«Градобур» Михайло Петрушевич

Читати онлайн оповідання Михайла Петрушевича «Градобур»

A- A+ A A1 A2 A3

і : хати на подвір'я. Коли вже настільки проглотилося, що було вільне місце, підвели два мужики хворого з постелі. Він був блідий, як смерть; чорне волосся побільшувало ще блідість, лише рана за вухом і знаки на шиї червоніли. Очі його були тусклі,-а руки з синіми обручками на згибах, мов граблі, опустилися по боках.

Звільна вели, а майже несли хворого через хату, через сіни і посадили на подвір'ї на купці соломи,.накритій кожухом, і обложили з боків і ззаду подушками, щоб міг усидіти.

Люди обступили його тісним кругом; кождий шукав вищого місця, щоби подивитись на нього, лиш війт з присяжними відступив і стояв осторонь, коло плота.

— Як гадаєте, пану начальнику? — питав один присяжний.

— Та що маю гадати? Вар'ят...— відповів начальник.

— Правду пан начальник кажуть: що вар'ят, то вар'ят, нема що казати! — потвердили присяжні.

— Пішлете до Львова? — питали вони.

— Та хто пішле? Тепер робітний час... Хто буде везти? — нетерпеливо воркнув війт.

— Ба, от жінку хотів зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всі? — зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвір'ї ціла гора кимаків з громадського лісу.

— Як не втихомириться, то треба би єго десь відлучити,— радив другий присяжний.

— Примкнеся єго в арешті...— подумавши трохи, сказав війт.

— Таки так,— потакнули присяжні і, спустивши носи, йшли поволі горі вуличкою, відказуючи на дивну вар'яцію Гната.

2

Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті вздихали, і часто було чути слівце "покая-ніє", котре у новицького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить яку забавну комедію або коли заскочать його які незвичайні речі.

— Приведіть Шуликів!..— промовив хворий.

— Шуликів! — зачали кликати люди.

Шулики з старою матір'ю пробивалися поміж товпою до Гната.

Народ чекав, пороззявлявши рота, що то з того буде.

Коли Шулики станули перед Гнатом, він дивився на них пильно: на перший погляд блиснула на його лиці злоба, що в ту мить зникла, а на його блідім лиці заясніла лагідність і покора.

, — Я грішив проти вас, сусіди... Простіть мене, грішного!..— просив хворий.

— Най вас так бог простить, як ми вас прощаємо,— сказали Шулики. Стара зачала хлипати, а її сини стояли нахмурившись... Сльози крутилися в їх очах.

Сповідаюся господу богу всемогучому, в тройці святій єдиному, пречистій матінці божій, ангелам небесним, всім святим, і перед вами, люди добрі! — зачав прилюдну сповідь хворий; перехрестився, і всі присутні перехрестились.

— При війську грішив-єм тяжко... з дівчатами... Людські діти на дурний розум зводив-єм... Гріх "юності" не пом'яни мені, господи! — зітхнувши важко, промовив хворий.

Мужики стояли поважно, баби переглядалися, а дівки закривали запасками лиця, почервонені стидом.

— Крав-єм, на чуже добро важив-єм, шкоду робив-єм, чи в полі, чи в саді... Не тримав-єм ся правди божої: брехав-єм, туманив-єм, крутив-єм,— інакше-м гадав, а інакше говорив... Проклятство було велике! З сусідами, в хаті перед образами, на жінку, на дитину, на себе самого... Худібці-м кляв, божив-єм ся на неправду, образу божу чинив-ем... Грішний я, грішний...— тут перервав хворий сповідь; нагадувався через хвильку, потім зачав далі: — Сварки-м починав, за-видував-єм; раз до церкви полінував-єм ся піти... Образив-єм п'ятноньку святу... Ковбасу-м їв...

Люди ахнули, вчувши той останній гріх.

— Не мав-єм віри в бога, ходив-єм по ворожбитах, був-єм у паливоди, учив-єм ся примов і зашептів... Кривди людської на собі не тямлю, не пам'ятаю... Боже, милостив буди мені, грішному! Боже, очисти гріхи мої! Без числа-м согрішив, господи, прости мені!.. Простіть мене, люди добрі! — ослабаючим голосом просив прощення хворий.

— Най тя бог так простить, як ми тебе прощаємо! — в один голос відповів зібраний народ.

— Правди нема на світі: кождий туманить світ, ніхто бога не боїться... Конець світа приходить... Один з другого кров ссе, ситий голодного не знає, багач мучить бідного, сильний ногами толочить слабого; яке тут може бути благосло-венство боже? — щораз тихше говорив Гнат, а слухаючі кивали головами.

— Чей его пан біг простить! — говорили баби.

— Трохи послабує та й вийде...

— То ему лиш така година прийшла була.

— Хто знає? Така річ любить завертати.

— Опадами приходить... А дурна Гриниха? Не тямите? Часами говорила як при розумі, а як зайшло на неї, то мало село не спалила.

— Жінку хотів різати...

— Хто знає, що ще з него буде?

— Єгомосць що скажуть?

— Що мають казати?

— Сповідь перед людьми зробив.,.

— Е, хто такому що зборонить...

— До ворожбитів ходив учитися примов.

— Проти Таці воював... Чого довоювався...

— От не журіться чужими гріхами; у кождого своїх досить.

— Та я лиш так... Прийшло до слова..

Хворий опустив голову на подушки й лежав неподвижно: примкнені, запалі очі, бліде лице нагадували мерця. По хвилі зачав він рушати губами і слабим голосом просився до хати. Люди перенесли його на постіль і потому зачали розходитися.

До вечора був хворий спокійніший і говорив цілком роз-судно. Під вечір, коли сонце зайшло і рясна роса скропила землю, привиди почалися наново. Він бачив знов чотирьох євангелістів при постелі, просився в них, щоби його пустили зловити Шуличку, що лізе нага, коміть головою на хрест, котрий стояв на найвищім місці Ялинки; коли ж євангелісти не хотіли пуститц його, він вилаяв їх. Вони перекинулися в чортів, і він з розпукою вирвався з хати й мов несамовитий летів горі стежкою до старого, з перегнилим, скривленим перехрестям, хреста.

На крик жінки пустилися за ним сусіди в погоню і по довгій і впертій боротьбі привели хворого до хати.

Він рвався, кричав, плакав, молився: чорти визирали з усіх кутів, євангелісти опустили його, і він, лишений на власні сили, чувся немічним проти ворожої сили. В приступі, розпуки пробував черепом, що схопив з припічка, підрізати собі горло, але сусіди перешкодили, зв'язавши йому руки й ноги мотузками. З покаліченої шиї слизіла чорна, запекла кров.

Рада в раду, стало на тім, що треба хворого замкнути. Післали до війта, а той вислав поліціянта Гриня Куртого, щоби хворого спровадив і замкнув до арешту, що без вікон, лише з малими чотирикутними прорубаними продувами, зліплений з ялинових тертиць, стояв близь корчми на громадській пустині.

Гринь Куртий, хлоп височезний, як смерека, з грабовою палицею в руці і з ключем від арешту за пазухою, прийшов до хати, обдивився, почіхався в потилицю,— що в мужика означає "мисленє" в клопоті — взяв собі кількох мужиків до помочі,— і страсний похід почався. Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня, заводячи, і щораз більша товпа людей.

Крики хворого, гамір товпи викликували з хат цікавих: стояли на містках баби, пнялася по воротах біловолоса дітвора в брудних сорочках, випуливши очі й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припоні, не можучи дати спусту своїй злості на литках ідучої товпи людей.

Через час похід зрівнявся з арештом. Гринь Куртий отворив двері; хворого завели до низької темної комірки і, зв'язавши йому руки, полишили в арешті,

Якийсь час гуторили люди на головній дорозі, перед арештом, потому розійшлися, кождий у своє.

Світили зорі на вечірнім маєвім небі: навколо на схилі небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дівчина молода... З високої дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносився страдальний стогін хворого Гната.

З

Досвіта пішла Параня з сусідами до арешту, щоби відвідати Гната й занести йома поживу.

Він був спокійний; на його лиці значна була якась щасливість, якесь блаженство... Воно лучається в людей ідеї, що багато задля неї перетерпіли — і перемогли.

— Як же тобі, Гнатку? — питала жінка.

— Я здоров; най тому буде хвала! — показуючи пальцем вгору, відповів Гнат.

— Не виділи-сьте нічо? — питали мужики.

— Що я видів?!.— таємно промовив Гнат — і мовчав на всі дальші допити.

— Може, підеш додому... Праця пропадає...— просила жінка.

— "Претерпевый до конца спасен будет!" — відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.

З тим вернула Параня додому.

Гнат сидів в темній і тихій комірці, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив при-земельний вітер порохом... Тут відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що жениться з вітром на вулиці.

Вночі приходили до нього вартівники і, позакурювавши люльки, то допитували його, то самі оповідали, що коли ниділи й чули.

Третього дня вечором вернув Гнат додому .блідий, як стіна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав він ще, але мало-помалу приходив до себе, й життя його мужицьке, повне томлячого труду пішло старим слідом.

4

Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижні.

(Продовження на наступній сторінці)