Сходився з друзями-спудеями, радився, як запомогти людям, розвіяти темряву. Збиралися вони аж на горі над Боричевим узвозом, звідки видно було увесь Поділ. Читали "Правило увѣщательное пияницам к покаянію и трезвости їх, пѣваемое не в церквах, но в школах". Цей безіменний твір викликав багато сміху своєю сатиричною гостротою, дотепними виразами: "присносущие пяници", "безразумние пяницѣ", "гнблении пиворѣзи", "гиблении яриги", "горѣлкожрителіе", "сивухохлисти", "еивухокусателѣ", "аки аспиди глухія", "яко толстіе волове", "аки свиніи", "аки подземніи кроти", "несмиленніи галаты", "пси погорбленные", "нерадивые рабы". Вражала Григорія правда викривальних натяків: "Величают вас притворно корчемници... Их же вы обогащаете, сами суще бѣдни, наги и убози".
Яка причина занепаду багатьох людей? Де корінь цього зла? Треба нести просвіток народові, в якого відібрано школи, а замість того набагато збільшено шинків, ускладнено доступ до освіти й помножено темряву... Ой краю, мій краю!
Колючі думи не давали спокою питливому юнакові. Богомільні спудеї радили сповідатися, бити поклони перед образами святих Бориса та Гліба — вони допомагають заблудлим. Такі поради викликали непевну усмішку на устах Григорія, а сумні очі наливалися тугою. Бентежило серне горе вікове...
Збирався в мандри повчати свій люд, що шукає шляхів з темряви, в яку ввергло його самодержавне "благочіствіє". Наливав повний жбан води з тихої Либеді, лагодився в дорогу, щоб побувати в різних місцевостях і обов'язково завітати аж на Запорожжя.
Треба порадитися та попросити дозволу в самого Рафаїла Заборовського, який називав спудеїв "дерзновенними чадами". А може, дасть поради печерський престарілий живописець Іван Максимович? Адже він розповідав про свої юнацькі мандри, що привели його до створення монументального "Розп'яття" з зображенням лубенського полковника Леонтія Свічки. Пробував Григорій навчатися живопису в цього майстра. А тепер запитає дозволу малювати з натури запорожців, про яких не раз згадував живописець у розмові з спудеями.
Мріяв про далекі шляхи, якими ще дід носив своє завзяття та козацьке волелюбство. Тривожна даль манила до себе звабливо таємничою імлою.
Задумливу гіркоту Григорія помічали товариші, але не наважувались розпитувати — знали, що вагоме щось тривожить його чуле серце.
НЕСПОДІВАНА ПОДОРОЖ
З Рафаїлом Заборовським довелося зустрітися зовсім несподівано. До цього спричинились події 1741 року. Звістка про двірський переворот у Петербурзі швидко рознеслась по всій імперії. В церквах правились молебствія "во здравіє" ступившої на трон імператриці Єлизавети Петрівни — дочки Петра Першого. Багатьох тішила ця звістка, бо сподівалися на значні зміни при царському дворі, на усунення постійних інтриг, внаслідок яких фактично правили країною временщики Бірон, Мініх, Остерман.
Учені Київської Академії прихильно поставились до перевороту, бо владицтво авантурників викликало незадоволення кожної порядної людини. Вони були вихідцями з німецького дворянства, добули собі кар'єру при російському царському дворі. Остермана та Мініха наблизив до себе ще Петро Перший. Остерманової жорстокості зазнали ті, кого гнали на будівництво Ладозького каналу. Знав і Григорій пісні, в яких розповідалося про долю козаків-будівників на спорудах, де правив Остерман.
Та найбільше жорстокостей приніс найлютіший всевладний Бірон, який фактично правив державою під час імператорства Анни Іванівни (1730—1740). Вітчизняного життя вона не знала, хоч і була дочкою царя Івана V та доводилась племінницею Петру Першому, який віддалив її від двору, видавши заміж за курляндського герцога. Овдовілою ступила вона на престол і всю владу передоручила своєму фавориту. За десятиліття царювання Анни Іванівни заходами Бірона було заслано в Сибір понад двадцять тисяч осіб, підозрілих у державній зраді.
Цеп авантурник грабував державну казну та поширив хабарництво у всіх галузях господарського й культурного життя, поставив на чолі Російської Академії наук свого прихильника — кар'єриста Шумахера. Чесні діячі Київської Академії оберігали свою установу від біронівщини.
Найбільше турбувалась Анна Іванівна за тим, щоб російський престол передати по спадкоємству нащадкам царя Івана V. Вона наблизила до двору його онуку Анну Леопольдівну — дружину принца Антона Брауншвейського. Перед своєю смертю Анна Іванівна в 1740 році оголосила спадкоємцем російського трону нещодавно народженого сина Анни Леопольдівни — Івана Антоновича і призначила Бірона його регентом.
Між временщиками загострювалась боротьба за владу. Зростало незадоволення державними порядками, ширилися версії про закулісні інтриги при царському дворі. До тривожних розмов прислухався і вразливий спудей Григорій Сковорода.
Звістку про усунення від влади авантурників та відібрання Єлизаветою Петрівною корони від кількамісячного "імператора Івана Антоновича зустріли в стінах Київської Академії як значну подію.
Ще до перевороту Єлизавета Петрівна захоплювалась придворною капелою, яка від часів Богдана Хмельницького поповнювалась співаками з України.
До придворної капели потрапив співаком і вродливий Олексій Григорович Розумовський — син спритної шинкарки Наталки Розумихи з Лемешів під Козельцем. Його привіз у столицю полковник Вишневський, який проїздом через Лемеші почув співи Олексія.
Згодом співака випросила собі в обер-гофмаршала Левенвольда для власного хору Єлизавета й зробила камергером. Після того як було заслано на Сибір першого коханого Єлизавети сержанта Шубіна, царівна наблизила Розумовського, пов'язавши з ним своє інтимне життя. Прийшовши до імператорського трону, вона відзначила свого фаворита найвищими нагородами та званнями, зробила його другою людиною в імперії.
Всі ці події відбилися й на житті Київської Академії. Розсудливий та далекоглядний Рафаїл Заборовський вирішив негайно запобігти ласкавої уваги імператриці Єлизавети. Він відправив посланців у столицю з подарунками та проханням взяти під імператорську державну увагу академію. Знаючи інтерес Єлизавети Петрівни до придворної капели, Рафаїл Заборовський відібрав для неї кращих співаків з академічного хору. До числа вибраних потрапив і Григорій Сковорода.
У відповідь на таку увагу імператриця підписала грамоту, підтверджуючи права академії на добуті нею маєтності з наданням різних привілеїв. У ній повелівалось "принимать для учения всяких чинов российских и из иных стран приходящих детей...". Грамота застерігала не приймати в школу "противников вере грекороссийской, также и еретиков". Незабаром і самого Рафаїла Заборовського було увінчано високим саном київського митрополита...
Довелося Григорію Сковороді з іншими академістами вирушати до столиці шляхами, сходженими ще раніше його попередниками. Адже в придворній капелі вже відзначились українці Іван Доля, Григорій Берло, Максим Бокуш, Гаврило Головня.
Починаючи від Феофана Прокоповича, забраного з України в столицю імператором Петром Першим, щорічно Київська Академія посилала в Росію освічених людей для піднесення культури. Потрапив до царського двору ще в 1730 році відомий на Полтавщині бандурист Григорій Любисток, де він виступав перед вельможними слухачами. Але не витримав волелюбний козак такої долі й через рік зник, не хотів класти до тронного підніжжя рідного співу. Прийшовши до влади, Єлизавета наказала розшукати біглого кобзаря, щоб повернути його в столицю...
Разом з Іншими співаками Сковорода прибув у Глухів. Тут поповнювалась група юнаками, що навчалися в глухівській школі, заснованій спеціально для підготовки співаків царської капели. Довелося не одну добу згайнувати в якійсь вогкій казармі з заґратованими вікнами. Григорій тішив себе думкою побачити невідомі міста, ширше пізнати життя людей.
Збиралися в дорогу біля будинку, що раніше був резиденцією гетьманів після зруйнування Батурина, а з 1722 року містив у своїх стінах Малоросійську колегію, що обмежувала автономні права України і безпосередньо підлягала урядовому сенату в Петербурзі.
Стояли тут юнаки, наче новобранці перед голінням. У кожного задумливий вигляд і тривога в очах, а в декого — й сльози. Надовго прощалися з рідними місцями. Приходили й старики проводжати юнаків. Слухав Григорій розповідь про давні і недавні бувальщини, дивився на мовчазні мури Малоросійської колегії, наче вичитував написану на них історію краю. А коли ударили соборні дзвони, стрепенувся, як птах у пошарпаному вітрами гнізді. Пригадав перекази, як дзвонили в Глухові, коли виступало тисячами козацтво з заступами. Супроводжували їх царські війська аж до берегів Неви та Ладозького озера — наказано було рити там канави, будувати фортеці. Мало хто повернувся назад...
Спливала сумна пісня, лягаючи холодною гіркотою на серці:
У Глухові у городі У всі дзвони дзвонять,— Та вже наших козаченьків На лінію гонять.
У Глухові у городі Стрельнули з гармати,— Не по однім козаченьку Заплакала мати.
У Глухові у городі Стрельнули з рушниці,— Не по однім козаченьку Плакали сестриці.
У Глухові у городі Поплетені сітки,— Не по однім козаченьку Заплакали дітки.
На бистрому на озері Геть плавала качка,— Не по однім козаченьку Плакала козачка.
А тепер ось виступають із Глухова обдаровані співочою натурою юнаки, несуть свої щедроти й молодість, щоб скласти дань перед троном вибагливої на розваги імператриці...
(Продовження на наступній сторінці)