...Може, він має роздвоєну (потроєну? розшматовану начетверо?) душу, розполовинене серце і розчахнутий різними правдами мозок? І вживаються вдень у його тілі дві людини — цинічна і безкомпромісна, сентиментальна і брутальна. А коли наступає мучителька-ніч, то ніхто не чує і не знає, як важко мордується двоєдушець, заламуючи руки до неба і прохаючи у Всевишнього сили для того, щоб справитися із тягарем розполовинення. І котяться його нервовими вилицями сльози, і вкотре жорсткий бізнесовець стає беззахисним тонкошкірим хлопчиком...
Щось перепитував про її настрій, пробував жартувати, але чомусь жалісно і невдало. Коли дівчина вже мусила покидати цей химерний офіс, голос Микити (Петровича) став несподівано урочистим, як у дитятка-псальмопівця. Владислава ясно відчула, як той голос пронизує її серце.
Наступного тижня вона мала стати до роботи.
81
— Привіт! Даруйте, мої милі, таке однотипне звертання, може, комусь воно видасться фамільярним, але, помилуйте, —люди всі однакові, принаймні у тому сенсі, що і ченця, і жиголо на фініші чекає смерть. То чому ж мені, скромному лікарю, не дозволити такої ілюзії братерства? Адже ми всі є братами і сестрами, мої дорогі, доки не починаємо впиватися одне одному в горлянки... Але я переконаний, що ми з вами не дійдемо до такого сумного підтвердження сволотності людської природи, бо ми добропорядні і цивілізовані, причесані і напудрені...
Знаю, що Марія померла. Щось зворухнулося у моїй внутрішній сітківці. Пішов до церкви, поставив свічку за упокій. Піти на похорон не було сили. Дзвонив до Віктора, те сказало, що не знає такого — питаю, як, сину, не знаєш свого батька? — ні, я вас не знаю, дайте мені спокій — і пожбурило слухавкою.
Баба з воза, кобилі легше. Думав тобі, дурню, підкинути якихось грошенят, бо чув, що ти ніде не працюєш, лиш ковтаєш дим на балконі і слухаєш Шуфутинського. Знаю, ідіоте, що тебе забирали у психушку, темна історія з якоюсь дівчиною. Ти ще міг мріяти про дівчину, недоробку? Швидше би я з нею справився; сподіваюся, шановні, ви чули про снохачество, себто інтимне невісткознавство, цей невинний звичай у деяких російських селах, коли, у зв'язку із тимчасовою відсутністю сина, із невісткою кохається, коли може і має бажання, його батько, яко верховний сімейний тотем. Отож...
Переказували мені про твої скандали із сусідами і те, що ти майже божевільний, якщо називати речі власними іменами. Не буду лукавити, мені невесело від цього, проте тут уже нічим не зарадиш. Ти, дебіле, жбурляєш слухавкою (хто її далі буде оплачувати, адже твоя мати уже на кладовищі), не хочеш говорити, а при випадкових зустрічах проходиш повз мене, наче сомнамбула. Не падати ж тобі у ноги із покаяльними завиваннями, еге? Дзвонив тобі, виконуючи свій обов'язок, хоча у мене, за великим рахунком, перед тобою немає жодних обов'язків. І тепер мені байдуже — є ти чи нема, здоровий чи хворий, у лікарні чи на смітнику, бо іншого шляху для тебе не бачу. І припиняю базар на цю тему назовсім.
Моя сороківка вже поповзла до позначки "п'ять" з одним скромним нуликом. Вірите чи ні — гадаю, що не вірите — іноді несподівано защемить серце за Марією, був навіть кілька разів на її могилі. Купив чотири троянди. Постояв. І навіть заплакав, бо знаю, Марієчко, що ти мене любила. З теперішньою дружиною живу, наче кіт із собакою, дочка доросла, пацієнтів завжди безліч. Таке враження, що на Україні всі починають тотально сліпнути і жоден офтальмолог не допоможе цій повзучій інфекції незрячості... Поклав троянди біля твого гробика і зрозумів, що ще не раз сюди приходитиму, доки не прикопають мене, як собаку. Прости, якщо зможеш...
Нещодавно мій скарб почав вередувати. Треба йому, бачите, особливих умов: і щоб муха не пролетіла, і харчі непогані, і спокійний стан господаря (а де його взяти?). Навіть — це взагалі поза всякими рамками! — відчувати до партнерки хоч якусь подобизну ніжності чи що. А звідки мені взяти цю ніжність, коли душа вичавлена, наче лимон для чаю? Що трапилося зі мною?
Марія померла, що із Оксаною — не знаю, та й неможливо двічі увійти в одну ріку, а ще Валентина (перша дружина такого собі Микити), Віра і Світлана, що робила від мене два аборти (ні-ні, ви не подумайте, я оплачував витрати). Напевно, ці жінки, імена котрих я пам'ятаю, любили мене. Любили? Ет... Бачив недавно Люду із кавалером-ровесником, навіть не глянула у мій бік, бо підтоптаний мавр, розумієте, уже зробив свою справу.
Ще пройде кілька років, і буду, як розбещений старець Маодзедун, лише пускати слину при вигляді голої жінки. А тоді — хоч петлю на шию, бо що ще, окрім жінок, триматиме мене на світі?
Дружина теперішня не любить, каже, що змарнувала свій вік зі мною, дочка має власне життя, далі заведе дітей, зять, пенсія; мамо рідна, яка на мене чекає безпролазна нудьга і рутина! Але... Одним словом, прощавайте.
82
Таке сіре небо висіло над містом, мовби ввібрало у своє неосяжне тіло всю страхітливу безперспективність епохи. Хмари не рухалися, наче спаралізовані. Віктору здавалося, що небо просякнуте зневагою і до перехожих, і до нього, нікчемного психопата. Уже нічого не можна змінити, мама померла, о Господи, якщо ти є, то сотвори диво її воскресіння! Також нехай я перестану ковтати ці маленькі піґулки-ціаніди, що, покликані зцілювати, нищать, нищать, нищать.
Згадалася мати, уже смертельно хвора, яку я знову кілька разів ударив, чуєте, кілька разів ударив. Бив, не відчуваючи ні жалю, ні страху, лише машинальні рухи відімщення за якусь страшну образу на світ. Мати дивилася на мене... вона так дивилася тоді... такі погляди бувають на іконах... а я бив і не міг зупинитися, аж доки із її носа не потекла кров, червона така, знаєте... я тоді достеменно дізнався, що кров буває червоною...
Коли вже мама померла, і я тряс за петельки ненависного дядька Петра, на порозі появилися вони. Два височенні санітари скрутили руки. Якби була живою мати, то просила би їх, що не треба, я добрий хлопець, нехай не забирають мене туди, за ґратовані вікна, звідки нема повороту. Але мати — у землі, а земля не може просити. Не журися, хлопче, ми тебе пролікуємо, знімемо приступ шизоїдного психозу, не журися, неприродньо-привітним голосом запевняв психіатр. Мене повезли, ґратовані віконця, ґратовані вулиці і ґратовані смугасті люди.
Привели до психіатра, той позіхає; лікарю, мені дуже важко жити — так, Вікторе; лікарю, сусіди і всі інші мене ненавидять, моя мати найсвятіша, я не знаю, чому її колись бив, не знаю, чому бив сусіда, вибачте мені —так, Вікторе; хочете, я стану на коліна, цілуватиму вам руки, лише відпустіть мене звідси — не можна, Вікторе, хто із твоїх родичів мав нервові розлади? — ніхто, але яке це має значення, моя мама була найсвятішою, я зроблю собі щось, коли не відпустите, падаю на коліна, благаю вас, лікарю! — так, Вікторе, один укол галоперидолу, негайно!; лікарю — ви безсердечна потвора, ні, ви —святий чарівник, що допомагає таким, як я, — так, Вікторе; вкололи! забирайте його у палату номер п'ять або сім; все-все, Вікторе, завтра зустрінемось.
У палаті сновигали такі, як я, і гірші. Скільки я переслухав там усіляких жахіть, як зневажав їх всіх! Там усі зневажають один одного. "Князь Володимир" казав, що ми усі його смерди і раби, не варті людського ставлення, тупе м'ясо і порох під ногами, бо не розуміємо, що він перенісся з далекої доби у нинішній день, щоб врятувати велику київську Русь від нашестя варварів. Микола, якого кликали "варваром", бо він зґвалтував свою сестру і не виходить із лікарні вже майже два роки, заїхав з усього розмаху "князеві" у пику, сприйнявши абстракції про нашестя варварів на свою адресу. Заплаканий "князь Володимир" відійшов у куток, тримаючись за щелепу. Були тут, зрозуміло, геніальні художники і рятівники людства. Всіх чекала кінська доза галоперидолу і волохатий санітарський кулак. Віктор кожен день просив лікаря відпустити додому, іноді розповідав про свої дитячі страхи. Лікар, що не отримав ніякого подарунку, не мав жодного інтересу до хлопця. Він здебільшого робив після благань та сповідей, перериваючи їх на півслові, короткі резюме: "Так, Вікторе" або "Так, так, Вікторе", призначаючи щораз розмаїтішу колекцію сильних і дешевих психотропів.
Хлопець іноді туманно здогадувався, що його садять на голку препаратів із безнадійними наслідками, але у голові робилося так приємно, такий кайф і спокій, такий милий та добрий "князь Володимир", навіть кровозмішувальник і ґвалтівник Микола добрий. Ще порція галоперидолу, такий чуйний і уважний лікар, ні, верховне божество для хлопця і його співпалатників, завжди так спокійно говорить: "Так, Вікторе". Сьогодні я казав йому, мовляв, лікарю, мені дуже погано від деяких таблеток — так, Вікторе; але не ображайтеся на мене, лікарю, бо від деяких тропів дуже добре — так, Вікторе.
І відчуваю з кожним днем чіткіше, як усе стає байдужим, навіть спогади про Владиславу перестають хвилювати і мучити. Всі навколо однакові, навіть санітарів я вже полюбив, а Верховне Божество, таке небагатослівне, є надлюдиною — так, Вікторе, так, Вікторе, так, Вікторе. Уже не викидаю препарати в унітаз, та й слідкують за цим. Одного разу був вижбурнув якийсь антишизофренічний порошок, то санітар, за вказівкою Основного, заставляв мене злизувати очко язиком і дуже боляче закручував руку.
(Продовження на наступній сторінці)