їхали низом через балку; праворуч — столипінські хутори, а поруч з дорогою, тикаючи в небо голоблями, маячили на обніжках вози. Попід синьою смугою клубками здіймалася курява. Шлях до міста. Віз торохтів нудно й настирливо. Роман звісив ноги через полудрабок і пустозоро дивився в землю. Учора ніби прояснилось у голові, а сьогодні він знову борсався, як у тенетах. "Ну, скажу — помраченіє на мене найшло, нехай тягнуть у суд... А може, таки зглянуться: невже ж останню теличку продавати? Ну, з мене теличку, а з Назара, а з Микити — душу візьмеш чи драною свитою дірку заткнеш?"
Серце стискалося від образи — для миру клопотав, не для себе. А ліс спереду все ще видавався за смужку.
Коли Роман та Микита заявили в конторі, що на таких умовинах не візьмуть, управитель, сміючись під вуса, відповів їм коротко:
— Бачили очі, що купували. Мозолівці дивляться спідлоба:
— Там не буде ста десятин.
А управитель забігав було очима, а потім — як шилом:
— А в контракті що сказано: "Більше чи менше, скільки виявиться". Так-то, хлопці, а за три дні не внесете половини — потягнемо до суду.
Романа ці слова різали, як по живому, і він уперто твердив:
— Нема там ста, як хочете, і більше й менше нема там...
Микита зирнув спідлоба на гостре обличчя управителя і згадав поради Назара.
— А як ми підемо до самого товариша начальника? — якось несподівано вигукнув він.— Може, тут лімент який завівся?
На це вже управитель визвірився:
— Хоч і під три чорти! Теж орендарі! Гадали, мабуть, що й увесь вік будете кров ссати з пролетарської революції. Ні, голубчики, дурниця минулася. Тепер товариш Ленін про таких, як ви, говорить: "Нехай обростають, а ми будемо їх стрич". Диктатура, брат, пролетаріату, а не орендарів..; і за такі взивання при виконанні службових обов'язків, якими ти ображаєш мене, тепер і начальник не помилує.
До кабінету начальника пішов уже сам Роман. Микиті щось несподівано приспічило палити.
— Сівба вже проходить,— говорить начальник,— а ви тепер відмовляєтеся. Так, товариші, не можна. Нема там ста — ми вам не вороги: перевіримо, відкинемо. А угода складалася для того, щоб заставляти виконувати обов'язки. Будемо перевіряти.
Люди сіяли ярове, саджали городину, а Роман ходив як тума. Тиждень уже, як у хаті ні топилося, ні варилось.
Оксана після мертвої дитини й сама дихала на ладан.
Голодна й замурзана малеча скиглила на долівці цілими днями, на долівці й засипала.
"Хоч би грім ударив у мене абощо,— думав Роман.— Не встиг із наймитів вибитися, хата згоріла, зіп'явся на ноги — іди на війну землю боронити. Ну, я ж боронив. Так де ж та земля? Хіба й того, що мені осколком у бік всадило. У-у..!"
Як сторінки книги, стрибали думки:
"Чому приговора не взяв? Ну, нехай, може, на мене помраченіє найшло, так я ж був один, та ще, можна сказати, Микита, а вас же ціла громада... Та на біса той приговор, коли ви чесні люди".
Не звеселив Романа й землемір, якого прислала контора.
"На голові значок блищить, а в голові що? Хіба його перевіриш? Скільки захоче, стільки й нарахує". Разом із землеміром приїхав і якийсь молоденький уповноважений від контори. Роман йому просто сказав:
— Дарма це все робите, товаришу, передавали б у суд зразу, та й годі.
Хотів уповноважений пожартувати, уже й око зіскалив, а глянувши на Романа, лише проговорив:
— Чи чуєте, обійдеться якось, не турбуйтесь, а над контрактом, товаришу, ще й революційне сумління.
Не зрозумів його Роман і тільки безнадійно рукою махнув:
— Хай обходиться, мені вже однаково, хіба для других буде наука, як мирові служити.
Землемір апатично оглядав покривлені стіни і по них бліді паростки рослин. Голий вітер на полі продув наскрізь його тендітне пальто і зробив червоні руки схожими на гусячі лапи. Голодна фантазія міської людини— ще в дорозі намалювала собі перед ним варене, смажене й печене, але на цьому непокритому чорному столі був лише густий шар пороху, і тому присмерки, що сунули на вікна, були безпорадно нудними і тхнули мишачим послідом. Розмову, яку намагалися вести уповноважений з Романом, тягли вони нудно й немічно, ніби лише для того, щоб під дзюркання цвіркунів не думати про добру вечерю та свіжу постіль.
Землемір сидів біля сонного вікна й лише раз запитав:
— За горло вже, значить, бере куркуль, а комнезам же ваш де? Чи ви гадаєте й самотужки справитися?
В голосі його вібрувала злість. Роман на це аж скрививсь:
— І ви тієї ж? Та на біса нам той незам? Нам хліб нужен, зерно, товаришу, нужно, та щоб ми однієї думки були. А то, бачите, злидні неначе й голови у всіх відібрали. А ви — незам.
Землемір сердито плюнув на підлогу і, ляскаючи долонею по кулакові, затупсав по хаті. Коли хто затягувався цигаркою, вогник блимав кожного разу на міді його значка і непокоїв Романа. "Хіба його перевіриш? Скільки треба, стільки й нарахує",— думав він. І мозолівці також думали: "Захоче — обдурить". Порадили Романові хоч тепер пильніше доглядати. Роман на це тільки махнув рукою:
— Тепер все одно: захомутали вже.
Тоді доручили Гнатові записувати "чисто все". Тут же попросили в землеміра й аркуш паперу.
Другого дня до самого вечора були на межі. Юні поля пахли сонцем і зеленою кров'ю рослин, від чого кров у людей робилася бурхливою і неспокійною. Парубійки, які бігали з вішками, стрибали через закопи, як бузівки, щебетали ли-ховань молодицям на шляху, і їх молоді голоси дзвінко відбивалися" від лісу. Навіть на Микитиному обличчі заграла спокуса весни.
— Гнате, гав не лови,— кидав він до гурту,— дивись, он землемір цілу десятину в кишеню потяг.
Гнат заклопотано підводився з зеленого долу, настирливо совав свого носа в абрис землеміра, щурив око над трубою, потім крізь кулак і все писав собі на папірець.
А Романові до всього було байдуже. Він, сірий, з наїженою щетиною бороди, сидів опукою на закопі й дивився кудись далеко поза межі цієї землі.
Прийшов і Назар Кардаш. Видно, за ніч він щось надумав, бо балакав ще більш упевнено.
Під кінець кинув навіть з презирством:
— Ех ви, гниди, а не граждани — вас ще тільки нігтем, а ви вже й рачки, а де ж залізна рука робочих і крестьян?— Потім пішов до Романа й роздратовано запитав: — А ти вже здихаєш? Хоч до вечора підожди... Теж мені громадянин-гражданин!
Зеленкуваті його очі, як скельця теодоліта, гостро блискали на побитім віспою обличчі.
А Роман ніби нічого не чув. Тоді Кардаш плюнув собі під ноги і з межі повернув до Гаврилівки.
Об обідню пору Гнат забув про обов'язки контролера, засунув за халяву свій "абрис" і потяг на село обідати. Назад повернувся він, коли вже праця на полі була скінчена, але Гнат встиг поторсати важок під теодолітом і поставити до свого "абриса" ще одну паличку, потім із половини цього "абриса" він скрутив козячу ніжку і, вважаючи доручене діло вже закінченим, зітхнув з полегшенням.
Увечері з межі пішли знову до Романа. Йшли похмуро й мовчки, ніби разом із вечірніми присмерками насунулась і думка про якесь нове життя, а яке воно? Он і Мозолівка вже скаламутилась, як повідь повесні.
Біля Смеркалових воріт стояли коні, на яких їздив управитель. Помітивши людей, що надходили з поля, сіра постать у капелюшку з облізлим колібрі метушливо зсунулась з екіпажа й зникла в дворі. За дебелими ворітьми загриміли важкими ланцюгами собаки.
Коли вийшли на дорогу, уповноважений від контори, ніби обрахувавши вже намір, звернувся до Романа:
— Кріпися, козаче, отаманом будеш. Гляди, ще й контора тебе стане просити, щоб хоч по вісім забрав.
— Нехай хоч і даром віддають,— кривлячи губи, відповів Роман,— мені тепер однаково: те, що я за тиждень перестраждав, уже не викупиш пудами.— Потім додав згодом:— А землі нам не брати.
На порозі зустріло заплакане дівча:
— Тату, мама кажуть свічку їм дати в руки, а я не знаю, де вона.
В темній хаті почорнів сірий вечір і дихнув вогкою задухою.
За весь час, доки землемір роздратовано цокав на рахівниці і креслив біля підсліпуватого каганця фігури, Роман лише раз зайшов до хати.
Порився він на божниці, заглянув до мисника і вийшов кудись до хатинки. А сусіди, повертаючись з поля, забігали на світло каганця, дивилися на землемірове креслення й сміялись із Гнатової арифметики:
— Точнісінько так і в нього було,— і їхали собі додому. Двері не зачинялись, бо натомість приходили другі.
Дехто тикав у папірець заскорублими чорними пальцями й говорив:
— О, бач — ярки. Буде хоч на прогульку куди ходити Романові.
Прийшов і Назар Кардаш. З ним було ще двоє із Гаврилівки. Подивився Кардаш на план і хазяйновито запитав:
— Ну, скільки наміряли?
Землемір заклопотано відмахнувся рукою.
— Встигнете!
— Та нам все одно, скільки там не буде, а оце товариші з гаврилівського незаможу,— і він кивнув на тих, що зайшли разом з ним.— Так вони, значить, всі до компанії пристають.
— А ні,— так і самі,— додав один із гаврилівців.
— Де Роман?
— Та він, мабуть, коло баби.
Землемір нарешті цокнув востаннє на рахівниці й собі теж запитав:
(Продовження на наступній сторінці)