Ще вчора він мав сто поля і двадцять лісу. Цього вже було досить, щоб під його ходою вгинався шлях, а не плутався під ногами, як зараз, коли "із власного короваю кинули окраєць, мов жебракові під церквою,— рипів зубами Волос.— Ясно, це все він, собача душа! Не міг би ото я при його власті?.." Тепер він бачив, що зять не піде ні на який зговір.
Максим Молочай, голова земельної комісії, став йому зятем якраз у той час, коли Улас Волос остаточно умовився з Зубківським, що той зараз же після петрівки засилає до Домки старостів. Уламати старого Зубківського було нелегко. Він хоч і був уже позбавлений своїх маєтностей, проте все ще зберігав свій шляхетський гонор. І це найбільше дратувало Волоса і в той же час заохочувало породичатися хоч тепер із старовинним, колись шляхетським родом Зубківських. Надавала Волосові сміливості і нікчемність молодого Зубківського. З виглядом юродивого він і в двадцять п'ять років усе ще бавився голубами, тоді як вродлива Домка заступала вже в господарстві покійницю матір.
— А генеральських дочок хоч би і хотів, так немає,— намовляв Зубківського Волос,— а я вже так і поклав — отой байрак, що біля Кирикової Січки, нехай іде за дочкою.
— Разом з комуною, чи що? — запитав іронічно Зубків-ський.
— Та то вітром навіяло, вітром і звіє. Сьогодні єсть, а завтра немає, а байрак останеться на місці. Я балакав з одним — до великої степенності спеціальний чоловік,— так він каже: "Держіть плани",— і більше ні слова, навіть і прощай не сказав, а коли взяти це в соображения, так воно й виходить — хазяїн хоч і не я, а земелька — моя, от що, а не якогось там Максима Молочая. Шкода, Мануї-ле Павловичу, що у вас дочок немає, а то б ми давно вже породичалися. Сини в мене — як соколи! Артемові кажу: "Чого ти не женишся?" А він мені: "Совпадєнія,— каже,— такого немає. Мені спідниці одної,— каже,— мало". От і візьміть в соображения. Хазяїн буде. Пішов уже на спекуляцію., А Левко вже не такий, у покійницю вдався. "Я,— каже,— тату, піду на командира вчитися".— "То ще,— кажу,— почекає, тепер генерала все одно не дадуть, так краще вже пильнуй господарства, бо, хвалити бога, є за чим ходити". Волоса не так легко вкоськати.
— Я чув, що вас мають виселити з подвір'я,— перепинив його тираДу Зубківський.
— Мене? — Улас Волос зарипів разом і зубами, і стільцем, потім щось зміркував, роблено посміхнувся і, взявши в руки, мов кущ ліщини, бороду, відказав:
— Мабуть, панського духу бояться?
Зубківський на це посміхнувся вже не роблено, а цілком щиро.
— Щось вони не дуже бояться духів. Чув, чув: тоді як?
— Стіжок миші не роздавить.
— А це? — навертаючи балачки на посаг, показав на пучці Зубківський.— А це чим?
— Вексельок.
— А до векселька? Треба ж так, щоб і на столі дзвеніло, і в землі не пріло.
Улас Волос про себе побажав Зубківському якнайскорше побути і на столі, і в землі, а вголос, підкинувши над чу-маркою свою бороду, відказав:
— Якби ж то не забрали. Ну, та ще викопаємо й на це діло. Значить, по руках, чи що? — і вивернув, як на ярмарку перед циганом, свою чорну долоню.
Зубківський злякано зирнув, ніби у порепане корито, на дно виставленої долоні і обережно потряс кінець товстого пальця.
"От тобі і революція,— говорив уже до себе Волос Улас,— захотів би він балакати зі мною раніше, аякже! Значить, і революцію треба понімати. А нащот каенесу так, мабуть, збрехав, щоб більше виторгувати. І нащот хутора. А що, як і справді виженуть із хутора? Хіба їм закони писані!"
Голова хутко запрацювала над можливою новою перепоною. На цей раз він щиро пожалкував, що колись бив Максима Молочая тільки ковінькою. Якби знав наперед, так його б, собачу душу, прикінчити тоді на місці, та й усе,
А тепер маєш клопіт. Тоді вже Зубківський обов'язково п'ятами накиває і "здоров" не скаже ніколи.
Повернувшись на подвір'я, Волос обійшов воловню. У великій оборі бички ремиґали над яслами, в кутку мукнула корова. Заглянув Волос і до стайні. Замість улюблених арденів, на господаря зирнув ослизлим оком старий кінь і тихо, заіржав. Волос штовхнув його в бік і сердито викрикнув: "Не бійся, тебе не відберуть!" За садком ритмічно чохкав паровий млйн, що вже ним розпоряджалась артіль незаможників. Раніше чохкання паровика видавалося для Волоса клацанням басових голосників на гармонії, і не раз у такт цій музиці Волос весело причмокував губами. Тепер же цими губами він зміг тільки вилаяти наймита, що десь, мабуть, гайнув уже до сільбуду, а там, де у пана Ванди колись була клумба з квітами, Левко накладав на воза чорний гній. Волос зирнув одним оком і тоном, з якого порада приймається як безапеляційний наказ, сказав:
— А не скинув би ото я чоботи? У каенесів навчилися тринькати добро?
Левко, зарожевілий від вимахування вилами, винувато кліпнув очима:
— Я ж на сухому стою..
— Отож я й кажу. Двічі не буду нагадувати.
Тільки після цього Волос пішов до хати. У хаті біля столу на тапчані з ситчиковою спинкою сидів Молочай, голова земельної комісії, і щось захоплено говорив до Домки. Серед хати, обіпершись на палицю, мов дятел на хвіст, стояв секретар сільради і сперечався з Артемом. Артем — викапаний батько — дивився з-під кошлатих брів на гостей і зневажливо, з почуттям своєї зверхності кидав, коли хотів, по одному слову:
— А державі й пользи немає?
— Нам з такої пользи толку мало,— відповів йому секретар сільради,— сьогодні нам, а завтра панам отаманам. Дякуємо! Краще вже зразу покласти край.
Улас Волос почув це з порога і зрозумів, що Зубківський таки накаркав на його голову. Опираючись на свою філософію, Волос не переставав потихеньку скуповувати землю довкола свого хутора. До декрету про націоналізацію землі він доточував своє "вітром навіяло, вітром і звіє" і з задоволенням ховав у кіот Миколи Мирлікійського запродажні листи на нові клапті землі. До нотаря з цими листами він не звертався: їх свідчили або Кліщ, або панотець Кір. "Революцію теж треба розуміти,— говорив він повчально Ар-темові,—аби в тебе корінь був". І враз —ці недвозначні слова секретаря.
Перспектива опинитися завтра поза хутором, бути зірваним з кореня, на який він стільки покладав надії, кинула Волоса в жар. Він відчув, що його філософія з вітрами сама йде за вітром. Побите віспою його обличчя, схоже на одвернуту плугом скибу глею, почервоніло, але у нього ще вистачило сили статечно повісити на цвяшок картуза з блискучим козирком і вже після цього, мов до наймитів, кинути:
— А чого це люди стоять? У нас же не комітет, здається, єсть на чому ще сісти.
Домка, мов добре вишколена наймичка, знітилась і вийшла до хатини, а секретар сільради Архип з несподіванки •навіть скинувся, мов карась на сковороді. Молочай теж підвівся з тапчана, обсмикнув поли розстебнутого френча, і, після деякого вагання, простяг руку, й сказав:
— Доброго здоров'я, Власе Радивоновичу.
1 тон, і простягнута рука зовсім збили з пантелику Волоса. Він сів до столу і, не звертаючи вже ніякої уваги на гостей, що продовжували стояти, знову кинув:
— Тиндик не приходив?
— Не було,— відповів йому в тон Артем.
— А ячмінь аж шкварчить уже.
— Да-а, пече,— вставив і секретар Ради Архип, щоб скоріше позбутися ніяковості.
Волос продовжував говорити ніби лише до Артема:
— Так це виходить, що робили тільки на податок?
— А мо', ще й прикупати доведеться.
— Це вже розор. Краще б уже, кажу, на осиках повісили зразу та й не робили здьовки над православними. Що ж це, значить, хочете-таки злопати нашого брата, хазяїна? — обернувся він уже до Молочая.
— Революція бореться не з хазяями,— одповів Молочай, починаючи дратуватись із свого становища,— а з ворогами, що наживаються на чужій праці.
— Не в обиду будь вам сказано,— додав Архип.
— Спасибі за ласку,— буркнув Волос.
— Заслужили. Артем каже—"польза державі", а ми собі мислимо так: скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться.
— Хоч би й хотів дивитися, так лісу вже чортма.
— Ото й краще. Щоб і лупитися не було де,— уже опанувавши себе, сказав Молочай.
Волос насупився:
— Це у вашому тернаціоналі так пропечатано?
— І в Інтернаціоналі, та й самі бачимо, яким ви духом дихаєте. Конешно, Радянська влада підрізала вам крильця, але зубами ви ще скрегочете.— Молочай тільки тепер сів на дубовий стілець і смикнув Архипа. Той теж опустився на тапчан.
— От і подумайте, що ви за категорія така і яка до вас інакша може бути програма.
— Гарна резолюція;— все ще насуплено промимрив Волос.— А якби стати усім у ряд та наввипередки, га? Без програми.
— А ви позаду з батіжком?
— Траплялось і з ломакою.
Він навмисне до цинізму був одвертим, щоб скоріше вивідати причину несподіваних одвідин зразу аж двох представників влади, що кожного разу приносили йому яку-не-' будь турботу. Його тільки дивувало, що Максим Молочай на цей раз був чомусь надто стриманий, навіть зніяковів, чого за ним раніше ніколи не примічав Волос, а секретар сільради Архип теж говорив більше "наздогад буряків"..
(Продовження на наступній сторінці)