І перший розчеркнувся на ввесь аркуш: "Уповноважений заготконтори",— а далі були одні хвостики.
Роман думав: "Ще за дурня порахують". Бере перо й собі після "Ро Шкандиба" тягне хвостика.
А Микита нічого не думав: витер об голову перо й мовчки пошкрябав десь на чистому місці.
Взяли копію, з'їли біля воза по окрайцю хліба й поїхали до Мозолівки.
Микита й на возі згадав:
— Ну й жулик, видно, отой, що підписував, спеціальний жулик: бач, якого хвоста закрутив. Гляди, Романе, щоб не об'їхали.
— Та ти ж чув, що читали?
— А хіба його розбереш: белькоче, як індик той.— Потім зробив на очі затінок від сонця і вставився на шлях: — Чи не Андрій Смеркало ото котить?
Придивився й Роман:
— Він і є.
Хутко надкотилися вози. Засмикавсь Смеркало на мішках, а Роман ніби аж зрадів:
— Ну, дядьку Андрію, ось земелька,— і повихав контрактом.
Якби грім на місці розчахнув Смеркалову коняку, і то, мабуть, менше було б здивування в його очах.
Тільки кинув: "Що?" — і навскоки до міста.
У місті радіо щогли в небо і — Європа в маленькій кімнаті; а на селі радіо — Химка: хустку на голову сорокою через тин:
— Чули? Приїхали... взяли в оренду!
І за п'ять хвилин у Романа повна хата.
Смеркалові свати попереду на присінках топталися та знизували плечима: чогось не могли зрозуміти, а далі й до хати зайшли.
— Ну, що ви привезли — розказуйте.
Роман сьорбав холодний борщ і почував себе героєм: для миру клопотав.
— Що привіз? — дістав папірця й кинув на стіл.— Землю привіз. Ось нате, читайте.
Гнат (був колись ротним писарем) накостричив чуба й почав читати. Слухають мозолівці, слухає й Роман: "Всі податки й продподаток, ще й по дванадцять пудів з десятини і тисячу двісті пудів неустойки..." Забігав очима по обличчях — насупились. А Смеркалові свати:
— Цебто і за ярки, і за ставок теж по дванадцять? — Пересміхнулися, немов козиря прикупили.— Добра тобі комерція — бувайте!
Вийшли. А за ними рушили й інші. Роман схопився, аж борщ — на стіл.
— Куди ж ви, а про землю?
— Коли б по три, та щоб чиста, без иалогів, тоді я хоч і всю, а так і ступня не треба.
І теж із хати. Інші й собі:
— Можна вже й по п'ять дати, але ж не за ярки. На гречківці — то й я візьму.
Гнат ще раз накостричив чуба й зневажливо кинув:
— Ех, ви, голови полісаднікова, куда ж ваше обращеніє було, коли контракта підписували. Ну, ми заберемо, в акурат, по дванадцять за пашню, а невгодія, обратно, кому зостануться? А це пропорція.
Романа ніби обсипало гарячим піском: люди виходили,-
— Так чого ж ви писок вернете? — крикнув він услід.— Усім же миром брали!
Сусіда кинув уже з сіней:
— А я підписувався?
На це тільки й чекали ті, що тупцювалйся ще в хаті:
— Отож і ми кажемо: хіба ти нас списував? Де це видно? Чи ти гадаєш, що бідак має з чого й по дванадцять заплатити? Попробуй сам похазяйнувати, коли ото так узяв.
Роман схопив договір:
— А це що? Ось написано все, брат!
Очі стрибали з рядка на рядок. Про мирян ні слова: умова складена була лише з ним та з Микитою.
Роман посунувся на покуття. А люди — були й нема.
Біля одвірка раптом заголосила жінка. її серце відчуло біду раніше, ніж докумекався чоловік.
Роман упав головою па стіл, і розкуйовджене волосся застрибало по розлитому борщі: "Шістсот пудів через тиждень? А де їх узяти? Ну, теличка, ну, хата... а потім попідвіконню?"
Приходив Микита. Його вже лаяли на вулиці. Роман дивився червоними очима й питав:
— Де ж були хоч твої очі?
— А хіба я не казав, що то жулик?
— Що ж тепер?# Через тиждень строк.
— А мені що, мир, значить, і поїхав.
— А як до суду потягнуть? Микита в сусідах.
— З голого — що з святого.
Роман заморгав, струсив на долівку росу з очей і відт вернувся.
Жінка вже переголосила перший біль і почала гострити злість, як мантачкою косу:
— Дурніших на весь хутір не знайшлося,— прискала вона.— Ось ми, мов, зробимо. Цілий вік ніхто не міг, а ми— за день... Куди ж пак, розумні!
Микита косився на великий Оксанин живіт і мовчки чухав потилицю. А Оксана не вгавала:
— Злиднів, бач, мало зазнали, так треба ще, щоб по завійку з власної хати дали.
Романа це мов тупою пилкою пиляло:
— Оксано, хоч ти перестань, і без тебе вже тошно.
— Ні, не перестану. Як будуть цінувати, то й моїх подушок не помилують, а діти хай тоді за торбу та за дасть біг попідвіконню мантачать.
— Чого там цінувати,— вставляє й Микита.— Хіба мир допустить?
Краще б на шпичку наштрикнули Романове серце. Він люто торохнув кулаком по столу:
— Мир — кажеш? Хто, Смеркало, Лука чи Кіндрат тебе застоять? Аякже! Вони візьмуть земельку, скажи тільки, що несила твоя — з горлом видеруть, та тобі тільки дулю дадуть. Куди ж пак, із рук голоти брати: ні, їм треба, щоб ми прийшли до них та вклонилися: "На вас он тільки й надія..." А не діждуться павуки прокляті!
— Аякже,— перекривила Оксана,— у вас і без них від зерна засіки тріщать.
— Не мішайся, Оксано!
— Тепер — не мішайся, а як їхав, так послідню копійку видрав.
Роман ще лютіше вдарив по столу:
— Не встрявай, куди писок не лізе, говорю тобі!
— А як цінувати, то...
Оксана ойкнула, очі під лоб і посунулася біля столу.
Микита насунув на очі шапку, подивився на великий Оксанин живіт і вийшов із хати.
Перші гулі справляла весна: полем дули голі вітри, і в оксамит прибиралася вечорами рілля.
Щоранку мозолівці, як на ярмарок, їхали на поле. На обніжках до малинових присмерків маячили вози, коні й окремі крапки людей. Поверталися додому мозолівці засмажені на вугіль, з сильним духом землі.
А Роман сидів тумою біля столу й дивився пустозоро в темний куток. Гостра злість, як биті скельця, роздирала йому груди. Хотілося затиснути всю обиду в кулак і торохнути ним або себе по голові, або отих жмикрутів, щоб від них залишилась сама дробина. Може, хоч вона вже не буде подібна до своїх зажерливих батьків...
"Ну, я ж вас провчу,— кивав він*до вікна,— ви пізнаєте, як чужими руками жар загрібати!"
А напасть вагніла ще більше: в хатині, в муках рожання, стогнала Оксана. Заходили вечорами сусіди, радили: "Бери сам, а потім від себе. Може, й не заробиш, але ж і в збитках не будеш". Роман тоді говорив: "Авжеж, що так, приставай до компанії". Сусіда брав шапку й низько вклонявся: "Спасибі вам, себто не мала баба клопоту та купила порося... Куди вже нам, неписьменним".
Роман схоплювався і, як зловлений звір, носився по хаті:
— А-а, неписьменні! А як від барині брали, так про це не гадали. Гаразд же, гаврилівцям віддам, чортові, дияволу віддам, себе зведу, а вклонятись не стану нікому.
Найпізніше заходили такі, як і він, і винувато говорили:
— Ми ж не відмовляємося, хіба нам не потрібен попас, чи що, ну що ж, як несила наша — дорого.
Один лише Назар говорив, як сокирою рубав:
— Матері вашій трясця! Не я казав — "складаймо не-замож2 ", так ні — боялися, що голотою прозивати стануть, все в пикаті перлися!
— Ну, та й що б твій незамож зробив?
— Що? Зумів би кому слід на пузо наступити, і зерно б усе до фунтика було. І другі б кінці знайшли.
— Ну, вже розпатякався... Ти краще скажи, що зараз робити?
— Брати та й сіяти.
— А платити — жолудями? Назар визвірився:
— Ну, так до чорта контракт. От ще отара безголова зібралася!
— Так підписано ж!
— А може, то елімент якийсь контракт писав? Хіба їх мало до Радянської влади приссалось?
— Елімент! Володимир якийсь, а не лімент, а далі біс його знає — може, лімент який. Назар дратувався:
— А на скільки ви склали умову, на сто десятин? А там стільки і в заводі не було, це я й без плану докажу.
— А він є такий?
— Вам— показували його?
Роман увесь час підпирав долонями голову і всотував поради, як пересохла земля вологу, а на останні слова навіть голову підніс:
— План?
Аж очі засвітилися зірочками:
— Немає плану, це і в конторі говорили, що, мабуть, згорів у маєтку.
— Дивися ти, клятий Назар, і придумає.
— Ну, так що тепер?
— Давай, мов, сто десятин і ні клаптя менше. Прийшов Микита. Радились і вирішили: на ранок знову до міста..
За два дні перший раз ущипнув Роман крихту хліба і через силу її проковтнув.
(Продовження на наступній сторінці)