Перед від'їздом за кордон Кирило разом з братом Олексієм та Єлизаветою Петрівною слухали концерт з участю капели та придворних блазнів. Відрядивши в далеку дорогу свого молодшого брата, Олексій Григорович зайнявся важливою справою. Він сам взяв участь у відборі кращих співаків, що мали супроводжувати імператрицю в її великій подорожі. Слухав він і гру на флейті Сковороди, який виконував народні мотиви, що викликали роздуми вельможі. В його очах промайнули ледь вловимі тіні смутку. Може, пригадав, як слухав ці мотиви або й сам наспівував їх колись у лемешівській корчмі? Але швидко змінився його вигляд, коли почув бій барабанів. То оповіщалось про збори на воєнний парад. Олексій Григорович поспішав, щоб вчасно стати поруч з імператрицею, яка буде приймати парад. Як завжди, він найголосніше міг вигукнути "ура". Це дуже подобалось Єлизаветі, і вона за такі вигуки готувала нагороду своєму фавориту — надати йому звання фельдмаршала, хоч військо він бачив лише на парадах.
Такий парад відбувався в столиці напередодні великої подорожі імператриці. Спочатку вона збиралася мандрувати по Європі і побувати навіть в Англії, будучи впевнена, що в столицю цієї держави можна прибути суходолом. А коли пояснили їй, що треба перепливати через море, чи протоку, то відмовилась від такої подорожі. Краще помандрувати відомими шляхами до Москви, а там — і до Києва.
1744 рік в історію царювання Єлизавети Петрівни увійшов як рік великої подорожі. В цій подорожі довелось побувати й Сковороді з придворною капелою.
Заздалегідь уся знать та рядова двірня готувалися до урочистої мандрівки. Шили та переглядали святковий одяг. Пажі приміряли кольорові вбрання, лакеї погордо одягали червоні, шиті позументами лівреї. Заклопотано ходив від палати до палати сам Олексій Розумовський, наче командир перед великою баталією.
На обозному дворі лагодили, фарбували ридвани, коляски, халабуди та прості вози. Найбільше турбот завдавало обладнання імператорського ридвана з усіма вигодами, навіть з внутрішнім опаленням.
Псарі під доглядом Олексія Розумовського тренували любимих імператрицею хортів, швачки готували нові вбрання, кухарі лагодили дорожній посуд...
Готувався й Київ до зустрічі високої гості. Ще за рік до її подорожі за сенатським розпорядженням ремонтували шлях від столиці до Києва, ставили нові мости, виселяли з придорожніх місцевостей людей, підозрілих на "прилипчивые" хвороби.
Заклопотані були і київський губернатор Леонтьев, і глава церкви та академії Заборовський. Довідавшись, що імператриця виявила бажання зупинитись у Києво-Печерській лаврі, де перебував у свій час її батько Петро, архімандрит відвів для гості свої покої, які обставлялися за вказівками спеціально прибулого з столиці гофкур'єра в супроводі офіцерів спеціальної служби. Вони ставили прилади для ілюмінацій, прикрашали вхід до покоїв державним гербом.
Тисячі закріплених за Лаврою селян постійно відбували трудову повинність, готуючи шляхи, будуючи арки, конюшні, флігелі.
Для "собственного употребления государыни" було доставлено з Москви 500 пляшок англійського пива та багато інших напоїв. Довідавшись, що імператриця має смак до кислої їжі, губернатор у спеціальному зверненні до Лаври вимагав заготовити: капусти кислої білої 257 відер, світло-сірої — 112 відер, рубленої— 135 відер, квашених буряків — 105 відер та 345 пудів питльованого борошна. Вимагав також губернатор виготовити білих воскових свічок 438, жовтих 765, нічних 87 та ручних смолоскипів 105.
Вся Київська Академія була поставлена на ноги. Рафаїл Заборовський готувався до урочистого прийому високої особи — складалися хвалебні вірші, казання, диспути, виставки, інсценізації.
За наказом воєнної колегії по шляху від Глухова до Києва мали вишикуватись шерегою козацькі полки. Це завдало багато турбот козацькій старшині, бо не вистачало муштрованих сотень для такої урочистої зустрічі: відбувалися справжні маневри, щоб привчити козаків показувати свою прихильність до високої гості.
А в столиці тим часом були свої клопоти. Готувалася до подорожі й придворна капела. Найбільше радів Григорій Сковорода, сподіваючись знову потрапити до Києва.
Одного літнього дня заворушився весь Петербург. Задзвонили у церквах, загриміли військові духові оркестри. На вулиці показалась урочиста процесія. Шляхом на Москву вирушив великий транспорт. Єлизавета Петрівна сиділа поруч з Олексієм Розумовським у великому, оздобленому позолотою ридвані. Слідом їхали високопоставлені особи в коштовному вбранні з широкими червоними та блакитними шовковими биндами й орденами різних ступенів Російської імперії. В окремих ридванах розмістилися члени сенату та інших колегій. Простували всі служби двору. Супроводжував транспорт великий загін кінноти, гарматників та фейєрверкерів. Везли кілька гармат та прилади для запуску фейєрверків. Великий транспорт розтягся на кілька верст. Позаду їхала двірня, співаки й царські блазні.
Дванадцятеро білих відгодованих коней, запряжених цугом у царський ридван, помчали навзаводи слідом за кавалькадою по-парадному одягнених вершників. Машталіри в оксамитових з бобровою обшивкою жупанах, загонисто вихиляючись та пишаючись своїми широкими рудими бородами, гнали загнузданих коней, які ронили по шляху піну, що розсипалась бризками з-під закушених вудил.
Швидка їзда була однією з улюблених розваг схильної до гострих відчуттів Єлизавети Петрівни. На свій смак вона відбирала коней і вправних круглолицих машталірів. На цьому зналася імператриця краще, ніж у визнанні заслуг освічених людей.
На станціях швидко міняли коней, а за тих, що падали з ніг, платила гроші державна казна, яка знаходилась у царському транспорті. До того ж сенат завчасно розпорядився на станціях розставити для високих потреб по 1467 добрих коней, що позакуповувалися на ярмарках. Поруч головного ридвана мчали улюблені царські хорти, імена яких імператриця вимовляла з більшою пристрастю, ніж прізвища начальників державних колегій. Часом вона брала якогось хорта до себе в ридван і бавилась ним. При цьому Олексій Розумовський виявляв свій хист тренувальника, з чого була дуже рада Єлизавета. Коли царський ридван зупинявся, до нього поспішали пажі для послуг, а за ними — й блазні, щоб розважити свою господиню.
Іноді траплялися край шляху в полі селяни, що орали дерев'яними сохами. Вони зупиняли своїх конячий, падали на коліна, кланялись. Лише ті не вклонялися, кому було невміч через побиті поміщицькими канчуками спини... Доля цих невільників дерев'яної сохи найбільше хвилювала Григорія Сковороду. Він ділився з ними шматком хліба й приязним словом, читаючи в потьмянілих очах, у згорблених постатях з тремтячими колінами покору, біль та невимовне благання. Часом обіч шляху лежали загнані швидкою їздою коні і кивали своїми важкими головами, наче теж кланялись державним мандрівникам. Зустрічалися й поламані, перекинуті вози. Біля них вовтузилися селяни, чухаючи потилиці та шкодуючи, що не встигли вчасно звернути зі шляху.
У всьому цьому Григорій Сковорода читав живу повість, наповнену повчальними притчами. Пізнавав історію буття народу, прагнув знайти відповіді на питання, що роз'ятрювали душу...
48
Москва зустрічала імператрицю дзвонами усіх церков. Дворяни, купці н чиновники приносили цариці подарунки. Кремлівські ворота розкрились перед її ридваном. Слідом на кремлівське подвір'я в'їхали представники державних колегій. Решта транспорту залишилась на Красній площі.
Оглядаючи площу, Сковорода зупинився біля Лобного місця, розглядаючи його круглий білокамінний поміст. Звідси проголошувались царські укази, тут також відбувались покарання та страти засуджених. В очах Сковороди ніби закружляли червоні плями і лягали на білокамінний поміст. Чи не кров то четвертованого тут Степана Разіна? Зробилось моторошно, і Григорій пішов оглядати інші достопам'ятні місця. Вся увага була звернена на храм Василя Блаженного — чудового витвору архітектури XVII століття. Вражала загальна композиція, симетрія куполів, декоративне багатоколірне оздоблення, різноманітність форм і деталей, народний характер орнаментів. Спостережливого юнака вражали кремлівські стіни й будови, читав у них історію древньої гомінкої Москви.
Капелянів було розміщено у флігелі за Москвою-рікою. На різні церемонії вони прибували в Кремль. Тоді могутнім дзвоном гудів "Іван Великий". Цілим взводом кремлівські служники, взявшись за довгий канат, розкачували мідяний язик дзвона, від удару якого гула земля. Найзначніші церемонії відбувалися з церковним служінням в Успенському соборі, що вражав своєю величною архітектурою. Білокамінне облицювання, художньо виконані фрески, унікальна різьба по дереву полонили вразливу уяву Сковороди.
Тут п'ятнадцятилітня принцеса Ангальт-Цербського князівства Софія за всіма обрядами приймала православне віросповідання, щоб стати законною нареченою внука Петра Першого, шістнадцятилітнього великого князя Петра Федоровича, якого Єлизавета Петрівна оголошувала спадкоємцем російського трону. Принцесі Софіі при переході до православ'я дано ім'я Катерини, цим ім'ям їй судитиме химерна доля увійти в історію, стати згодом відомою імператрицею Катериною Другою.
Недаремно Єлизавета Петрівна приурочила таку попи" до часу своєї мандрівки в Москву і на Україну. Нона надавала цьому великої політичної ваги, утверджуючи право на престол нащадків Петра Першого. З цією метою імператриця викликала свого родича — сина Анни Петрівни, народженого від герцога Карла-Фрідріха Гольштейн-Готторнського. З прийняттям православ'я племінник Єлизавети Петрівни прибрав ім'я Петра Федоровича.
(Продовження на наступній сторінці)