький напис: "Wein, Bier und Meth — Nuchim Schinder" *.

Підходячи д' корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні,— але порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима (корчма приймає всякого з от-вертими раменами), вступив до шинку.

* "Вино, пиво і мед—Нухім Шіндер" (нім.).— Ред.

В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинква-гом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам "Славу" і казав собі дати порцію горілки за три нові.

— А то ви, Гнате? — обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця, мужик.

— Та я,— якось ніяково відповів Гнат.

— Як ся маєте? — питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.

— От як видите,— сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.

— А вам що, Гнате? Та вам кров з волося слезить...— питав здивова'ний мужик.

* — Василенків... От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз — підемо разом додому...— стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і оба з Василенковим вийшли з корчми.

2

Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб'ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.

— Ви, Гнате, знов з Шуликами? — зачав перший Василенків.

*— Муку маю велику від них,— понуро сказав Гнат.

— На чім же зайшло?

— Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене... дивіть, що з мене зробили...— дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.

— Ви, може, по "реперту" до суду ходили? — спитав Василенків.

— Нема правди на світі! — гірко скликнув Гнат.— Пани в суді казали, що знаки замалі... Нема нащо "реперту" давати...

— Де нині правда є? Хіба в бозі та в мені трохи,— підсміхуючись потвердив ворожбит.

— В голові палить, якби грані насипав... Муку мені велику бог посилає^ може, я ще переможу €Ї... тоту Шуличку-відьму!

— Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово боже розумієте, а бабу не можете змочи.

— Зміг би я єї, коби не військо.

— Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе,— говорив Василенків.

— Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу,— відповів Гнат.

Так то бесідуючи-то, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами і лотатнем. При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і сполучення з пнем, з котрого росли, вертала їх на перше місце: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.

Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня спіритусу. Була се велика одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Сторчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.

Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: "Чути горівку" — і вступили до найближчої старої корчмини.

Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідли віший.

— Ба, куме Гнате, а у війта? — спитав ворожбит.

— У війта? — роззявивши рота, скрикнув Гнат.— У того злодія?! З Христа ризи би здоймив...

— Робив справу?

— Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.

— Шулики дали, певно, чотири кварти,— підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.

— За мене не мине єго кара божа... Як на такі рани робити згоду? — питав обурений Гнат.

— Та й в суді не ліпшу справу зробили,— підговорював ворожбит.

"Помощ моя от господа, сотворшаго небо и землю..." Під людей добра не буде, погані,— сказав Гнат і умовк.

Нони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх Ооці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи порхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на Олранах чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б'ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.

Коли порон наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові "Славу", посідали на край порона і дивилися горі водою.

З

Сонце спускалося щораз нижче. Чим далі на захід, тим більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум'янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня стоячої на горі церкви, окруженої вінцем високих тополь в парах з розложистими липами.

— Ще маємо кусень додому,— перший промовив гра-добур.

— Я ще більший, бо аж на Ялинку,— відповів Гнат.

— На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський великдень,— сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівля-ни, що вузькою а довгою полосою тяглися рівнобіжно до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.

— Ра-ахма-нський великдень... Ходім: Шуличка зіпсує корову...— приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.

В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його чашку. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса котрого він умів майже напам'ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші, а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

— Дивіть! Лицар і Смерть...— скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

— Що вам бог дав? Який Лицар і Смерть? — здивовано спитав Василенків.

— Не видите? Косу тримає в костистій руці...

— Що вам, Гнате? Дух святий при нас, хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? — вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.

(Продовження на наступній сторінці)