Домка знову зирнула на ніж, потім на білу дитячу голівку, що визирала з-під ковдри, і, ставши за стіну, тільки тоді, мов журавель у глек, зазирнула одним оком у щілинку біля завіски. Надворі вилискував під місяцем холодний сніг, а тому дві постаті, іцо стояли біля самої призьби, вимальовувалися на блакитному тлі, як вирізаний із чорного, паперу силует з двома гострими верхами. Домка нічого не не розгляділа, але чомусь інстинктивно шарпнулася назад.
— Та відчини ж, Домко,— знову роздратовано, проте все ще тихо, прохрипів той же голос.— Оце так зустрічаєш гостей!
Домка напружувала пам'ять, але, можливо, від хвилювання, все-таки не'могла пригадати цього голосу. Від останніх слів вона вже сміливіше почала придивлятися до цих гостроверхих контурів. І сполотніле. її обличчя поступово почало мінитися, нарешті й зовсім зашарілось. Тепер вона радісно, ніби її хто залоскотав, викрикнула щось нескладне і, крутнувшись на одній нозі, вискочила у сіни.
— Чого ж ви лякаєте молодицю? — говорила вона, відсовуючи барикаду.— Померзніть, померзніть, бо я зовсім не на вас сподівалася. Отже, спасибі, що прийшли.
Нарешті двері з рипом відчинилися, і дві постаті, оббиваючи сніг з великих повстяників, якось крадькома вскочили в сіни і, тільки причинивши за собою двері/ сказали:
— Ну, здрастуй, здрастуй, ще й у хаті.
— Та це тільки сіни, здрастуйте, а це буде й хата.
Через поріг покотилася клубком сива пара, а за нею переступив перший Артем, а слідом увійшов Левко. Обидва вони були зодягнені в припорошені снігом кожухи, а на головах здіймалися гостроверхі вовчі шапки.
Артем озирнувся довкола, як людина, що попала до хати вперше, і тільки після цього скинув шапку:
— Так оце ти так живеш?
Левко точно повторив рухи старшого брата, але нічого не сказав.
— Так і живу, сідайте,— відказала вона знесилено,— отже, рада я, що зайшли, бо так чогось страшно сьогодні, так страшно, як ніколи. А тут ще й Шубка чогось вертівся коло двору.
— Шубка? — перепитав Артем.— Та вже звісно чого. Мабуть, пронюхав про гроші. Ти ж дома їх тримаєш?
— Та вже ж не де. Роздягайтеся. Все одно Левка я тепер не пущу... Дома держу, бо хочу-таки завтра поїхати до Максима.
— Ми на хвилинку,— сказав Артем, сідаючи на стілець. Точно те ж проробив і Левко.— Ми на хвилинку. Ми скоро й назад. Так до Максима, кажеш?
— Обіцяли його товариші допомогти, може-таки, вдасться забрати, і Архип, секретар наш, теж збирався поїхати.
Артем водив по хаті очима, ніби прицінювався до кожної речі, і час від часу тяг: "Так, так". Нові портрети Леніна, Калініна 4 і злиняла фотографія Максима, підперезаного кулеметною стрічкою замість пояса і з великим маузером при боці, викликали в Артема щось подібне до посмішки, і "так, так" він протяг уже з іронією. Потім Артем перевів свій проникливий погляд на маленьке ліжко, де з-під ковдри визирала біла голівка, і кинув:
— Спить?
— Тільки що заснула, і казки не дослухала.
— Так, кажеш, до Максима завтра?
— Коли тільки дістану коней. Може б, Левко відвіз?
— У нас коні в роботі,— відказав за нього Артем, а Левко тільки засмикався на стільці, ніби він сидів на гострому., пні.— Нам кататися ніколи,— знову буркнув Артем.— А може б, ти почекала з своїм Максимом?
Домка, взявши це за жарт, відказала:
— Коли б у тебе була дружина, ти б так не говорив.
— Буде, чи то пак це так,— сказав Левко і злякано зирнув на Артема, але Артем, насупивши брови, дивився не на нього, а на Домку, яка враз щиро зацікавилась:
— Хто ж вона? Справді женишся, коли?
— Ну, так ось що,— почав Артем і затарабанив по столу пальцями,— я беру за себе дівку з Кирикової Січки, Мот-. рю, знаєш?
— Оту спекулянтку?
— А вам щоб делегатка була? Мені потрібна господиня, щоб уміла хазяйства пильнувати, а не бігати на всякі представлення...
— Та звичайно, тобі видніше. Ти збираєшся, я чула, відходити від батька?
— А доки ж я буду стару греблю гатити? У Кліща оце купив, та не вистачає трохи грошей.
. — Почекає,— відказала Домка і відчула, як серце тривожно почало тукати у грудях.
— Якби ж не Зубківський,— вставив Левко,— де він у прасунка взявся, ніяк не хоче попустити.
— І оце хто перший прибіжить з грішми, того й хутір буде.
— Яка досада: це б і я ж могла дати, коли б не Максим.
— А він не скисне, хоч і ще посидить.
— Та що ти говориш, Артеме?
— Що чуєш. Перевів нам жисть та ще й тут буде— плутатися. Так краще давай мені на місяць оці гроші, то матимеш хоч проценти.
— Ми повернемо,— сказав і Левко.— Коли ти, Артеме, повернеш?
— Розписку напишемо, все як слід.
— Та ви жартуєте? — переливаючись настроями — то сміхом з їхніх артистичних жартів, то страхом від їхніх слів,— говорила Домка. Нарешті її голос зірвався: — За: лиште. У мене й так голова тіль не лусне.— І вона одвернулася до дитини. Дитина прокинулась і тепер переполоханими очима стежила за кожним рухом Артема й Левка.
— Спи, моя дитинко, спи, то дядя Артем і Левко прийшли, щоб ти не боялася.
Дитина звелася на лікоть, притягла до себе матір і шепнула їй щось замість вуха в щоку.
— Ляльку? — Домка сумно, по-материнському, з ласкою посміхнулася і прикрила її ковдрою.
— Спи, спи, дурненьке, вони не знайдуть твоєї ляльки. Артем весь час нервово жував свою нижню губу, ніби він на неї чомусь злостився, і голосом, в якому вже не було й натяку на жарти, сказав:
— Ну, чула, що я кажу нащот грошей?
— Та залиште мене з цими грішми. Я їх заховала так, що й сама тепер не знайду.
— А ось ми пошукаємо. Тут, чи що? — І Артем смикнув шухлядку.
Домку ці жарти почали дратувати.
— Не лазь туди,— сказала вона, спалахнувши,— там Максимові папери.
— На прасунка вони нам здалися, його папери. Ану відімкни.
— І ключ у Максима. Та ти п'яний, чи що?
— А ми й без ключа.
Артем узяв із столу ніж, але це був звичайний, хоч і гострий, проте з тонким лезом ніж для хліба. Він кинув його назад і, нахилившись набік, дістав із-за халяви великий кінчатий ніж.
Блиск сталі і скреготання леза в шухляді ніби полоснули Домку по голому тілу. Вона одним рухом схопила Артема за рукав:
— Не Дурій, Артеме!
— А ти відійди.
— Відійди,— сказав і Левко,— відійди від нього,— і почервонів від зовсім не звичного для нього тону.
Тоді Домка підійшла до столу і затиснула шухлядку кульшею.
— Я тобі серйозно говорю,—не лізь до столу, там грошей немає.
— А де?
— Не твоє діло.
— Ну так забирайся геть,— сказав Артем і з силою вирвав шухлядку.
Домка відстрибнула і до половини стягла за собою скатерку. Вся червона від образи, вона зараз стояла серед хати й ледве стримувала сльози. Брудний кавалок, що лежав у кутку, з непоборною силою, мов магнітом, тяг її до себе, Домці здавалося уже, що, крім ганчірки з грішми, більш нічого не помітно в хаті, і Левко, мабуть, уже запримітив ганчірку, бо весь час навертав до порога свої напівдитячі очі. Він був тут ніби за свідка і все совався на своєму місці, тоді як Артем уже обшарив шухлядку і тепер водив допитливими зеленими, точнісінько як у батька, очима по всій хаті. Він прилипав ними, мов п'явка, до кожної шпарки, нарешті встав і скинув з ліжка подушку.
— Ти що, грабувати прийшов? — зціпивши губи і вся тремтячи, запитала Домка.
— Грабувати не грабувати, а забрати — заберу, хоч би й хату довелося перекинути.
— Ну, а Максим же тоді як?
— Мені хутір потрібний, а не Максим. Чорт не візьме його. Може, під дитину заховала,—— і він простяг руку до біл'ої голівки.
— Що ти робиш?
Дитина, почувши материн стривожений крик, заверещала і схопилася на ліжку.
— Я буду кричати,— вся полотніючи, вчепилася Домка в Артемів рукав. — Облиш дитину, там їх немає.
— Може, ти в сундук заперла?—запитав Левко.— Там ще сундук в коморі.
Артем продовжував нишпорити під матрацом, не звертаючи уваги на перестрашений крик дитини, навіть буркнув:
— Ану цить мені, виродок, а то я тобі!
Домка тепер розлютувалася, мов дика кішка. Вона щосили схопила Артема за комір і хотіла шпурнути його до порога, але неоковирний у своєму кожусі Артем тільки повернувся на схожих на ступи ногах і в цей момент зачепив ножем Домку за руку. Кров бризнула з білої шкіри, і Домка, на смерть перелякана, щосили крикнула:
— Рятуйте!..
Артем, забачивши кров, було зніяковів, а Левко й зовсім розгубився, але її крик настрашив обох. Домка навіть не закінчила слова, як широка його долоня, що закрила майже все лице, затулила їй рота:
— Я тебе крикну! Бачиш — нечаяно. Благородні!
Левко вже очманіло мотався по хаті, щоб чимось перев'язати руку. Він тикався у всі кутки, нарешті помітив ганчірку під деркачем.
(Продовження на наступній сторінці)