Підійшовши до "божественної колісниці". Сковорода пізнав академістів. Роль Кия виконував молодий спудей. З ним вперше тут познайомився Сковорода. То був Самуїл Миславський. Щось неприязне, зарозуміле відчув Григорій в його особі. Вражали розумні, але хитрі очі. Миславський тримав себе, як переможець, перед яким мали коритися підлеглі. Адже недарма він їхав на спинах товаришів-спудеїв, що грали роль Пегасів. Чи далеко ти, голубе, заїдеш па цих Пегасах? Запитливо дивився Григорій на гордовитого спудея Київської Академії, а потім спустився на берег ? занурив у чисту воду руку,
мив свою флейту від дорожнього пилу. Напившись з Дніпра, відчув якесь полегшення, паче прийняв священне для душі таїнство. Його радо вітали тут академічні товариші, запрошували взяти участь у диспуті, що спеціально готувався для високих гостей, які мають навістити академію
На березі Дніпра була представлена вся академія на чолі з самим Рафаїлом Заборовським. Він, разом з прибулим на цю церемонію бєлгородським митрополитом Антонієм, зустрічав благословенням імператрицю біля тріумфальних воріт, якими відкривався шлях на Печерськ. Ворота були прикрашені портретами Єлизавети Петрівни та її спадкоємців Петра Федоровича й Катерини Олексіївни. На верху воріт стояв "живий ангел" з розпростертими білими крилами. Він подав імператриці від Київської Академії писану віршами хартію, запрошуючи до Братського монастиря. Академічний хор виконував урочисті співи, спудеї читали вірші, в яких прославлялися тронні гості. Вірші були складені префектом академії Михайлом Козачинським. Все це настільки розчулило Єлизавету Петрівну, що вона вдячно мовила: "Я люблю народ сей благонравный и незлобный"...
Але Григорій Сковорода дивився на всю урочистість, як на лицемірство, великосвітську облуду, що нею прикриваються болячки суспільства.
Коли імператриця проїхала крізь тріумфальні ворота, академісти оточили "ангела", що злазив з воріт. Сковорода пізнав у ньому свого колишнього однокурсника.
— У такому облаченії ти можеш живим потрапити на небо,— жартував Григорій...
Місто обзивалось передзвонами, що линули назустріч стрілчастому лету сполоханих на Дніпрі чайок. Григорій вловлював у тому передзвоні відгомін Братського монастиря на Подолі. Пішов назустріч його закличним звукам, несучи сакви, флейту і накопичені в мандрівні роздуми.
КИЇВ СВЯТКУЄ
Коли Григорій переступив, як і колись, поріг академії, його наче зустрів запитливим поглядом з портрета Петро Могила: "Де забарився, юначе мандрівний? Кінчати треба науки. Дійшов лише до піїтики та філософії. На цьому зупинятися не можна".
Прибульця оточили колишні однокурсники, розглядали на ньому каптанець, трикутний капелюх на голові; сміялися й радили переодягтися в академічне вбрання. Але цього Сковорода не міг вчинити, бо не мав дозволу на звільнення з придворної капели. Товариші разили прикинутись безголосим: хто втрачає голос, того звільняють з капели. Є ким замінити одного співаку в преславному, здавна співочому Києві. Не по нутру було чесному юнакові кривити душею, прикидатися немічним. Ллє товариші умовляли. посилаючись на Біблію, в якій згадується, що й пророки кривили душею, коли вважали своє діло правдивим. Григорія найбільше переконали мудрі слова древнього римлянина Терентія: "Ното sum: humani nihil а mе alienum puto"1 Вирішив скористатися з поради товаришів. Однак треба тим часом повертатися до капели.
Єлизавета Петрівна з близькими їй особами зупинилась у покоях архімандрита Печорської обителі, звідки виїздила або виходила пішки оглядати місто, про що сповіщалось у пресі: "...провела в Киеве несколько недель, с примерным благочестием посешая пешком храмы и все святыни древней столицы. Собственноручно благоволила заложить основание церкви в память св. апостола Андрея".
1 Я людина, І ніщо людське не чуже мені (лат.).
Закладини церкви святого Андрія відбулися з великою урочистістю. На Андріївську гору, де стояла невеличка церковця, завчасно прибув Рафаїл Заборовський з усією Київською Академією тут вони зустрічали Єлизавету Петрівну. Петра Федоровича і Катерину Олексіївну. Старий лаврський чернець розповів про легенду перебування на ній горі "ученика Христового" святого Андрія, що пророкував наближення часів, коли тут. над Славутою, буде пишатися красотами славне місто. Імператриця уважно сприйняла легенду, уявила себе причетною до здійснення пророкувань і поклала власноручно камінь, де мали будувати храм. Вражений цією подією, Рафаїл Заборовський вирішив прославити і себе архітектурними прикрасами Києва. За його проектом мали будувати в стилі українського бароко браму при Софійському соборі.
Незабаром академія у своїх стінах вітала імператрицю. Це було 5 вересня, що в календарі позначений днем святої Єлизавети. З нею прибули в академію спадкоємець престолу Петро Федорович з нареченою Катериною Олексіївною. Дивилися виставу "Благоутробие Марка Аврелия". Тут же зачитувались вірші, присвячені високим гостям. Архімандрит Сільвестр Думницький виголосив промову, складену за всіма правилами риторичної науки, а професори дарували вельможним особам свої друковані праці.
Найурочистішою частиною свята було проголошення одним слухачем класу піїтики вірша, написаного Козачинським:
Златыми уст+, наши по.чшумят рѣки:
Златыя весна нопа рождает нзм вѣки.
Красній пвітя вѣшш ла прорастут еквозі:
Дѣвл порфироносна грядет во славѣ мнозѣ...
Наслухався Сковорода панегіричних віршів. Пізніше він сатирично згадає складачів урочистих панегіриків: "...тот панегирик сплетает со лжой..." .
Через три дні знову прибула в академію Єлизавета Петрівна зі своїми спадкоємцями трону і була присутня на диспуті. Програму диспуту виготовлено у вигляді
великої гравюри. В центрі зображено Єлизавету на троні в розкішному імператорському вбранні. З правого боку — цар Петро її. з лівого — герцогиня голштинська Анна Петрівна. Вгорі серед хмар — Петро Перший і Катерина Перша: вони спускають на ланцюзі корону на голову Єлизавети. Гравюру, виконану з усією художньою майстерністю, та п'ятдесят чотири книги академічних праць було подаровано Єлизаветі. Великому князю — двадцять чотири книги та великій княгині Катерині — двадцять чотири книги.
Окремі спудеї намагалися показати себе перед імператрицею. Самуїл Миславський при кожній нагоді пробирався вужем, щоб найближче стати до неї. Він жадав хоч доторкнутися до священного подолу довгої сукні імператриці. Хотів юнак показати себе, мовляв, я той самий, що інсценізував древнього Кия при зустрічі високої особи. Поведінка Миславського іншим спудеям здавалася жалюгідною. Недаремно при першій зустрічі Миславського з Сковородою юнаки незлюбили один одного.
Високі гості розглядали портрети діячів академії. Не все вони могли збагнути в стінах цього дивного закладу. Незрозумілим здавався їм дух демократизму в академічній масі, невимушена поведінка спудеїв під час диспутів, ознаки волелюбства. Тут чемність не виходила за свої межі, не переростала в низькопоклонство, втрату гідності. Спудеїв єднала духовна міць, свідомість, повага до особистості людини.
Вперше бачили зблизька таку академічну молодь високі царственні особи. Петро Федорович та Катерина Олексіївна навіть поблажливо розмовляли з спудеями, цікавились їхнім навчанням. На диво, великий князь виявив інтерес до історії академії, розпитував про історичні події, про гетьманів та полковників. Видно було, що відповіді на ці питання по-різному сприймали Петро Федорович і Катерина Олексіївна.
Нарешті спудеї насмілились повести розмову про свого однокурсника Сковороду, просили повернути його для продовження навчання в академії. Говорили про втрату ним голосу, що не дає змоги продовжувати службу в придворній капелі. Бажаючи чимсь добрим показати себе перед академістами, великий князь і його наречена обіцяли задовольнити прохання. До вирішення цього питання Григорій ще продовжував бути в капелі, але утримувався співати, брав участь лише в оркестрі як флейтист.
Кожен день високі гості знайомилися з древностями Києва. Єлизавета Петрівна ставала на коліна перед ікони ми святих угодників, клала земні поклони. А тим часом дзвонили всі київські церкви. Вечорами запалювались соті фейєрверків, освітлюючи місто та збуджені дніпрові хвилі.
З власним оркестром Єлизавета подорожувала з Києва в Полтаву, урочисто зупинялась в місцях, пов'язаних з пам'яттю її батька Петра Першого. Адже минуло лише 35 літ після розгрому шведів під Полтавою, і тут ще живі були свідки подій та учасники їх. Молилася Єлизавета у тій церковці, в якій і Петро молився перед боєм; слухала від старих людей перекази, що набули вже легендарності.
Дзвеніли литаври, оркестр виконував церемонні мінуети та улюблені Петром веселі похідні мелодії, стріляли гармати, потрясаючи блакитне небо тихого, задумливого Надворскля.
Урочисто поверталися до Києва. Зупинились на переправі через річку Говтву. Біля переправи стояв старий інвалід, спираючись на милицю. Сиві довгі вуса — то було все, що залишилось від його колишньої козацької постави. Імператриця кинула до його ніг червінця, але він не нахилився брати його.
— Не червінця, а волю дайте козацтву! — гукнув старий.— Згадайте нашого Семена Палія, з яким ходили па битву! А тепер пузата старшина землі козацькі забирає!
Представники козацької старшини, що були при імператриці, лише переглянулись. Тим часом тронний ридван рушив, зацокотіли копитами коні, глушачи голос козака-інваліда та обдаючи його пилюгою.
(Продовження на наступній сторінці)