«Останній акорд» Петро Панч
Читати онлайн оповідання Петра Панча «Останній акорд»
Марківський полк поспішно покидав місто. На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу, тріскали безладні постріли, схоплювалися крики й лайка. Обивателі щільно зачиняли віконниці, замикали двері й, здавалось, затамовували дихання, намагаючись нічим не привернути до себе уваги війська, що тікало перед Червоною Армією.
В квартирі присяжного повіреного Бараха вікна не мали віконниць, і тому в кімнату долітали всі звуки з вулиці. Зарипів дощатий тротуар під важкими чобітьми. Барахова дружина, Федора Михайлівна, обережно опустила на блюдечко чашку з чаєм і прислухалась.
— Зупинились?
Від її здушеного шепоту у Бараха тривожно забігали очі, він витяг до вікна шию і затаїв видих. Крізь сріблясті розводи на мерзлих шибках проступала ніч, десь на заметах стогнав вітер і кидав у шибки сухим снігом.
— Поминули,— видихнув Барах і вже голосно сказав: — Налий чаю, міцного! — І, щоб зовсім загладити враження від щойно виявленого страху, вдавано байдуже заспівав: "Налей, налей бокалы полней..." — але його спів скидався більше на схлипування, і він ніяково замовк.
Настрашений панікою в місті, Барах твердо вирішив і собі тікати з білими на південь. Одна зібрана валізка вже стояла під стіною, а решта речей і скриньок ще валялися серед кімнати. Щоб розвіяти тоскну мовчанку, Барах, потираючи мерзлякувато руки, сказав:
— Ну й мороз, так десь можна й замерзнути!
Федора Михайлівна звела на нього великі з поволокою сірі очі, затінені довгими віями. В кожному русі чоловіка проступала нерішучість, що робило його смішним, коли він намагався говорити байдужим голосом, і це дратувало Федору Михайлівну. Стримуючи себе, вона сказала:
— Засвіти лампадку.
— Що за тон, Доро?
Вразив його не стільки безапеляційний тон, як іронічна глузлива посмішка. Вона глузувала з його вагання у відношенні до денікінської армії, але ж тепер питання вирішено остаточно, і Барах знизав плечима.
— Що значить, засвіти лампадку? Ти все ще боїшся де-нікінців? Що це тобі — матросня, чи що? Кращий полк нашої армії! Нарешті, ми ж з ними, а не з кимсь іншим будемо тікати, а ти якісь заклинання вигадуєш.
— Засвіти лампадку. Слуцькі теж збиралися з ними тікати.
Будинок Слуцьких стояв через вулицю. Сьогодні цілий день навколо нього літало пір'я з випущених перин. Барах навіть підстрибнув на стільці: він уже давно не має нічого спільного з різними слуцькими і сварився, коли дружина забувала про це:
— Ти Слуцьких не став мені в приклад, ми ікони тримаємо не для показу.
Глузлива посмішка, що все ще не сходила з губ Федори Михайлівни, нарешті збурила Бараха:
— Чого ти хочеш, може, краще нехай нас повісять?
— Я хочу заснути й прокинутись у царстві, де не будуть питати ні віри, ні родичів.
— Тобто на більшовиків чекати! Чого ти від мене хочеш, щоб я став "пролетарі*! усіх країн..."? Це не моя програма.
— Не кричи, дитину розбудиш. Табличку зняв з дверей? Я просила тебе.
— Ти мене починаєш дратувати!
З другої кімнати вийшов кучерявий хлопчик у довгій сорочечці. Кулачками він розтирав припухлі від сну очиці й безпорадно кліпав на світло.
— Мамо, і нам солдати будуть випускати пір'ячко з подушки?
Федора Михайлівна підхопила хлопчика на руки й з докором глянула на чоловіка.
— Вони вже поїхали, дитинко, нас ніхто не зачепить, ходім спатки, а завтра й ми підемо далеко, далёко.
Барах наморщив чоло: прізвище, якого він не міг перемінити разом з віросповіданням, стояло під його професією: "Присяжний повірений". Ці слова він вважав за надійну барикаду і тому не тільки не знімав з дверей таблички, а навіть начистив її самоварною маззю, але дружина, можливо, мала рацію, і він мовчки поліз на стілець, щоб хоч засвітити лампадку перед образком Ісуса Христа: не всі ще денікінці вийшли з міста. От знову чути кроки за вікном. Хтось зупинився проти гайку. Барах наставив вухо. Із спальні вийшла Федора Михайлівна і уклякла біля столу. Сріблясті квіти на шибках ураз спалахнули рожевим відблиском, мабуть, од запаленого сірника.
В кімнаті ніби голосніше зацокав годинник, ще дужче зашипів самовар.
Барах обережно зліз із стільця і теж став біля столу, повернувши голову до дверей.
— Хтось, мабуть, хоче прикурити, а надворі такий вітер.
— До нас,— сказала Федора Михайлівна.— Виглянь у сіни.
— Навіщо я буду виглядати—відказав Барах, нервово знизуючи плечима.— Я хочу пити собі чай.— Він присів до столу і щойно підніс до рота ложечку з варенням, як у двері хтось постукав. Барах поперхнувся, а Федора Михайлівна помітно зблідла. Після короткої паузи грюкання повторилось, але тепер уже до кулаків приєдналися й закаблуки, потім зарипів сніг під самим вікном, і шибки знову спалахнули, але вже від пострілу. Федора Михайлівна зойкнула:
— Не відчиняй, Лев, чуєш, погаси лампу!
Барах все ще тримав біля рота ложечку з варенням і не ворушився. Федора Михайлівна навшпиньках підійшла до сіней, тоді він звівся на ноги і, мов заворожений, чіпляючись за стільці, вийшов у сіни. Двері вже тріщали від ударів, і Барах не своїм голосом крикнув:
— Хто там? Прийдіть завтра!
З вулиці забубоніли сердиті голоси. Барах, увесь тіпаючись, почав знімати засуви з дверей.
Федора Михайлівна напружено вслухалася в голоси, вони вже чулися в сінцях. Може, бандити? В кімнаті всі речі були на виду: в кутку стояв рояль з нотами на пульті, під стіною — поточений шашіллю буфет, в другому кутку — етажерка з пожовклими книжками, а біля неї перев'язана мотузкою валізка. Вона була найбільше примітна, а в ній увесь їхній скарб. На стінах залишилися тільки вицвілі фотографії та в кутку під стелею тьмяно виблискувало сусальне золото на образах. Федора Михайлівна машинально звела очі на бліде обличчя з гострою борідкою і прошепотіла:
— Господи, пережити б цю ніч!
Коли йа порозі почулися кроки, вона ступила в тінь під лампадку і, поклавши на грудях иахрест руки, заклякла. Слідом за Барахом, який задкував до кімнати, увійшов з револьвером у руці поручик у сіро-блакитиій шинелі і в папасі з кокардою. На його молодому обличчі, свіжому з морозу, мов ліхтарі, променіли великі карі очі, обведені синцями. За поручиком увійшов вайлуватий солдат з рушницею. У Федори Михайлівни відлягло від серця, вона вже вдоволено посміхнулась, хоч офіцер продовжував викрикувати початі, мабуть, ще в сінях слова:
— Тільки з ваших вікон... Балабухо, ти бачив? Солдат гримнув як з бочки:
— Так точно, ваше благородіє, тільки ссюдова!
— Хто стріляв?
Барах зовсім розгубився і зиркав по кімнаті, ніби й сам шукаючи, хто б міг стріляти з його кімнати в денікінських солдатів, і винувато відказав:
— Самі бачите,— жодної кватирки немає у вікнах.
— Отак нас проводжає вдячне населення!—не слухаючи його, викрикував поручик!—Армія дубіє на морозі, армія проливає кров, а вони,— поручик глянув на стіл,— тішаться біля самовара. Росія гине, а їм байдуже, нехай бог подбає, а вони за це йому свічку поставлять!
Поручик широким кроком пішов поза стіл і стикнувся з поглядом Федори Михайлівни. її очі горіли, ніби жарини в попелі. На тлі чорного плаття, яке м'якими зборами облягало її струнку постать, особливо чітко вирізнялося матове обличчя з грецьким вузлом чорного волосся на голові. Вражений її вродою, поручик навіть ступив крок назад і ґречно вклонився:
— Пардон, пані, пробачте.
Федора Михайлівна відповіла одним порухом довгих вій і бархатним голосом сказала:
— Ви тепер переконалися, пане поручик, що трапилася помилка?
Барах зразу оцінив враження, справлене його дружиною на офіцера, і заговорив уже тоном гостинного господаря.
— Знайомтеся, пане поручик, моя дружина. Теж збирається з вами тікати.
Поручик ображено скинув головою:
— Як ви сказали, тікати? По-вашому, ми не відходимо, а тікаємо перед купкою червоних голодранців, озброєних дрючками? Цвіт Добровольчої армії тікає? Та як ви смієте? — і вигукнув, як вигукували різні чорносотенці, образу, з садистичним задоволенням натиснувши на слово "морда".
Барах пополотнів. Не знаючи, що чекати далі від офіцера Добрармії, він машинально затулив обличчя руками. Федора Михайлівна нервово кусала враз посірілі губи.
. — Для нас теж неприємні ці дні,— сказала вона глухо.— Бачите, і ми збираємось виїздити.
— Ваше ж прізвище Барах. Ви гадаєте, що я повірю вашим іконам, оцій лампаді?
Барах уже встиг опанувати себе і сказав навіть з. нотками образи:
— Прізвище, пане поручик, не може служити перепоною для релігійних переконань.
Поручик саркастично посміхнувся.
— А прийдуть червоні, кого ви замість Христа притулите? Цим мене не обдурите. Ми зараз виведемо вас на чисту воду.— Обличчя йому перекривилось.— Балабухо, як прозивався той аптекар, що через дорогу?
— Слуцький, ваше благородіє!
— Він теж присягався, що православний?
— Так точно, ваше благородіє, в обман ввідеиіє робив.— Солдат вишкірив зуби і фамільярно підморгнув до поручика.— Прикажете починати?
(Продовження на наступній сторінці)
Связанные публикации: