Ти бачив учорашніх невдах-самогубців. Повз тебе проходили шизофреніки та параноїки, яким психотропи поволі донищили глузд. Ти зустрічався з клаустрофобами та сифілісострахітниками, епілептиками і безнадійними клептоманами. Загалом — маньяками.
Ти все тоді бачив, але, покинувши територію Дверей Без Клямок, знову поринув у власний герметизм. Бо що тобі чужі занапащені досвіди? Ти є паном власного! Ти дуже сильний! Ти траурно-зірковий! Ти супермен або цезар! Ти спокійно затикаєш за пояса будь-якого македонського Олександра! Ти герой нашого часу!
Тобі потрібно лише одне — маленькі і різнокольорові, іноді блискучі, а часом невиразні пігулки. А всередині них міститься самурайський спокій і медитативне блаженство...
76
Їду до батьків, хоча би на день-два. Хочу вдихнути галицького повітря, послухати дзвони галицьких церков і навіть подивитися на численні монументи великого канівського сфінкса у найзатурканіших селах і найкрихітніших містечках. Напевне, цим обожненням, цією сумішшю ритуалу, некролюбства і святощів нація частково викупила провину перед її пізнішими творцями.
Бо насправді Галичина є гримучою сумішшю лакейства і п'ємонтизму, пасіонарності та мімікрії, наче ці люди мають розколоті на кілька частин серця, у яких несумісне стає сполучним. Колишня найзадрипаніша територія Австро-Угорської монархії, а нині — межовий стовп українства, його остання сакральність, добряче підточена тавром амбівалентності.
Цю землю можна або любити, або ненавидіти. І цим вона нагадує неповоротку агресивну Росію. Бо решта української території не викликає полярних відчуттів (окрім столиці) своєю яловістю та невизначеністю. Адже любові — любовне, ненависті — ненависне, аморфності та недокресленості (даруйте) — аморфне та недокреслене.
Але водночас мені видаються провокативними або нерозумними ідеї галицької автономії чи повного відокремлення. Ми мусимо зжитися з цією західно-східною раною, з її дихотомічними ліками та отрутою, із рубцями географічної неприязні. І колись воскресне із попелу та руїн нова стиґматизована держава! Бо енергетика пролитої за неї крові вопіє до унітарності, а не до охайних автономних вуликів.
А карликовий галицький культ Франца-Йосифа є радше романтичною тугою за монархією. Адже, що не кажіть, конституційна монархія несе ієрархічність, оберігаючи державу від розтлінного анархічного вірусу. Монархія є антиподом нуворишів. Монократія супроти олігархократії, цісаризм як загата розгнузданому буйству демосу і черні. Адже суспільством повинна мудро керувати родова еліта, а не вчорашні кухарчині діти — цей поки що малозмивний синдром совковізму. Напевно, великоукраїнська козаччина була також одним із антиподів високої монархічної ідеї. Ми є вродженими антимонархістами, інакше не заростали би бур'яном і цвіллю у древньому містечку Галичі уламки резиденції єдиного українського короля Данила. Схід тягне до анархії, захід — до впорядкованості. Українському сходові сниться козацько-махновська вольниця, шаблі і горілка. Український захід тужить за троном і скіпетром, цією символікою розумного ладу.
Але досить, розмріявся. Нас і монархію, наче Герострата та Овідія, розділяє прірва, що ніколи не буде заповнена інтелектуально-прагматичними містками толерації.
Так приємно і легко було Микиті проїжджати землею його давнього роду. Якась химерна ностальгія звивалася біля серця, поколюючи, немов нешкідливий їжак. Він ще любить цю землю, усіяну монументами канівського сфінкса і відродженими церквами.
Дивно, подумав Микита, чому так мало пам'ятників галичанинові Франку, який, трагічний і малозрозумілий, запалював смолоскипи духу для тодішнього малоосвіченого люду. Якщо ми хворіємо пам'ятникоманією, то було би логічним бачити повсюди зображення двох фетишів. Але, напевне, тут спрацювала магічна і позараціональна харизма Сфінкса...
Ця земля, уже тут і зараз, могла би процвітати розбухлим добробутом, надлишковою приватною впорядкованістю, навіть стилізованою красою. Але... це було би нудно і малоцікаво! Микита подумав, що Галичина теж нагадує загадкового Сфінкса (ще одне пояснення шевченківського монокульту), пошрамованого вимушеним і вимученим сервілізмом, пораненого майже суцільними поразками і безперервною руйнацією ідеалів. Це вчувається інтуїтивно, і звідси така різнополюсова небайдужість до неї.
Але ж трагічна великоукраїнська земля з її первісною відразою до лукавства та крутійства теж потребує перевитрат любові. Бо ця земля — як доросла дитина, вічний інфантил, на якого неможливо образитися, адже його душу випробовували лоботомією та вівісекцією, яких не зазнала Галичина, котрій лише трохи більше історично пощастило (можливо, у цьому і вся розгадка, весь ребус так званих протистоянь?). Велика Мати, споконвічний, як серце, Дніпро (галицький Дністер іноді майже висихає, а велика ріка — ніколи!)! Ваші богородичні терпіння, ці житія лише починають вщухати після насильницьких геополітичних операцій. І коли Галичина є донором доцільності, то Велика Мати сама є національною душею. І ця східно-західна рана колись мусить загоїтися, возродивши із кукілю та пустирищ нову стиґматизовану державу.
Поринутий у роздуми, Микита незчувся, коли під'їхав до батьківського дому. Батьківського помістя. Батьківської фортеці.
77
У Вікторовій квартирі стояла така тиша, що можна було розрізати повітря ножем, угвинчувати викруткою гайки у це застояне захиріле повітря, просякнуте випарами психотропної медикаментози.
Він майже не пам'ятає похорону. Тільки розщепленість і фрагменти. Чорна стрічка на одному із вінків, напис псевдозолотом: "Дорогій матусі від сина Віктора" (хто це все організовував? адже батько не прийшов, хоча його повідомили)... якийсь знайомий свідок Єгови, що не хотів хреститися під час заупокійного молебену... Материні брати, розпачливі і роздратовані, що докоряли, мовляв, Віктор допоміг Марії зійти в могилу, бо її хвороба, як і кожна, від нервового пережиття... Десяток людей на поминках, далі нічого не пам'ятає, бо ковтнув потрійну дозу своїх коханих роздаровувачів спокою...
І знову тиша як рвано-колота рана. Десь на п'ятий день опісля похорону, коли сусіди вже про все забули, занурені у колаптичне коло виживання, Віктор отямився.
Владислава не телефонує, продажна сука, підстилка, вона покинула його тоді, коли йому найбільше потрібно уваги і співчуття. Але він розшукає цю стерву! Він згноїть її, задуше, вона ще буде лизати його кросівки і руки. Він заманить її до себе, а потім зв'яже шнурами — і буде ґвалтувати кілька разів надень, годувати черствим хлібом і поїти крановою водою.
До матері на могилу він поки що не піде, бо в землі уже не мати, а кістки. А він не буде провідувати кості, підкоряючись стереотипному ритуалові!
Нема що жерти. Зовсім немає грошей. Раніше він ніколи не цікавився, звідки вдома їжа, це були проблеми матері. Шкода, що психотропи лише притупляють почуття голоду, повністю не позбавляючи від нього. Він би жив пігулками... Чекай?! А за що купувати їх, коли закінчаться старі запаси? Звідки взяти грошей?
Віктора охоплював жах. Адже раніше він ніколи не припускав, що його інтимні грудочки із магазину психоделійного марева також коштують... гроші... прокляті, ненависні гроші...
Віктор сидів на кухні. Вчора приходили із якогось комунального господарства, грозили, що відімкнуть світло, якщо за тиждень не буде погашена заборгованість. Але як її погасити? Чим? Власним членом? Слиною з рота? Екскрементами або секреціями?
Відімкнуть світло. Перекриють газ. Охолодять батареї. Ліквідують подачу гарячої і холодної води. І настане, переможцю, у твоєму самітницькому лігві жорстока темінь. Закінчаться будь-які припаси їжі, лигнеш останню пігулку — і тебе поглинуть до решти каламутні родові води темряви і жаху. Може, це кличе тебе мертве материнське лоно, щоби знову прийняти у свою зігниту утробу, може, кличе некрохлань і мертвопростір? Бо все повертається до кіл своїх...
Віктор стогнав. Хотілося літати вогняним факелом над своїм будинком і містом. Нехай вогняний болід твого тіла випалить цю землю від нечистот та скверни! І нехай вона постане іншою, скупаною у плавильній печі катарсису. Але тіло не ставало вогнем, не падав до рук автомат Калашникова, не появлялася на столі пачка усміхнених банкнот.
Стогнучи і ревучи, Віктор раптом почав копати старенькі кімнатні стільці, кидати до стіни тарілками, битися головою об низький допотопний холодильник.
У двері подзвонили. І коли господар побачив підхмелену мармизу дядька Петра і ще однієї вгодованої сусідки, останні тарілки і кастрюлі полетіли їм у голови. Крик і вереск робив хлопця ще знавіснілішим. Він ухопив старого Петра за петельки і почав знетямлено трясти цим вихудлим від алкоголю ненависним тілом. Зараз розпластаю і розірву тебе, мудаче, як цю тарілку, забирайся геть!
Заслиненими хлопцевими устами гуляла лайка, набагато чорніша від темряви мертвої материнської утроби. Трясло руками і тілом. Дядькові Петру дивом вдалося вирватися.
У коридорчику уже стояли кілька дебелих санітарів і лікар із холодними очима вовка. Психіатрична бригада швидкої допомоги на цей раз моментально відреагувала на виклик Вікторової вгодованої сусідки.
78
Михайлові справи йшли кепсько. Він, щоразу більше, не розумів ані навколишніх подій, ані себе, ні тактики і стратегії своєї коханої Партії. Якби ця Партія втілилися у жінку, він запліднив би її іншим менталітетом, і вона понесла би зародок новомислячого лідера, кровозмішувальницького принца, немовлятка-вождя.
(Продовження на наступній сторінці)