Пасажир озирнувся на візника, одним рухом поставив пані на землю і застерігаючим голосом зашепотів:
— Тьотю, майте голову на плечах. Чого вас сюди принесло?
Пані хлипала й силкувалася знову положити голову йому на груди,
— Любий мій хлопчику,— уже тихо шепотіла вона,— ти в гості приїхав до тьоті? Але ж...
Він знову стурбовано озирнувся на візника, який випріг коней і зацікавлено розглядав уже пані. Від опудала, що виставляють на коноплях, вона різнилася тільки живими очима, повними радісних сліз
Приїжджий узяв твердо пані за лікоть, і вони зайшли за будинок.
— Ах, Володю,— кинулася вона знову йому на груди, лише заступила їх похилена стіна,— чому ти не прибув тоді з військом? Це ж усе було б ціле, воно ж тобі призначалось,— і вона закохано подивилася в його колючі очі,— ти ж мій єдиний нащадок. А тепер? Ти думав, що я все ще тут живу?
— Цього я не думав,— дратуючись відказав він.— А тепер будемо думати.
В цей момент, крадучися кішкою, поміж дерев у саду замаячив Андрій Смеркало.
Приїжджий нервово закусив гострого вуса й насупив брови. Зніячився й Смеркало. Потім несміливо проговорив:
— Може, хазяїн приїхали?
— Так, хазяїн,— відповів приїжджий, натискуючи голос на останньому слові.
— Значить, від контори?
— І від контори. А ти що — може, теж хотів орендувати?
Пані нетерпіла щось сказати Смеркалові, нарешті запитала:
— А коли ж зберете оренду? Ви ж обіцяли сьогодні. Смеркало забігав зляканими очима по незнайомому, а
той запитливо вставився на пані.
— Ах, Володю, ти не дивися так сердито на нього. Вона нагнула його голову і зашепотіла на вухо. Задоволена усмішка викривила иебожеве обличчя.
— Угу,— нарешті протяг він.
Пані також пошепки проговорила й до Смеркала:
— Мій небіж,— і повела очима в бік гостя. Здивований Смеркало теж озвався тільки одним словом:
— Ага-а.
За півгодини пані, умовившись з небожем, що вона зачекає на нього на шляху, як тінь, розтанула на узліссі.
Смеркало ще раз пообіцяв, що завтра вже обов'язково завезе оренду, й пішов з небожем пані оглядати маєток.
— Гарний садок був,— говорив він, обламуючи сухе гілля,— тут його дві десятини, це вже правильно, бо ще наші батьки його орендували. А ото яруги — одне невгодіє, хіба вівці лише пасти, а його там, мабуть, десятин на вісім набереться.
На гречківці густо зеленіла озимина.
— Оце вам уже й бариші,— розважно провадив далі Смеркало,— вони не питали, коли взяли, ну й ви їх не питайте. А тут десятин двадцять буде.
Він хутко прикинув в умі й хитро підморгнув до небожа Пані:
— Це вже, вважайте, сто шістдесят пудів у кишені.
Небожеві пані було не до вподоби таке фамільярне поводження з ним, але розмова про пуди заставляла посміхатися хоч короткими кидьками. А Смеркало немов був господарем цього маєтку.
— За планами тут ніби менше, але мужикам його завжди здавали за сто десятин.
Коли небіж пані збирався вже сідати в фаетон, Смеркало нагадав ще раз:
— Так ото ж, Володимире Петровичу, щоб так, як я говорив, то буде діло,— потім додав пошепки: — І бариня не будуть голодні. А коли попаде до таких, як ото Назар або Роман, то плакали ваші грошики.
— Гаразд, значить, до суботи, я буду чекати на тебе у конторі,— і сунув руку, Смеркало обережно стиснув її обома руками і повернув до лісу, а фаетон по зеленій траві загуркотів на Мозолівку.
Сестра Назара, Кардашівна Оксана, за Романом, а в Романа знайомий служив у конторі, що орендувала землю. Додали ще Микиту, той ніколи не відмовлявся:
— їдьте й робіть. Та скоріше.. Нехай нам здають в оренду.
Поїхали.
Знайшли знайомого. Десяток крашанок — радить брати. . — Торгуйтеся тільки на совість. Пообіцяли колись випити по чарці й пішли до контори. Зайшли.
В конторі кажуть:
— Заждіть: начальник занятий.
— Може, й занятий, хіба це те, що в нас?
Чекають. Довго чекали. Навіть замарудило від тих ци* гарок, коли дозволили й мозолівцям зайти до кабінету. . Вислухав заклопотаний начальник і, ніби винувато, каже:
— До секретаря, будь ласка, зверніться.
Коло столу секретаря — як на підторжі. Микита попробував ліктями, але зразу ж якась панночка наробила крикуз
— Хуліганство! Гунни якісь, а не товариші!
Микиті слово "гунни" не сподобалось, і він, як стигла вишня, виліз назад.
За півгодини попереду вже ліз Роман.
— Хух, насилу добилися!
— Ви кажіть, що вам треба, а хукати будете десь собі на вулиці.
Роман почервонів.
— Та нащот оренди ж.
— Якої оренди?
— Та про маєток.
— Вам, мабуть, до земвідділу треба, а ви в мене час відбираєте. Ще хто там?
— Та як же, товаришу, коли ж це до вас
— Не заважайте, товаришу. Зверніться до дежурного. Роман глянув на Микиту, а той на нього, і обидва разом
занепокоїлись:
— Тебе б побила лиха година, ще й не встигнемо за сьогодні.
Знову пішли від столу до столу.
В коридорі на стільці без одної ніжки сидів вихрястий хлоп'як.
— Де воно в біса тут дежурний? — питав Роман.
— Я дежурний! Роман аж сплюнув:
— Чи бачили таку оказію: це ти про оренду знаєш, чи що?
Хлоп'як витер рукавом гострого, як у горобчика, носа і вирішив образитись.
— По-перше, на підлогу не плюйте, це вам не царський режим, а по-друге, є у вас заява з гербовою маркою?
— Заява?
В Романа й плечі обвисли.
— Ні, мабуть, попереду давай запалимо.
Кінчик гострого носа підстрибнув, і ластовинчате обличчя одразу забуло образу.
— І мені можна? Дозвольте більше взяти.
— Бери.
— Слухайте, якщо ви про оренду, так це до нового управителя. Он то його двері.
Лише ступили до кабінету, гостре обличчя небожа пані Бугайської висунулось назустріч із-за столу.
— З Мозолівки? Управителя вам? Я управитель контори "Заготзерно".— Він підняв плечі й відкинувся на спинку крісла.— Здаємо в оренду маєток пані Бугайської, але (він вдивився в незнайомі обличчя) це доведеться, мабуть, до суботи почекати.
— Куди там чекати, товаришу, коли он земля вже як порох? Це ж лише два дні оці й годують людей.
Управитель стукнув гострою потилицею по спинці крісла, перерізав усмішкою обличчя, як тріщиною, і сказав:
— Добре. По дванадцять пудів на гурт і ні фунта менше.
Мозолівці згадали пораду: торгуйтеся.
— По вісім,— каже боязно Роман.
— Дванадцять.
— Вісім... ну — дев'ять!
Обличчя управителя робиться ще гостріше:
— Дванадцять, не даєте? Злякано зирнув Роман на Микиту:
— Та ми ось підемо порадимося.
Вийшли, ще раз скрутили по цигарці. Потім Роман чвиркнув крізь зуби й каже:
— Воно як припустити, що десятин з двадцять є вже готової, то ніби й нічого.
Микита застерігає:
— Гляди, ото, видно, жулик сидить, що торгується: очі так і нишпорять.
— Ну, а ти як думаєш? — провадив своєї Роман.
— Кажу ж тобі — жулик.
— Та я питаю нащот ціни.
— Гляди, щоб тільки не об'їхав — ото й усе.
— Так і ти ж дивись.
— А мені хіба що, я собі так: кажуть — їдь, чого ж і не поїхати.
— Ну, по десять можна, я думаю? — вже дратується Роман.
А Микита — байдуже:
— Авжеж, то таке: скажуть по десять, то й по десять даси.
Допалили цигарки і знову до кабінету. Управитель сидить, наприндивсь, як індик:
— Дванадцять!
Хоч ти кров з носа... Роман чухає потилицю, а Микита не зводить очей із рук управителя:
— Значить, і по десять не буде?
— Навіть і по одинадцять, не те що по десять.
Роман уже шкребе потилицю (сказано в Мозолівці: "Беріть"),
— Ну, ти як, Микито?
— Та я все бачу.
— Ну, а щоб по дванадцять?
— Та то вже скільки скажуть. Управитель розкрив срібний портсигар:
— Беріть, товариші!
Роман узяв і, затаївши дух, припалив. А Микита лише око примружив на золоту монограму.
— Ну, так що? — запитує управитель з усмішкою.— Будемо писати договір? Контракт?
— На всю?
— До клаптика, щоб я й стежки туди не топтав. Надрукували умову й прочитали:
— "...1923 року місяця квітня 13 гр-ни хутора Мозолівки Роман Шкандиба і Микита Бубна склали..." і т. д. і т. д,
Роман дивився просто в рот управителеві. Микита розглядав по стінах плакати, а управитель торохтів, як барабан.
— "... в тім, що вони беруть..." Дочитали.
У Романа стрибали в голові: "валюта, товарний карбованець, витрати, операційний план і тисяча двісті пудів пшениці".
"Якби ще раз прослухати",— думає Роман. А управитель знову папіросу і з усмішкою, як з новою копійкою:
— Підписуємо!
(Продовження на наступній сторінці)