«Градобур» Михайло Петрушевич

Читати онлайн оповідання Михайла Петрушевича «Градобур»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що з ним робити? — спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвір'ї, поховавши руки під запаски.

— Може би, єго додому; най би на своїй постелі лежав,— просила Параня.

— Ото чудо! Той, скаменів би, вліз у чоловіка! — стиха говорили бабки.

— Що ж ви, сирото, будете з ним робити? — жалібно допитувались вони Парані.

— Що я, бідна сирота, буду з ним робити? — заводила Параня.

Гнат лежав на землі, охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав:

— Перемогли ви мене, чортівські сини!..

— Вставай! Ми тебе поведемо додому,— взяли його вговорювати Шулики.

— Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку отцю небесному... Рани на голові, рани на руках... За гріхи мої? Господи,.

ипммлуй мене, грішного! — жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.

Шулики приступили д' ньому і взялись його підіймати, і нов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався цабокй, і не майся рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів — с гала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, вздихали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.

— То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити его: то его, скаменів би, болить, а не того, що п нім сидить,— говорив один старший мужик.

— Бити, кажете?

— Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрес-тянина,— говорив далі мужик.

— Ба, чи не гріх катувати чоловіка? — спитав непевним голосом хтось з громади.

— Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш его, дух святий при нас, хрещених! — закінчив мужик і підступив до Гната.

— Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? — обізвався він до Гната.

— Відступіться від мене всі "ділаючи беззаконіє"! Злодії, фарисеї лукаві! — злобно відповів Гнат.

— Беріть его на руки! — крикнув мужик — і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв'язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чолоєіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли в куті непорушно стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.

— Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! заводила Параня.

— Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму,— радив один мужик.

— У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? — питав другий мужик.

— Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

— Прийшло би на громаду платити?

— А що ж ти гадав?

— Чей его бог милосердний простить! — сказав, зітхнувши, один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп'яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

— Ба, з чого би то? — питала шепотом одна баба.

— З насланя...— відповіла друга.

— З насланя? А може, з даня?

— Та від кого би дане?

— А Шуличка? Вона знає...— цілком стиха говорила баба.

— З того би єму таке прийшло?

— Ідіть геть! З даня минутися можна,— сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.

По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:

— Хто там?

— Та я, Василиха...

— Що там таке?

— Ви нічо не чули?

— Нічо; горить, боже хрань, чи що?

— Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев'яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувшись чим попало, біг дивитися на Гната.

З

Було вже пізно. На голубім небі — небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року,— блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; косарі, йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, квочка хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй, — і ще відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже "покаяніє".

Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав и сторону отворених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.

— У головах Матфей і Марко, у ногах Лука і Іоанн — і ііапгелісти святі4,— говорив він, дивлячись уперед себе,— нечиста сила ломить мене... Студеним вітром преся в хату... (лу-де-но-о...— бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкри-иала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.

— Боже, в тройці святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш — дащ мені силу над всі люди... Огонь, град, голод, дух бурен... Сімдесят сім примов ранішніх, сімдесят сім полуденішних... сімдесят сім північних... Куди лізеш?! — кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати.

— Цілий черво-о-оний... Копитом гребе,., землю... Не сядеш коло мене! Луко! Іоанне! Ратуйте мене, грішного! О-о-ох!..— ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.

— А то его мучить! Сила божа!..— шептали, проснувшись, мужики.

— Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?

— Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година...

— На що мене родила мати моя? Світ цілий — гріхи... Війт, присяжний, радні — один гріх; на священиках — гріхи... В "беззаконіях" родила мя мати моя... На припечі чорний кіт! Во ім'я отця, і сина, і святого... Пішов у каглу... Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог... Хе, хе хе!..— перекрививши рот і вп'яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

— Може би, єму сповіді? — радилися мужики.

— Вар'ята сповідати?

— А Василенкова?

— Що?! Василенкова-а? Ту божа річ іде: євангелістів видить. Ту не єго робота — мантій,— відказували декотрі.

— Спо-о-овіді? Мені сповіді? — звернувшись на хату, питав Гнат.— Я грішний, грішний, грішний... Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої...

— Перед людьми? — здивовано питали мужики.

— Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду божого чекати буду... Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! — говорив, просячи мужиків, хворий.

— Може, ему пан біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає божу волю? — шептали мужики.

— Пан біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить...

— З таких потому великі ворожбити.

— Чи до худоби, чи до людей: все може.

— І град відверне, градову хмару бурить. ^— А Василенків?

— Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

— Ба, чи?

— Казав Дмитро Ханенків: "Я,— каже,— уходжу під вечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! — а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я,-— каже,— в двері — а лялька скіць за образи..."

— Боже, заступи!

— То Ханенків, кажете, видів?

— Божився, на чім світ стоїть, що видів.

— Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б'ють...

— Кара каренна!..

— А по смерті що?

— Та що? Бере душу той у болото з собою.

— А той, що з богом держить руку?

— Тоті з книжок, з письма знають; з божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

— А душа що?

— Душа божа; а як же би інакше? З богом держить і божий є.

— А град?

— Бурить градову хмару примовами.

— Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань господи, яка кара від граду!

— Лише роздрочить пусто.

— То тяжка річ з тим боротися...

— Що кому бог призначив: так уже написано.

— А Василенків що? Мало не минувся.

(Продовження на наступній сторінці)