Нарешті ти вповні розумієш, що насправді трапилося і, непритомніючи, тихо сповзаєш зі стільця на підлогу, побіля материнського смертного ложа.
73
Наше життя є лише сумою помилок. Наші роки — це лише забування інтуїтивних прозрінь. А наші місяці і години стільки одним із (можливо, випадкових) варіантів наших справжніх місяців та годин, що стукають до нас, сонних, у гості. А дні є втратами і розминаннями. Буденні хвилини іноді приносять на жорстоких метафізичних крилах інші хвилі. Ті, котрі діагностують. Ті, що карають та наказують. Ті, які є милосердними.
Микита сидів, немов необов'язковий клієнт, на кухні своєї ошатної двокімнатки. У нього, що намагався мати нерви, наче цвяхи, а почуття, як метеорологічні пророцтва, несподівано задощили очі. Бо сльози далекі від інстинкту. Вони є катарсисом, який скупо відмірює нам краплини короткочасної величі.
Звідки ця, майже фізіологічна, присутність самотності, від якої, виявляється, не рятує ні атлетичний зал, ні одкровення як сумних, так і веселих філософів? Чому ця домашня тиша тисне, а не заспокоює? Чому не приходить сьогодні на допомогу стоїчний (?) світогляд? А може, у мене його немає?
Може, над людиною та її так званим світоглядом, що найчастіше є хаосом випадкових знань і сильних дитячо-отроцьких вражень, лише сардонічно регоче чорний лікар? Але як тоді пояснити подвиги і схиму, що виокремлюють нас від об'єктів вивчення ботаніки чи
зоології? Пощо талант і талан, коли нема найважливішого?
Чому не тішить, Микито, твоя струнка система знань та навичок? тимчасова фінансова стабільність? Чи це лише хвилевий відрух темного відчаю, котрий відвідує і сильних, нехай не забувають, що вони мало відрізняються від несильних? Бо хто знає насправді, що таке сила чи несила? Тотемний цар-сортувальник, перекидаючи нашими долями,— наче м'ячиками, змішує все, всіх і всюди...
Можливо, вся історія наших загальних (країни) та індивідуальних (людини) доль є тільки хаосом різновпорядкованих атомів.
А історія карликових держав чи імперських корпорацій є лише гігантською шахівницею боротьби фігурок-тотемів? А насправді людину зусібіч оточує лише льодовиковий жах, палеолітичні випадковості зустрічей і вічні сутінки вічного мезозою?
Люлька диміла, приватний йожефко стоїка і філософа Микити вирішив нарешті серйозніше взятися за цього самовпевненого представника класу людини. За вікном реготала пристрасна мегаполісна нічка.
Добре, що ніхто не бачить мене таким розгубленим. Ото радів би Михайло, мовляв, це тужить твоя етнічна душа...
Хоча, Микито, із погляду надто доскіпливого рентгенолога, ніхто не радів би і не сумував надмір, бо ми не здатні на довготривалі плюсові чи мінусові емоції щодо подібних до себе. Хоча нашому мозкові важко змиритися із цією огидною правдою про людину...
Проте промисел серцезнавця і серцепровидця саме тут і зараз сплітає нову ниточку твоєї долі, успішно-безуспішний чоловіче. Бо на іншому кінці твого державного міста чиїсь дівочі руки, тремтячи, виймають із сумочки твою шикарну візитівку, якісь дівочі очі вкотре намагаються відтворити твій міраж і чиєсь молоде серце б'ється у тахікардичному ритмі, не розуміючи ні причин, ні спонук такого неспокою.
74
І все ж я наважилася потелефонувати до нього додому, ризикований і неввічливий крок. Пан Микита міг холодно нагадати, що вікенди існують для відпочинку, під час вихідних додому телефонують найближчі або задля невідкладних справ. Міг ще натякнути про категорію нав'язливих рагулів чи рагулих— пусти свинку під стіл, то вона і ніжки на стіл. Міг сказати, що не пам'ятає такої розмови і взагалі — ви, дівчино, помилилися номером, а якщо маєте до мене якесь прохання, то стійте під церквою, і я колись подам вам, хай буде, п'ятигривеника.
(Скільки страху й очікування ляпасу, відмови чи невдачі... Якісно попрацювали над твоїм мозком транквілізаторські очі, порскаюча на чверть кімнати слина і клубкувате волосся приблизного кольору. Світ як депресивна темрява, де усі понуро бредуть дорогою безглуздя. Будинки наче пастки, у яких тортурують і колесують кохання. Перехожі — всі, всі, всі! — є психопатами або посланцями демонічного лікаря).
Його голос був таким, наче господар щойно повернувся із карцеру.
...Може, цей пещений бізнесовець середніх років страждає прихованою мізоґінією і якраз сьогодні закінчив довготривалий експеримент над руйнацією чийогось кохання? Невже саме зараз він спалює колись найдорожчі листи і обкидає лайкою найріднішу жінку? Вона, напівмертва від розпачу, колінкує біля його ніг, а він розповідає чорну повість про свою ненависть до неї. І витає у його квартирі дух потопту і святотатства, і осяває його безкрівне лице моторошна усмішка плюндрівника. І світяться його демонічні очі зловісною радістю...
Так, я пам'ятаю вас, не турбуйтеся, добре, що передзвонили; розкажіть трошки про себе, я вже казав, що не обіцятиму золотих гір, але, сподіваюся, що наступного тижня ви матимете роботу у нашій фірмі; чи зможете прийти у вівторок після обіду; мені теж було приємно спілкуватися, до побачення.
...Напевне, цей, ще доволі красивий чоловік, з'явився із небес. І насправді це мій ангел-охоронець, мій князь у білій сорочці. Може, це мій другий батько; ні, не хочу асоціювати його із батьківством, ще замолодий. Це швидше мій старший брат, якого у мене ніколи не було, а тепер виявилося, що він, шляхетник і страстоборець, існує. Це подає мені руку через провалля промінь світла в іпостасі людини. І це світло засіяє над прірвою, а я летітиму до нього, заплющивши очі і розкривши серце...
Витягнула картку із автомата (у мене немає ні стаціонарного, ні мобільного телефону, все своє ношу при собі). Довго не могла зосередитися. Можливо, я даремно романтизую, по-дурному демонізую цього чоловіка із дворянськими жестами. Це від неспокою і страху чергової з'яви Віктора (викликатиму...міліцію! бо я полюбила маску недурного, хоч і закомплексованого хлопця, спочатку зовсім не розуміючи його справжнього стану) маю такі емоційні перехняби.
...Напевне, це втомлений і цинічний бізнесовець, можливо, одружений (але чому мене хвилює його матримоніальний стан?). Він ще може вимагати взамін за роботу фізичного зв'язку, уже не прикриваючись тоді штучною личиною ввічливості. Вочевидь, це пересічний представник середнього класу (а цей прошарок у нашій злиденній країні настільки малочисельний, що "середняків", як правило, плутають зі всілякими магнатами чи молодоолігархами). Напевне, він має пересічні переконання про те, що у житті витримує сильніший, топчи ти, бо тебе затопчуть, свобода — це долароєвро, жінка-для ліжка, алкоголь для помірного вживання, люди, бідніші від нього, заслужили (не?)прихованої зневаги, ця країна не придатна для бізнесу; літо — пора закордонного відпочинку, і взагалі — час дорівнює грошам...
Такий делікатний, ще сказав: "Чи зможете прийти у вівторок після обіду?" Він ще питає, чи я зможу, не підозрюючи, що уже кілька днів живу за останні п'ять гривень, а вчора і вони закінчилися.
Коли батьки останній раз вислали гроші, я майже всі віддала Вікторові, бо скрипів, що не вистачає на необхідні ліки, а я ніколи не насмілювалася його спитати, чому ж не пробує заробляти (зрештою, тепер мені більш-менш зрозумілі причини). Коли я декілька разів давала дрібніші суми, а останній — більшу, Віктор ніколи навіть не помишляв розкрити рота для подяки, сприймаючи мій дарунок як подать, оброк чи десятину. Вже через півгодини він щипав мене, навіть не імітуючи жарт. Пирскав слиною на чверть кімнати і заставляв цілувати його руку під час інтиму.
Очевидно, факт жіночого поцілунку чоловічої руки підсвідомо служив для нього чи то символом беззастережного володіння мною, чи то ритуалом цинічного приниження, чи то відчайдушною і химерною компенсацією колись недоданої любові. А можливо, актом паплюження святої рівності закоханих, адже моєї руки він не цілував ніколи.
Але досить про нього! Як це несподівано повертається, безпардонно лізе у спогади, викликаючи наплив неконтрольованого переляку.
До вівторка залишилося два дні. Треба буде позичити у дівчат невеличку суму, але якось викручуся. Здається, не це мене насправді хвилює, навіть не те, чи візьме мене пан Микита на роботу (ще невідомо, чи він юридично спроможний вирішувати такі проблеми), навіть не це...
75
Ти вже відвідував колись психіатричну клініку, Вікторе. Навіть Владиславі про це не розповідав, щоб нічого такого не подумала.
Мати — вона ще тоді була живою — вблагала тебе піти на консультацію до фахівця душ. Але тобі не запам'яталася ні розмова із медичним інженером для мізків (далеким родичем самого йожефка?), ні традиційні запитання та застереження.
Ти випадково побачив двері без клямок, скляні стіни, за якими сновигали — боже, вони вже вільні?
їхні обличчя нагадували трагічні маски із античного театру. Із лиць душевнохворих осипається пудра несвідомого стеження за власним виглядом. Інший вимір має інші закони. І виявляється, що людські лиця є нескінченно-трагічними. Гротескно-трагедійними. Жалобно-фарсовими. Трагікомедійними. Трагодепресивними. Відречено-траурними. Тупотрагічними. Трагіпатетичними. Трагедійно-красивими. Всілякими.
Обов'язковий лише трагічний префікс, печать пережитого, яку уже нічим не змиєш, не зітреш, не обдуриш за допомогою косметики від орифлейм чи духів шанель. І цей строкатий трагізм різних типів облич наповнює скляні стіни психіатричок відчуттям відродження грецького театру, де лицедіям нав'язані лише найсправжніші ставки — життя або смерть. Але їм байдуже навіть це...
(Продовження на наступній сторінці)