І я тоді зрозумів, що це був апофеоз, далі — лише спадаюча. У кімнаті, як віники, стирчало кілька букетів гвоздик, які вона завбачливо не приймала останнім часом, ану ж бо її хлопець спитає, хто тобі, типу, дарує, типу, квіти? Я згріб ті гвоздики в охапок і викинув на смітник. Раптом подумав, що у моїх жестах вперше появилася чи то передстареча суєтливість, чи то перевтома.
68
Нехай архангел у труби трубить — мерці не встануть з одвічних трун.
І тільки сонце усе голубить — огненноокий німий чаклун.
(Павло Филипович)
...Болять груди. Викручує всім тілом. Висохла, як мумія...
...Що буде з Віктором, коли я помру?..
...Хочеться пити воду із крану. Залитися нею. Перетворитися на Н2O...
...За колишнього нарешті байдуже, мовби я ніколи його не любила, ніколи не знала... Він зливається зі всім чужим, стає частиною незнайомців...
...Із землі вийшли, у землю підемо...
...Все, окрім сина, стає однаковим і безколірним...
...Тільки біль... тіло — продовження болю... біль — замінник життя, імітатор любові і залишок від щастя... якого ніколи не було і вже не буде ніколи...
...Я колись так хотіла любити... віддати всю душу і кров за своїх, дорогих і коха...
...Пити... вдивлятися у чорну крапку... таку прегарну і пречорну крапку за вікном...
...Де ж усі?., де ж люди?., де він?., де Віктор?..
...Я люблю вас... я... я...
Чорна крапка зникає. Зникають любов і сподівання.
Лише холодний трунний спокій. Німота. Порожнеча.
Над Маріїною головою вже стояли — не чорносотенці від менґеле — двоє райських янголів.
69
Бізнесові справи Микити Крещука рухалися специфічно: то неочікуваний успіх, то прикра невдача. Без "золотих" середин.
Микита вже знав, що насправді означає слово "разборка", як вестися на крутих півлегальних аудієнціях, коли плавно перейти на мову старшого брата. Хоча лінгвомімікрією він користувався лічені рази, будучи далеким від більшості земляків-галичан, котрі, опинившися у російськомовному океані, відразу лягають на його затишне дно, залишаючи свій природній засіб спілкування для сімейно-кухонних потреб плюс нечасті відвідини малої батьківщини.
Немає для мене (був переконаним Микита) на цій землі розпачливих чорноземів малих і великих батьківщин. Усі вони малі і всі великі. Він гостро відчував нещиру вузькість периферійно-губернського мислення про рідні стежки і рідні рути-м'яти, рідні села і босоноге дитинство.
Бо це фальшиві абстракції і лукаво-патетичні сентименти, якими якраз — психоаналітичний парадокс — і прикривають страх та нехіть, а також дрібну патерналістську радість, мовляв, як усе насправді добре склалося, бо лити сльози над метафізичним тілом рідного села можна лише на лакованих трибунах, побіля офісних меблів і на зібраннях прагматичного земляцтва.
Микита ніколи не ходив на земляцькі з'їзди і рушення, свій як не заплаче, то хоч скривиться, випаливши вогнем і залізом мелодраматичні місницькі ілюзії.
Адже справжні земляцтва, а не пародії на підтримку, будуються, як вважав середньої руки високоосвічений бізнесмен, на притягальності чи відштовхувальності людських психотипів. Характер і особливості сприймання, а не сумнівна спільність походження. Подібність деяких мізкових структур і звивин, а не закон єднання під стягом географічного детермінізму!
Він знав одного напівнімця, кількох росіян та італійського партнера, котрі були значно душевноближчі від багатьох хитрувато-компромісних земляків.
Бо розподіл за географічними секторами не лікує від нелюбові. Міжкастова і позакорпоративна, міжнаціональна і понадкласова любов не виключає, а посилює любов до "коренів". Бо часто люди, одержимі архаїчними комплексами, неухильно крокують до внутрішнього краху (Р.S. Хоча полювання за вселюдською любов'ю — весь світ, мовляв, моя надвітчизна — також незрідка свідчить лише про нездатність любити).
Геть усі тотеми, окрім тотему любові! Сумнівні усі плацдарми для кумиропоклонінь, як і сумнівний будь-який прищавий нігілізм.
Схилений над євроошатним офісним столом, Микита набивав нещодавно придбану екзотичну люльку, щоби короткочасно втекти до хистких химер нікотинового ритуалу.
70
Нас заполонюють полчища варварів. Нашестя варварів, варварська експансія і торжество варварського менталітету.
Вони, ці потворні клишоногі кентаври, всюди — в бібліотеках і комп'ютерах, парламентах і постелях.
...Смердючий варвар, двометрового зросту і двометрової мускулатури, назирці скрадається за тобою. Зараз він рознесе ущент твій милий затишок і твої переконання. Він знищить тебе і все, що тобі дороге. Він підкрадається, сопе, ти чуєш брязкіт його куленепробивних обладунків і грюкіт його залізної термінаторської ступні, яка розчавлює квіти і руки. Він уже близько...
Ми усі в полоні варваризації. Ми — заручники варваризму. Варвар не зупиниться ні перед чим. Для нього не існує святощів. Він не визнає табу. Йому плювати на скрижалі етики.
І всілякі монголо-татарські навали, фашистська манія вищості і панвладарювання чи сталіно-лєнінський сатанокомунізм не були страшнішими від нинішнього нашестя варварів.
...Але варвар здатен до витонченого перевтілення. Він шепотітиме тобі красиві слова про прагматизм і проминальність життя. Він вішатиме на твої депресивні вуха софістиковану патоку про твою винятковість, котра заслужила лише на право без обов'язків. Він усміхатиметься і награно-радісно тиснутиме твою розгублену руку. Він буде ввічливим і приємним — лише здайся, відступи і забудь...
"Хто вони? Хто? Де ці варвари?" — шепочуть нажахані уста. Знищити їх атомом, лазерним променем, затопити мертвою водою, ліквідувати техногенними відходами!
Не вийде. Їх не знищиш і не затопиш. Бо ці варвари — наші душі. Варвари — це ми.
71
Христина, як і передбачав Микита, більше не сигналізувала йому знаками особливої уваги: "808! Я помираю від кохання!", хіба інколи зиркала з-під лоба сумішшю стриманої роздратованості. Отже, нетреба, голубе, вдаватися до дидактичних монологів про відносність почуттів, відкинь особливу, гірської заготовки, тактику ввічливої байдужості. Микита Крещук був навіть злегка розчарованим, де ж, мовляв, недавні піруети переживань, де вертерівські танці довкола об'єкту, куди поділася байронічно-романтична блідість щік? Вже...все? Коли пов'яли помідори, то минулася любов? Коли пожовтіли огірки, пройшла мода на закоханість? Якщо дозрів гарбуз, то почуття лопнули, мов велетенська куля у факірській руці?
Але ми майже нічого не знаємо про інших. Неможливо рентгенізувати чи пробити кокон сурдокамери або панцир скелету, у які захована людина. Будь-які поповзи щодо пізнання подібних — лише банальна ілюзія, іноді шкідлива, частіше безпечна, а подекуди і смертоносна.
Нас єднає (чи ми лише так думаємо) виключно пристрасть колінкування перед тотемами. А вони міняють шкіру і кольори, мімікрують і відновлюються, глузуючи над нами, наївними і впевненими у їхній тотемічній застиглості.
І заливаються саркастичним реготом маленькі голови-горгони нащадків менґеле, що, вилуплені, вже визиркують із кожного серця. І нависає над світом пан Міраж, пані Ілюзія і всілякі паничики та паничівни fata morgan(и). І моторошно сміються їхні родичі та нащадки-менгельчата, розкошуючи у наших душах.
Одного разу, творячи черговий нікотиновий ритуал, Микита побачив за офісними вікнами Христину, котра, ведучи під руку якогось респектабельного чоловіка, аж захлиналася бесідою.
Бо не суджена тобі, друзяко, ця жінка, бо чомусь не захотів Кресляр перетнути ваші земні лінії долі...
72
Коли Віктор прийшов додому, квартирою сновигали сусіди. Ніхто не кинувся до нього. Не почав заспокоювати. Не спитав, чи він голодний.
— А де мама?
— У тій кімнаті. На катафалку, — сумішшю злості та псевдотрагіки чвиркнув дядько Петро, котрий особливо не любив Віктора.
— На якому? На якому...катафалку?
Ніхто не відповів. Не співчував. Не розпитував. Віктор зайшов у ту кімнату.
Материнське обличчя, перекривлене передсмертною судомою, було страшним своєю, тепер уже абсолютною, відреченістю. Віктор несміло присів на краєчок стільця. За ним із цікавістю спостерігали кілька пар сусідських очей.
Віктор мовчав. Сусіди спершу мовчали також. Потім почали, наразі пошепки, далі чимраз голосніше, перемовлятися. Снувати квартирою. Переставляти якісь речі. Щось шукати, щось знаходити. Кудись іти і повертатися.
Тільки твоя мама, Вікторе, уже ніколи не вийде і не повернеться. Ніколи не спитає, чи болить твоя голова. Не почне заспокоювати, мовляв, Владислава тебе дуже любить. Бо мама перестала жити тобою. Бо мама перестала жити. Ти ніяк не можеш цього збагнути і раптом питаєш сусідів, нікого конкретного і всіх зокрема, навіть дядька Петра:
— Хіба...що...хіба мама...дійсно...померла?
І ти бачиш, як зі всіх сторін на тебе осудливо і зневажливо зиркають роздратовані і розширені від незмірного здивування сусідські зіниці. І все довкілля стає єдиною уніфікованою зіницею, єдиним напівстаречим горілчаним ротом дядька Петра, шо нині не встиг похмелитися і знову злісно (але уже без псевдотрагіки) чвиркає:
— Ти при своєму розумі, хлопче? Померла, померла! Це ж ти її допровадив до катафалку!
Єдина уніфікована зіниця ствердно й осудливо вилискує. Єдиний напівстаречий горілчаний рот в унісон шепоче: "Так, так воно є".
(Продовження на наступній сторінці)