Старий колісник, в силу батьківських обов'язків, повинен був нарешті звернути на це увагу, тому він і спитав Амбросія: "Що з тебе буде, сину, коли я помру, від чого ніхто з нас не застрахований".
Син, замість утішити батькову старість, відповів йому в таких словах: "Вас ще й довбнею не доб'єш".
Коли Амбросій почав уже гуляти й з Яриною, тоді батько, бачачи такий розор жизні, почав його страмити, що§ той кинув волочитися, і ніби пригрозив йому, що потягне його дрючком так, що той, мовляв, забуде й їсти, не то що дівчат.
Бувша офіцерська удова М. С Нищета приблизно в той же час, але в другій кімнаті, теж мала розговор з своєю дочкою в таких словах: "Невже ти хочеш, щоб я зовсім померла, що мордуєшся з отим шибеником? (Маючи на увазі Амбросія). Ти ж у мене одна, як сонце, мовляв., у небі, і, мовляв, хіба ж роду такого".— "Панського,— відказує їй Ярина без усякої поваги до старших— чула, мовляв, уже не раз".— "А що я вже й через хату не можу перейти, то як ти думаєш?" — питає тоді її мати. "Ну, то й лежіть собі мовчки,— відказує їй дочка.— Не лягати ж і мені з вами. Дихати,— говорить,— скоро не можна буде через вас".
Зважаючи на таку образливу відповідь, офіцерська удова розсердилась і вже, ніби без попередньої ласки, закричала: "Ах ти ж виродок! Куди ото ти намазалась?" А дівчата ніби зібралися на вулицю. "Сидіть мені дома!" Але її пропозиція осталася з боку дівчат без всякої уваги, і вони пішли собі гуляти.
В цей же день у селі Ординці був небезізвісний зять куркуля, голова Левендарівської земельної комісії громадянин Максим Молочай, що за молодих літ був за учня у колісника Гоника, який, Гоник, щоб той краще пильнував роботи, давав йому частенько прочухана. Знав ніби Гоник і про його відносини з Василиною і навіть загрожував, ураховуючи наявність у нього жінки й дитини, вивести його шашні на чисту воду.
З вищезгаданим громадянином Молочаєм саме й зустрілися в той вечір дівчата і щось говорили конфіденційно. Можна думати на підставі вищесказаного, що говорили вони про старого Гоника та про офіцерську удову, котра в той час гнала самогон, бо дівчата негайно повернули до-, дому. І тоді стався цей драматичний случай, которий я опишу і которий схвилював усіх трудящих села Ординки і його околиць.
Старий Гоник Хома у цей вечір ніби занедужав і на цій підставі рано ліг, а його сусідка, Нищета, як елімент нетру-дящйй лягла ще раніше. Діти, які б повинні уважати старість, побачивши, що старі вже сплять, про щось довго радилися з гулящою дівкою Василиною, і після цього Амбросій витяг з-під лави сокиру. Василина ніби взяла цю сокиру, наказала Амбросієві й Ярині зоставатися на попереднім місці, а сама пішла до старого Гоника у хату. В отсутствії була вона недовго, повернувшись назад, наказала Амбросієві, щоб він ішов кінчати.'
Син, хоч і був уже в розумінні моральності зіпсований, але в цей момент у нього, мабуть, прокинулась совість, бо хлопець, кажуть, заплакав. Але на Василину це ніскільки не вплинуло, бо вона йому навела такий резон: "Кінчай, коли не хочеш, щоб цією сокирою я тебе прикінчила! А потім каже: — А я піду вирву вікно, щоб на когось ін: шого подумали".
Коли Амбросій зайшов до хати, старий його батько, будучи не добитий— Василиною, ще стогнав. Тоді Амбросій, мабуть, щоб не бачити свого злодійського вчинку, заплющив очі і ще тричі вдарив батька по голові. А Василина вже стояла біля вікна і, для виконання свого задуму, знову скомандувала: "Дай тепер сокиру Ярині!"
Але офіцерської удови в хаті чомусь не було. Тоді дівчата наклали на щоки свіжі рум'яна, збираючись знову йти на вулицю, мабуть, щоб усі бачили, що їх у цей час дома не було. "А бабу,— так ніби сказала Василина,— прикінчимо уночі і будемо тоді жити втрьох, і ніхто нам не буде голови гризти".
На цьому їх і застала міліція, котру привела хитра офіцерська удова М. С. Нищета, а вищезгаданий Максим Молочай, зять куркуля, устиг утекти і чомусь і досі гуляє на волі!"
Тиндик, закінчивши читати, подивився поверх окулярів по черзі на всіх і сказав:
— Чули?
— Диви, просто як сочинєніє,— сказав захоплений Влас Волос.— Господи, що робиться на світі! Та чи було коли таке, щоб діти підіймали руку на батька! Плаче, а несе сокиру, цюка, як дрова. От світ настав! Тільки чого ти мало так про Максима сочинив?
— Мало? Можна й більше. Що нам заважає написати, що Гоник знав дещо, про що б не хотілося згадувати тепер Молочаєві як партійному. Нехай тепер доводить, що не він їх намовив.
— Ти глянь, аж шкода, що така розумна голова та дурневі дісталась.
— А мені шкода, що у вас, Власе Радивоновичу, якраз навпаки.
Волос крякнув:
— Ти не дуже... а підпишеш як? Може, ще й не пропечатаю гь такого? Бо це ж проти власті.
— А ми таке словечко знаємо.
— Яке словечко?
— Селькор.
— Та ти по-нашому.
— Селянський кореспондент.
— А ти вже й туди встряв?
— А хто буде перевіряти, чи встряв, чи ні? І вп'ять же,, можна носити псевдонім.
— Так це, гляди, ще й заплатять тобі. Ти ж тоді щоб могорич нам.
— А як Максим довідається?
— Вони чи заплатять, чи ні, а ви за це дільце повинні заплатити рівно два червінчики, тоді й Максим не довідається.
Волос розтулив рота, кліпнув очима, оглянувся на синів, ніби хотів перевірити, чи вони ж слухають, і вже після цього відказав:
— Та поставлю вже колись пляшку; ти краще скажи, що там старий Кліщ затіває?
— Пляшечка пляшечкою, а менше червінчика за такі дела не полатається. Це вже моя такса, і то в акурат до копійки. Воно ж і Артем Власович у той вечір були в Ординці.
— Ну, так що?
— Можна й про це згадати. У мене перо як розкрутиться, так я скільки завгодно можу написати.
Артем спалахнув. Навіть підвівся на лаві, ніби щоб сильніше клацнути зубами.
— Я тебе закрутю, я тебе так закрутю, що ти мені аж на тім світі ляпнеш.
Тиндик взявся жужмом:
— Що у вас за нерви? Це ж тільки пропозиція, а гроші можна й потім.
— А ти думав —зараз? Зроби, потім подивимось. Засадять хоч на півроку, так і десять дам.
— О, це.я розумію. А Кліщ за хату з двором хоче п'ять тисяч карбованців і щоб половину грішми, а на половину — вексель на рік.
— Візьме й три тисячі. Ну, Артеме, це вже. твоя справа, не мені в ній жити.
Артем підвівся з лави, важко пройшовся по хаті й буркнув:
— Сам побалакаю.
Допис про вбивство Хоми Гоника в скороченому і переробленому вигляді з'явився в газеті під заголовком "Лишки старого".
Матеріал потрапив до слідчого, і Молочая викликали в округ на допит. Саме в цей час він приїхав до округу в земельних справах, а тим часом газета з дописом прибула в Левендарівку.
На Домку, Максимову дружину, цей факт справив вра-, ження грому серед ясного дня. Вона не припускала навіть у думці, щоб Максим був причетний до цього вбивста, хоч він і згадував не раз старого Хому Гоника, але просто як хазяїна, що колись сидів йому в печінках. Домку тривожила й непокоїла своєю неясністю зустріч Максима з якоюсь Василиною, що про неї згадували в газеті як про "дівку гулящу". Майже за чотирирічне спільне життя Максим жодного разу не згадував про неї, а в газеті натякають як на давній зв'язок.
Перше, що могла придумати Домка, це негайно побачитись з Максимом, але тут на перешкоді ставали зима й господарство, і вона схопилась за перше, що спало на думку: піти до батька, до братів і попросити поради. Четвертий рік, як вона залишила старе подвір'я, і більше туди не ступала її нога; цьому противився Максим, і Домка зустрічалася з батьком чи з братами хіба тільки випадково. Родинні почуття її мало турбували, бо в цій родині ніжність була майже нікому не знайома, змалку її глушили покорою, а потім скнарістю і зажерливістю.
Опинившись враз віч-на-віч з лихом, Домка відчула себе малою сиротою, загубленою серед ярмарку, і бажання знайти хоч крихітку співчуття направило її з дитиною на старе подвір'я.
Коли Д@мка переступила поріг, Улас Волос від розгубленості навіть зворушився. Заскорузле його серце, сховане під десятками десятин землі, худоби, зажерливості і жорстокої ненависті до Максима Молочая, раптом ніби опустилось у літепло. Перед ним стояли дві Домки — одна висока і ставна, з синцями навколо почервонілих очей, а друга, зменшена до межового стовпчика, блакитними очицями запитливо озирала волохатого діда.
Зеленкуваті його очі, що лежали в лісі рудого волосся, звичайно були байдужі, як вода в цвілому ставку, тільки сьогодні в цих очах нагло блиснули скалки, викотилися через береги й по кінчиках бороди докотилися до глибоко прихованих уст і викликали на перекривлених губах щось подібне до усмішки. Домка, пригріта батьківським ласка: вим поглядом, якого вона не пам'ятала за все життя, заплакала.
Коли перші слова були вибалакані, Домка згадала про дочку.
— Олю,— сказала вона,— це ж твій дідусь Улас.
— І я знаю,— відказала дитина, притискаючись до спідниці,— дідусь Ляс там далеко.
— Оце ж тобі й там далеко.
Улас Волос дивився на дитину, як перший раз на грамофон, і, розчулений, сказав:
— От сучина дочка, вже й про діда знає. На ж тобі на пряники.
І він всунув їй у ручку мідяка.
(Продовження на наступній сторінці)