З усією державною поважністю відбувалися обряди в Москві. В церемонії брала участь придворна капела. Григорій Сковорода мав пагоду зблизька розглянути наступних монархів Російської імперії. Йому запам'яталися ці червневі дні 1744 року. Привертало увагу живе, вольове обличчя Софії-Катерини й анемічний, хворобливий вигляд спадкоємця престолу Петра Федоровича. Та й преса відзначила цю подію, наголошуючи на поведінці великої принцеси. "Санкт-Петербургские ведомости" сповіщали: "Ее высококияжеская светлость, принцесса Ангальт-Цербстская, будучи по сие время ежедневно наставляема от некоторого архимандрита в православном исповедании греческие веры, сего дня перед полуднем в здешней придворной церкви, в высочайшем присутствии Ее имп. величества и Его имп. височества великого князя, при собрании всего духовенства, генералитета и знатнейших придворных персон приняла публично исповедывание греческого закона; после чего от преосвященного архиепископа новгородского св. миром поимана и именована Екатерина Алексеевна. По свершении сей церемонии Ее имп. величество пожаловала свет-и ним її принцессе аграф и складень бриллиантовый ценою н несколько сот тысяч рублей. Впрочем, невозможно описать, коликое с благочинием соединенное усердие сия достойнейшая принцесса при помянутом торжественном действии оказывала, так что Ее. имп. величество сама и большая часть бывших при том знатных особ от радости не могли слез удержать".
На другий день відбулись заручини Катерини і Петра Федоровича. Придворна капела на церковних хорах виконувала співи. Григорій Савич засумував, спостерігаючи всю урочистість обрядів, якими звеличувались високі персони владарів трону.
Всі ці церемонії викликали великі торжества. Єлизавета зажадала влаштувати маскарад, у якому взяли участь вельможі й придворні. Маскарад закінчувався проходженням біля Кремля "отроків", одягнених у білі вбрання, з зеленими вітами в руках. Вони співали, про-славлячи "блаженні часи" імператорства Єлизавети. Ролі "отроків" виконували учасники придворної капели. Довелось і Григорію подати свій славословний глас, хоч у душі його складалася інша пісня...
Святкування завершилось полюванням на ведмедів у Троїце-Сергієвій пущі, десь за 60—70 верст від Москви, недалеко від монастиря. З цієї нагоди повнозвучним вседзвоном гули монастирські дзвіниці. Наче приголомшені потрясаючим Сергієві дебрі передзвоном, хрестилися сто тисяч селян, закріпачених за монастирськими землями.
Єлизавета Петрівна виявляла велику пристрасть до полювання. їй прислужував Олексій Розумовський з цілою зграєю пажів і блазнів. Час від часу обзивалася піснями капела.
Ось скупчилися полювальники на широкій галявині біля заплутаного в сіті величезного ведмедя, його рев заглушав монастирські передзвони. Принцеса Катерина кидала цукерки в роззявлену пащу ведмедя. Він замовк, розжовуючи солодощі, а далі ще грізніше заревів. Тоді законний спадкоємець імператриці Петро Федорович оголив шпагу і, ширяючи нею в боки звіра, роздратував його до нестями. Блазні копіювали ведмежі пози. По пущі розлягався лемент і регіт.
Сп'янілий Петро Федорович спіткнувся, випустив шпагу і ледве не потрапив у ведмежі обійми. Схаменувшись, він вирішив похизуватись майстерністю фехтувальника. Поштурхавши шпагою ведмедя в зуби, далі змінив позу і проколов йому лахматі груди. Кров тварини вдарила цівкою. Блазні зупинилися — не знали, як копіювати страшну позу конаючого ведмедя, який, захлинаючись останнім хриплим ревінням, повалився на землю. В посатаніло вирячених очах Петра Федоровича грала лють і втіха переможця. Хитаючись на ногах, він підійшов до своєї нареченої. Пажі підтримували його, Катерина посміхнулась. Важко були зрозуміти, що криється в її усмішці й владному погляді невеликих голубих очей,— чи зневага до нареченого, чи поблажливість.
Тут Григорій мав нагоду зблизька спостерігати поведінку самодержців. Йому стало прикро, і він відвернувся, щоб не бачити ні ведмежої крові, ні зловтішних переможців. Здавалося, що в тому ведмежому ревінні він чув стогін всієї чимдалі тяжче закріпачуваної країни.
Після торжеств у Москві, тривалих протягом місяця, Єлизавета Петрівна з Олексієм Розумовським вирушили до Києва в супроводі нещодавно призначеного віце-канцлера графа Михайла Воронцова та узаконених спадкоємців імператорського трону. На пам'ять свого перебування в Москві імператриця нагороджувала своїх прибічників, щедро вінчаючи їх титулами і званнями.
Великий царський поїзд вирушив на південь. Сковорода спостерігав нові краєвиди. Здавалося, що скоріше тепер мінялися місцями місяць із сонцем. Поволі почали вимальовуватися по шляху дуби, підпираючи блакить неба. Повіяло пахощами дібров, вишневих садів, прозорих річок. Забилося серце Григорія, впивав рідний легіт, як цілющий напій. Наче з-під землі виринула пісня, постелилася квітучими травами, наливаючи тривогою помисли. Часто сходив зі свого воза, брав пригорщами землю; здавалося, вона увібрала в себе голос пісні й пахощі сонця. Відчути цей пах може той, хто знає таємниці краси рідного привілля. А ось і повита луговою прохолодою калина наливає соками свої кетяги і красується, як у пісні...
Прибули у Глухів. Тут імператрицю та високих гостей зустрічала Малоросійська колегія в повному складі. Журливо стояв Сковорода па глухівськім майдані, дивлячись на уклінну козацьку старшину, яка прибула сюди, щоб одержати милість поцілувати хоч кінчики пальців Єлизавети Петрівни. Не такою уявлялась Григорію старшина на майдані в Січі, коли ударами тулумбасів скликалося козацтво на раду. Пізнавав по гербах ридванів, що для зустрічі високої гості прибули Кочубеї, Галагани, Скоропадські. Колишні кармазинові старшинські жупани вони поперешивали, щоб бути більше подібними до столичної знаті. Граф Воронцов, виконуючи обов'язки віце-канцлера, рекомендував імператриці козацьку старшину, яка била чолом, сподіваючись її милості поновити на Україні скасовану Петром Першим гетьманську владу. Вислухавши чолобитних, Єлизавета радилась з Розумовським та Воронцовим і ласкаво обіцяла розглянути це питання на черговому засіданні сенату. Але не обраного, а наставного гетьмана можна дозволити для України. Кого ж настановити? Олексія Розумовського? Ні, Єлизавета не могла розстатися з ним. Не для того ж вона пов'язала себе морганатичним шлюбом з Олексієм. Може, призначити Кирила Розумовського? Ще дуже молодий. Але з наданням йому графського титулу, очевидно, він повернеться після закордонного навчання зрілою й прихильною до всеросійського трону людиною.
Козацька старшина невідступно супроводжувала імператрицю від Глухова до Києва. Понад шляхом суцільно шикувалися козацькі полки, про що офіційно сповіщалось: "Войска были одеты наново в синих черкесках, с вылетами, и в широких шальпарах, с разноцветными по полкам шапками". Не знаючи секрету переміщення полків з одного на інше місце, імператриця була здивована численністю козацького пінська. Помічала лише, що від часу до часу здавалися більше потомленими вершники. їй пояснювали це тим, що, мовляв, недавно прибули полки з походів.
Тепер Єлизавета наказала їхати не так швидко, як раніше. Іноді виходила з ридвана, милувалась красотами дубових дібров, прозорих рік, тінистих гаїв, плодових садків. Тримала себе владно, наче тріумфально в'їздила и країну, наказувала час від часу палити з гармат. Ллє І сіл і хуторів не виходили на шлях люди, щоб уклонитися тронній мандрівниці. Аж ось на перехресті доріг показалась дівчина з відрами на коромислі. Чи з повними, чи з порожніми відрами мала переходити шлях? Стояла, наче закам'яніла, похиливши голову. Здалося Григорію у її постаті щось подібне до тієї вродливої козачки, що журливим поглядом випроводжала його в мандри з Чорнух. Серце колючим зашпором взялось. Дівчина мовчала, наче їй сковано вуста...
Обізвись, дівчино-красо українських степів і прозорого, як кришталь, неба! Вимови свої почуття тихим словом, піснею або прокляттям! Стояла, ніби оніміла. Пізнав у ній Григорій свою зажурену, з пригноблено закутими устами країну.
Плугатарі, що орали в полі, не кидали праці, не вибігали на шлях, не падали ниць перед царським позолоченим ридваном. Вони палили люльки, чухали потилиці, хилили голови з настовбурченими, по-козацькому підстриженими чубами. Така байдужа поведінка неуважних до високої особи орачів роздратувала імператрицю. Тому вона веліла давати волю своїм хортам, коли вони накидалися по шляху на хутірських собак або потрошили сполоханих гусей. Граф Воронцов, вловлюючи у погляді цариці тінь невдоволення й роздратованості, наказав придворним блазням вигадати якийсь жарт для розваги її величності. Наказ було викопано, коли поїзд зупинився недалеко від Києва. Один блазень, наряджений у вбрання козацької старшини, з виструганим на зразок булави держаком у руці, під'їхав, сидячи верхи на загнузданому кнурі, до царського ридвана і почав низько кланятися. Імператриця розсміялася. Сміялися, потакаючи їй, і царські вельможі. А козацька старшина, понуро переглядаючись, ніяковіла, дивлячись на такі недоречні для високої гості розваги...
Закрасувався Київ позолоченими банями соборів та монастирів. На знак наближення до міста царської особи ударили гармати. Світло київських позолот наче сліпило очі. Коли царський поїзд 25 серпня 1744 року наблизився до Дніпра, з міста примчала "божественна колісниця". Ті везли два крилаті коні — Пегаси. З колісниці зійшов дід з довжелезною сивою бородою. То було інсценовано легендарного засновника міста — древнього Кия. Він запросив до міста тронну гостю, передав їй герб та клейноди Києва, символізуючи визнання Єлизавети спадкоємницею древньої столиці. Імператриця була зворушена такою незвичайною зустріччю.
(Продовження на наступній сторінці)