— Так Тиндика ж немає у Левендарівці,— відповів, теж збентежений, Артем,— немає і, мабуть, скоро не буде: мабуть, до весілля готується.
— Ну, а як Максима за цей час відпустять?
— Не відпустять. Треба, щоб не відпустили.
— А*як на поруки?
Артем замислився. Поява Максима Молочая, в якому вони ототожнювали всю Радянську владу, знову па їхньому обрії, особливо тепер, коли заходилися з купівлею хутора, була б зовсім не бажана.
— А як відпустять...— Артем повів очима на вікна.— Трапляється ж, що людина ненароком в ополонку попада... Хутором я не поступлюсь, хоч би й десять комісарів стало на дорозі... З міста ставка не мине... А до весни і раки з'їдять.
— Треба ще подумати,— застережливо сказав Волос На другий день у них був ясний план, тоді як у Домки
становище ще більш ускладнилось. Щоб поїхати до міста, потрібні були гроші, а позичити було ні в кого, і вона продала корову.
— Сто карбованців нашкрябала вже,— говорила вона батькові, пірнувши в свої розрахунки..—— Може, вистачить.
У Волоса від цієї звістки підскочила під бородою одна вилиця, а шапка ніби зіп'ялась на волоссі. Не приховуючи свого настрою, він буркнув:
— Ухекай, дурна, гроші. Подумаєш, яка спішка!. За сопливого — сто карбованців. Не вхопить чортяка, як і посидить.
Домка не могла зрозуміти цього тону і, ніби в жарт, сказала:
— От батьки, інші б ще допомогли.
Волос крякнув, ніби дійсно збираючись піддати комусь на плечі мішок. Дитина, що тепер з новою забавкою весь час трималася спідниці матері, помітила дідів сердитий тон і з дитячою щирістю сказала:
— Мамо, мамо, а дядько Артем не давав з кицькою гратися. Ти його не люби. Він казав, що й татка наб'є.
Артем стривожено зирнув на батька.
— Ах ти, яка язиката,— проговорив він, скривившись,— як оратор.
Домка спалахнула і мимохіть сказала до дитини:
— Руки короткі до татка.
На цьому скінчилась її остання спроба порозумітися з батьками.
— Більше я тебе ніколи не оставлю у цих людожерів,— говорила вона, ведучи дитину на кінець слободи до своєї вистудженої хати,— краще до дяді Архипа.
Дитинча, човгаючи чоботями по кризі, цвірінчало збоку, а Домка в той час перебирала одну за одною думки: до батьків вона вже більше не піде, а Максимові треба стерегтися. "Справді,— подумала вона вже роздосадувано,— чому я не залишила дитини в Архипа, це — дійсно товариш, рідніший за рідних,— але тут же пригадала, що потрібний же був ще й Левко.— Ну, тепер годі з коровами: продала — і капут. Вийде Максим з-під слідства, не може бути, щоб він у чому провинився, нехай просить командировки чи переводу до' міста. Треба ж і дитині вже раду давати, і сама ж вона хоче вчитися". При цій думці серце в Домки лоскотно затремтіло, і вона підхопила Ольгу на руки.
— Ти будеш ходити в школу з книжками, і мама буде вчитися на агронома, і татко,— і вкрила її поміж словами мокрими від пари поцілунками...
Максим Молочай жив у найнятій хаті на кінці слободи. Униз, до річки, збігали городи і там упиралися у смужку лози, а на подвір'ї, на білому снігу, сиділа хатка з одним деревом і дубіла від голих вітрів.
Біля самих воріт Домка несподівано зустрілася з Шубкою.
— Здрастуй, Домко,— кинув він,— що це твоєї корови не видно?
Домка здригнулася. Шубка жив на другому кутку Ле-вендарівки і ще нема й тижня, як вийшов із бупру * за пограбування церкви. Було враження, що він зустрівся з нею зовсім не випадково, а мабуть, просто чекав. На вулиці починало темніти, і тільки біля криниці та внизу на луках ще маячили постаті. Домка хотіла пройти мовчки, але Шубка заступив вузеньку стежечку в снігу і знову сказав хрипким від невигойної простуди голосом:
— Та не бійся, не бійся. Продала, чи що?
— А хоч би й продала, так що?
— Максима ж не спитала? Ще розгнівається.
Ім'я, сказане Шубкою, впало на Домчине серце, мов окріп на льодину. Весь страх перед цією кривоногою окоренкуватою постаттю, що дивилась на неї світлими очима, розтанув так же, як і зріс.
* Будинок примусової праці.
— Чого ж він буде гніватися? — відповіла вона вже тоном, повної інтимності.— Йому ж хочу допомогти.
— Не турбуйся. Переказував, що це якась ошибка,— помилились, мабуть... А за скільки?
— Так ти бачив його? — Тепер для Домки, здавалось, більш рідного під цим небом нікого не було.— Корову — за дев'яносто, та хустку за десять. Хочу на поруки.
— Та він і так скоро буде, з слідством затримали. І по-руків тепер не полагається. А гроші при собі держиш?
Це запитання знову .насторожило Домку. "Навіщо це йому знати?"
— Він так і казав тобі?
— Та вже ж не приснилося,— і Шубка якось двозначно посміхнувся.— Не побивайся даремно та дитини пильнуй, доглядай, значить, плод.
Домка озирнулася на сіренький клубок, що двома круглими обрубками копирсався в снігу.
— Олюню, дитинко, ось дядько татка бачив.
— Татко поїхав санки купувати далеко-далеко,— зайнята своїми справами, відповіла дитина.
— І переказував, щоб ти снігу в ручки не брала,—сказав Шубка, заглядаючи їй у вічі,— тоді й санки привезе. Ну, ідіть до хати, а то ще померзнете. А корову добре продала: за таку ціну можна ще й кращу придбати.
Домка знову насторожилась і попрощалась якось поспішно й розгублено.
—'Ж хаті у мене, мабуть, холодно, вибачте, що так.
— А як у тебе з засувами? — і він затіпався у густо-хриплому кашлі.— А то що — Зубківського волочать?
На городах позаду дворів три постаті вовтузились у снігу.
— Зрадів, що, дурний, Тиидиківну бере. Ач, на ногах уже не встоїть. А корову добре продала, добре.
І, не помітивши, як знову зблідло Домчине обличчя, Шубка повернув назад, у село.
Вступивши до хати, Домка похапцем, ніби за нею гнався Шубка, засунула двері. Але цього видалося замало, і вона під дверима спорудила цілі барикади. Так само щільно позатуляла вона й вікна. І все-таки зустріч із Шубкою не давала— їй спокою. Вона лише зараз зрозуміла, як опросто-волосилася, розказавши Шубці про гроші.
У грубі вже з тріском у золотому полум'ї полоскалися дрова, і рожевий сніп теплом ласкав її коліна.. Домка починала вже втретє лічити засмальцьовані, пожмакані папірці, але кожного разу в голову заскакувала думка: "Для чого він питав про засуви?" Вона злякано озиралась на вікна, напружено прислухалась, бо в кожному рипі їй вчувалися Шубчині кроки, і збивалась з рахунку; треба було починати спочатку.
Останній раз вона полічила гроші на,колінах під столом. Тепер постало нове, ще клопітніше питання: куди їх заховати? Біля шухлядки в столі був замок, але він, звичайно ж, не міг би урятувати від злодія. Стояла ще окована скриня в коморі. На гіій нарешті і зупинився вибір. Домка загорнула гроші в хустку і вийшла через сіни до комори.
Скриня стояла в самому кутку і при світлі лампи виблискувала залізними обручами. Домка відперла замок з трьома дзвонами, підняла важке віко і озирнулась назад. Комора була рублена, з єдиним маленьким віконцем, що в нього могла влізти хіба тільки кішка, але двері виходили в сіни, і злодій міг продертися сюди зовсім не помічений з хати. Домка забрала назад покладені вже було гроші і зачинила скриню. Одрізавши за одним заходом шматок сала, яке Левко підвісив до бантини на мотузку, вона повернула назад до хати. Залишилося єдине місце для сховай-, ки — це портрет Тараса Шевченка, що був у паспарті, але побачивши, як від зім'ятих червінців перекривилося Шев-ченкове обличчя, Домка знову понесла їх до рубленої комори.
Усе це робила вона тихо, крадькома, навіть навшпиньки, ніби з темних кутків підглядав за нею коли не Шубка, то Макарець, або Пробка, чи Положій. У Левендарівці їх розвелося зараз, як грибів після дощу. І всі ці злодії то поодинці, то вкупі весь час сьогодні стояли перед Домчиними очима. У сінях вона зупинилася, бо вже й забула, чого вийшла, мимохіть оглянула барикади під сінешніми дверима, потім обернулась до комірних і тоді тільки згадала про гроші. Поторгавши залізну клямку біля дверей, Домка побачила, що коли підважити її ломиком, то зірвати з при-бойців буде нетрудно, і вона знову повернула назад до хати. Нарешті схованка була знайдена. Домка завернула гроші в брудну ганчірку і поклала їх на долівку в кут-; ку, а зверху кинула деркач.
Дитина весь час бавилася своєю лялькою, вона то вдягала її, то роздягала і в той же час не спускала своїх уже сонних оченят із матері. Побачивши, куди вона приткнула гроші, дитина знайшла таку ж брудну ганчірку, замотала в неї ляльку і навшпиньки, цілком наслідуючи матір, віднесла її в другий куток, поклала на землю, зверху кинула віник. Це трохи розважило засмучену Домку.
— Ну, лягай уже спати,— сказала вона, обладнавши постіль.
— А ти казочку розкажеш?
— А цить.
Домка наставила до вікна вухо і, затаївши дух, вслухалася. Знадвору долетів рип утоптаного снігу, а в димарі тоскно завив, ніби просився до хати, задубілий вітер.
— Розкажи,— починала вередувати дитина.
— Спи вже, дитинко, спи,— сказала Домка, держачи напоготові слух.
Рип поминув хвіртку, і тільки вітер у трубі тяг свою тугу.
— Про маленьке оленя.
(Продовження на наступній сторінці)